— Вибач, ні заради тебе, ні заради кого! — відвела руку з коробочкою. — Лілії — дякую, метелики — дякую, змія і прірва — дякую, а цього — дякую, але не візьму! Все, я пішла, саме дощ перестав, до побачення!
І погналась догори сходами. Зовсім не переможцем і не метеликом. Фе, як некрасиво, як нечемно, як моралізаторськи, як грубо вийшло! Але ж і гостинець — це... це... це вершина самовпевненості! Нащо впоров таку дурницю? Аж за нього соромно! І за себе! Тепер уже точно ніколи не схоче до неї і заговорити! Але й вона не схоче! Чи схоче? Боже, пошли розуму хоч на ранок, якщо вечір і справді видався не наймудріший!..
3 7. ЧХОНГЕЧХОН
Ой, сьогодні у Софійки чергове побачення! З Пустельником, але — віртуальне! По страшенній новинці техніки, яка з’явилась у Пустельникового друга — по скайпу! Це, каже тітонька Сніжана, як телефон, але співрозмовника бачиш на екранчику монітора! За півгодини вони зустрічаються в тітоньки і вже від неї всі троє (разом із малим Сергійком) ідуть до того приятеля на замовлену розмову. Софійка, власне, іти не збиралась: не псувати ж сімейну ідилію! Та й не до Пустельника зараз: тут Козирний допікає мовчанням, там Сашкова мобілка на тому Сахаліні вічно поза зоною. Цікавіше нині з Матвіївкою по тому скайпу зв’язатись, так де ж! Але Сніжана дуже просила з нею піти.
Виходячи, на сходах свого під’їзду зіткнулася з Іркою:
— Ти чого тут шастаєш?
Та несподівано засоромилась:
— Я не до тебе, мені до твоєї мами! І взагалі — не твоє діло!
— До моєї мами — й не моє діло? Ти що, скайпнулась, ой, схибнулась?
— Від такої чую!
А й правда, мама сьогодні зранку якась схвильована, кудись збиралася, очі ховала! Подружку знайшла чи що? Утім, Завадчучка вже пострибала сходами нагору, а Софійці до Сніжани бігти — потім ці загадки порозгадує!
Дорогою щасливо рапортувала тітоньці про подорож. Кортіло розказати й про кущ, із якого феєрверком злітають метелики (уже геть зациклилась на тому козирному крутякові!), але, прикусивши язика, хутенько
перевела мову на цікаву назву глоду — боярку, і на Глеваху, і на те, що такі населені пункти вони зі Сніжа-ною бачили, ідучи колись до Пустельникового Києва.
— Так он чому вони так звуться! — здивувалась тітонька, — А я лиш про Сніжки знала, бо вони з моїм іменем схожі! Уяви, Софійко, селище Сніжки — столиця підсніжників! їх там ціле море, Сергій мені звідти їх навіть привозив! А за Сніжками знаєш, яке село? Пролісок! Слухай, сама дивуюсь, як це цікаво! Бачу, коло тебе скоро мовником стану!
Щойно зайшовши в потрібну квартиру, Софійка вмить здогадалась, із якої речі її покликано. Справа, звичайно ж, не в Пустельниковій до Софійки симпатії! Справа у симпатії Пустельникового друга до Сніжани! Він так губився, нітився й кидав такі закохані погляди, що ясно: глибоко заміжній і глибоко закоханій у свого чоловіка тітоньці не випадає перебувати з ним наодинці, тож і прихопила компанію. І чого цим чоловікам, як лиш побачать гарну жінку, верха зриває? Утім, на красеня-Пустельника жіноча реакція така сама: від старої (згадала Елеонору Семенівну з тенет музейного лабіринту) до малої (згадала паскудницю Ірку).
Такою ж зайвою почувалась і при віртуальному побаченні. Справді, Пустельник на екранчику як живий, тільки носа веб-камера трохи збільшує: це, мабуть, і Софійчин йому завеликим бачиться? Утім, дядечко Сергій так захопився розмовою з дружиною та синочком, що на Софійчиного носа, на її кримську засмагу й тим паче, на нову заколку-мушлю (вже тут купила) — нуль уваги. Аж коли тітонька спохопилась і згадала про винахідливу племінницю, хоч-не-хоч, довелось приєднатися до розмови.
