А тепер от маєш: катайся, Софійко, з гірки, поки справді ніг не покрутила на цих скелях! Та ще й тато, почувши, що Вада не буде, запросив на вільні лижі... Сашка! Той же — вибриком! Не завадили ні робота, ні домашні клопоти! І ти ба, як вишиває — мовби з лижами народився! Навіть за неї, Софійку, забувся: з татом і Пустельником одне з-поперед одного, скоро гору зітруть!..
— Ну, Софійко, молодчинка ти, що нас до лісу витягла! — тішиться тато.
— Давай приєднуйся! — гукає щасливий Пустельник.
— Перепочину! — опускається на той самий камінь, марно промацуючи крізь куртку, чи потоншала ще трохи талія.
Шкода, що не дізнався Вадим, як вона спритно їздить... Зате на балу таки мусить її помітити! А якби ще побачив, як Софійка плаває!.. Куди цьому з’їжджанню! Нічого дивного: вона ж не снігова людина — русалонька!
Напевно, сніг піде: спохмурніло відразу. Та й вечоріє. Ага, сьогодні ж 22 грудня! Ліда Василівна казала, що це найкоротший день у році! І все одно гарно! Якби Софійка народилася середньовічною принцесою, свій замок неодмінно поставила б саме на цій скелястій горі! Узимку спостерігала б, як з усіх боків до неї добивались би
лицарі, і вона, обрала б того, хто найкраще їздить на лижах. Дмитра обрала б, а Вадима — нізащо!
До речі, як поживає знайомий малюнок? Пообмітала свіжий сніг і знову провела пальцями по кам’яних борозенках, вишкрібаючи залишки моху та, як їх там, накипних лишайників. Одчистила решту обличчя. Ну й примітивний художник малював: замість ока — крапка, замість брови — риска! А волосся наче перекреслюється глибокою поперечною борозною. Під нею тіла не видно. Гля, це ж наче вода! Наче жінка у водії
Софійка відкидає лижі, хукає на руки і продовжує "реставрацію". Ох і здивувалась, копи збоку намацала вибитий на камені... кутик риб’ячого хвоста! Він мовби виглядає з води. Русалка?
І враз щось боляче вдарило щоці. Наче ляпас! Ще й звук — ніби виляски по воді. Софійка впала не так від болю, як від несподіванки.
— Хі-хі-хі! — почулося мовби із каменя.
— Софійко, що сталося? — над нею стояв усюдисущий Сашко. — Ти посковзнулась?
— Дуже смішно! — від Сашка не сподівалась
— Я не сміюсь! — тривожився хлоп’як. — 1 з твоєю щокою?
Щока палала як тоді, коли Софійка впала з і ковичівського горища.
— Та я... Це що — вона мене?..
— Хто вона? Гілляка? — Його очі були налякані. — Ого, аж до крові стесала! Як це ти так необережно?
— Я обережно! Ай! — легенько торкнулась подряпин. — Мовби ця русалка... Хвостом ударила! Ще й насміхається!
— Яка русалка?
Софійка вказала на камінь, але... ніякого малюнка на ньому не було! Розчищений сніг, відшкрябаний мох, якісь розколинки... і більше нічого!
— Фантазерка ти наша! — співчутливо усміхнувся Сашко.
"Наша"! Родич знайшовся! Вони, звичайно, друзі, але "наша"?! Геть зовсім зарвався", — сама того не помітивши, думає Вадимовими словами.
— Це точно пора додому! — нагодились одночасно тато і дядько Сергій. — Дехто вже доїздився! Та й сутеніє просто на очах!
Удома тато цілий вечір дотепничав, що поганий лижник і на перині ногу зламає. Мама бідкалася, чи не підхопила, бува, дитина зараження крові. Пустельник дивувався з форми ляпасу: натурально — риб’ячий хвіст! Тітонька Сніжана прикладала до Софійчиного обличчя примочки з різних мазей і нарікала на обмежену сучасну медицину. Стурбований Ростик показував на сестру пальчиком: "Вава, вава!"
А Софійка не могла отямитись і второпати, що ж відбулося насправді.
4. Понеділок — тяжкий день
Вже як не щастить, то надовго? Прищ на носі — першого вересня, синяцюра на щоці — перед першим балом!..
Півбаночки маминого тонального крему — і до школи, з горем-бідою потикатись можна. Але за пять днів чи встигне загоїтись? Чи до балу стане щока такою ж білою і ніжною, як на Павликовому портре... Що це? О жах!
— Мамо, тату, ви бачили?! — зойкнула не своїм голосом, дивлячись у рамочку.
В портрета, якраз на місці Софійчиної щоки, скло — надбите! І добре надбите: довгі й короткі тріщини розійшлися густою павутиною. Один порух — і з рамки просто на постіль посиплються дрібні скалки!
— Як це ти примудрилася? — подивувались і батьки.
— Я?! — від праведного обурення защеміли всі подряпини й садна водночас. — Це я вас маю питати, хто це зробив!
— Ну, Ростик ще так високо не вилазить! — Мама, знизавши плечима, гайнула до малого: пора його збирати й самій бігти на роботу.
— Із вікна поцілити сюди не випадає! — гмикнув тато, оглядаючи місце події. — Мабуть, скло вже було колись пошкоджене, а якийсь необережний протяг чи різка зміна температур...
— Від учорашнього дня кватирки я не відчиняла! — пробубоніла, тримаючись за щоку. — Щоб вавки не застудити.
— Може, воно розбилося ще позавчора?
— Вчора перед нашою прогулянкою було ціле!
— А після?
— Після?.. Хіба за моєю травмою хтось щось бачив?..
— Мабуть, ти вчора так упала, що аж тут скло посипалося! — засміявся тато.
Він жартував, але Софійці було не до сміху. "Справді, це вона!" — промкнуло наче струмом.
— Якщо речі б'ються самі від себе — то погана прикмета! — мимоволі додала тривоги й мама, стоячи на порозі з одягненим Ростиком. Вона не вірила в забобони, тому теж вважала, що жартує. — Ну, ми до баби Валі й до школи! Цьом-па-пусі!
— Головне — портрет уцілів! Не журись, доню, прийду з роботи — полагоджу. — Тато обережно зняв малюнок і виніс геть.
Ох, краще не описувати, як Софійку зустріли в школі!
— Оце бланж, оце фініш! — аж присвиснув Кулаківський. — У який поворот не вписалась? Кон-кре-е-етно хтось присвітив! Чи з усіма деревами в Білокрилівці перецілувалась?
— Та... це... зачепилася... об камінь... — палала і згоряла на місці.
Господи, нащо вона прийшла до школи?!!
— Бідолаха! Об камінь, кажеш? — підоспіла з удаваним співчуттям ненависна Завадчучка. — Знаю ці камені! Колись мій тато прийшов додому п’яний, то мама точно з таким ліхтарем ходила!
— Краще поправ свої накладні вії: на правому оці зовсім відклеїлись! — вихлюпнула зненацька всю неприязнь до Завадчучки, хоч вії, які Ірка палко видавала за свої, відклеюватись і не думали.
Тільки чемний Дмитрик мужньо не помічав Софійчиної біди. Шаріючись при випадковому погляді на лице однокласниці, вперто ділився з нею винятково математичними спостереженнями.
Вдома зачинилась у своїй кімнаті, примостивши біля вуха й біля Чорнобілчиної муркотливої спинки мобілку, зателефонувала до Ві-ку-ку:
— Що ти знаєш про русалок?
У слухавці застрочило подружчиними знаннями, і Софійка спрагло їх заковтувала:
— Руса’, купалки, водяниці, лоскотухи — богині земно7 води, які живуть на дні річо7! Кажу', в руса пальці на ногах з'єднані перетинками, як у гусей, це видно по їхніх слідах...
Ой, до чого тут перетинки? Які ноги—хвіст же?
Заперечити не встигла, бо мусила слухати далі:
— Сліди ці мо' бачити тільки тоді, коли руса, захоплені зненацька, бігом кидаються у воду! Бо звичай’ перед тим, як покину’ берег, вони загладжують пісок!..
Ну який пісок?!.
— А ще ка, що Руса’ може побачи’ тільки щаслива людина!..
Знайшла щасливу!.. Ні, не допоможе Вітуся! Краще порадитися з Сашком: той з усього придумує виходи! Розповісти про всі двадцять два нещастя...
— Але якщо вона комусь розка’ про це, з нею станеться велике лихо, — прониклива леськівчанка, як завжди, на ходу вгадувала чужі думки. Все, зараз питатиме, нащо Софійці русалки!
— Для уроку треба! — спішила завершити розмову. — Цю, як її... "Русалку" Шевченка вчимо! Дякую, Ві-ку-кулечко! Бувай, закінчується рахунок!
Ні, це ж неможливо! Здається, Софійка перевтомилась, і треба просто добре відіспатися!
Чи, може, це таки пастка?..
5. Вівторок — день ще тяжчий
Зрештою, все не так і кепсько. Новий ранок свіжим пухким снігом покрив усі вчорашні прикрощі. Тато поміняв скло й уже почепив малюнок на місце.
Вранці знову приміряла майже дошиту сукню і звеселіла ще більше. Спадаючи складками-хвилями, сукня шелестіла краще за ніколи не бачене Софійкою море. Довгий шлейф закріплювався на зап’ясті вишуканою петелькою, тож кожен помах руки робив довгу сукню ще й пишною. Мінус кілька принесених у жертву помийному відру супів — і талія, вдало підкреслена кроєм, буде таки найтоншою. А те, що ставати перед дзеркалом поки що доводиться тільки одним боком, аби не бачити зіпсованої щоки... Так тітонька Сніжана передала вчора якусь нову дорогу мазь!
Навіть школу пропускати наразі немає сенсу: однак усі бачили Софійчине горе і невдовзі звикнуть, не помічатимуть.
І чому вона так тяжко пережила цю дрібну, нікчемну пригоду?
Але сталося непередбачуване.
На математиці до класу, трохи накульгуючи, раптом зайшла класна керівничка, біологічна Ліда Василівна.
(Продовження на наступній сторінці)