Уже вкотре знову рапортувала про музеї, море й пейзажі. Ну, й про сміття, звісно.
— Сміття, кажеш?.. — тріпнув просто у веб-камеру своїми патлами Пустельник. — Уявляєш, тут, у самісінькім центрі Сеула — столиці Південної Кореї, річка дуже красива... Чхонгечхон. "Чистий потік" у перекладі. Так-от, Чхонгечхон вся у фонтанах, у квітах, риба просто на тебе з води вистрибує... Кругом люди гуляють, у воді хлюпаються, милуються. Метелики над нею літають, комахи дзижчать...
— А сміття там пливе чи на берегах валяється? — хворобливо здригнувшись при згадці про метеликів, запитала вже трохи сердитенька від кримських спогадів та від сьогоднішніх Завадчучко-Сніжаниних інтриг Софійка.
— В тім-то й річ, Софіє, що сміття там було — колись! Над цією річкою тулились найбідніші райони, мешкали в них біженці з Кореї Північної, а їм, чужинцям, на чистоту берегів було начхати.
"Чужинцям? А хто ж тоді ми на своїй землі, якщо нам теж начхати?" — подумки бурчала Софійка.
Та Сергій уже вів далі:
— Більше того: років із шістдесят тому — сам не повірив, коли розказали! — річка була замурована в трубу, над нею проклали асфальтну дорогу! Оббудували бетонними багатоповерхівками, словом — похоронили. Проте недавно Чхонгечхон звільнили з-під шосе, випустили на волю! І вона — ожила, уявляєш? Навіть повітря над нею очистилось, риба завелась, птахи!
— Добре, все це гарно, але що мені до того? — насупила брови просто в камеру Софійка, хоч на душі мовби стало розвиднятись, оживати й дзвеніти, мов той чистий потік.
— Як це чому? Бо це ти в нас революціонерка, якій під силу братися до найнеймовірніших проектів і втілювати в життя! Це ти умієш всупереч усьому вірити
в диво, ні, не просто вірити — добиватися здійснення дива! Тож хто, як не ти, випадок із Чхонгечхон зрозуміє найкраще?!
Отже, усе в цьому світі не просто так? Отже, її наївні спроби рятування світу чогось варті? Отже, Пустельник Софійкутаки цінує?
— Д... Дя... Дякую, дядечку! — прикрила долонями щоки, аби дядечко не помітив її зворушених рум’янців. — До... До побачення!
Софійка знала, що розмови слід завершувати вчасно, тобто — на найприємнішому, на найкрасивішому моменті. Щоб саме він залишався в пам’яті співрозмовників!
Щаслива, діждалась, поки тітонька з малим попрощаються з батьком сімейства, поки віджартується від незграбних компліментів господаря квартири й розпрощається врешті і з ним. Не менш радо провела тітоньку з Сергійком додому, роблячи добрий гак старим парком. З задоволенням посиділа зі Сніжаною за чаєм (тітонька скаржилась, що їй без Сергія-старшого дуже самотньо) і побазікала про се, про те, а точніше — про тих-таки обох Сергіїв. Підстрибці побігла додому.
"Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!" — співала душа. "Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!" — танцювало тіло.
38. ЛТБІДЬ
Уся родина була вдома, тож Софійка ще раз пережила насолоду від розповіді про щасливу річку, ще
разів із п’ятдесят повторила мелодійну назву "Чхон-гечхон".
Історія, звісно, вразила.
— Чхон! — повторював Ростик.
— Будьте здорові й не пчихайте! — жартівливо бажав йому тато.
— Мур! — озивалась на цікаве слівце й Чорно-білка.
— Як був оце у відрядженні в Запоріжжі, — тато згадав, — то бачив річку Червону... Правда, не знаю, чи здавна так зветься, чи вже нині перейменували. Тече з заводу простісінько у Дніпро. Вода — червона від заводських викидів, сполук заліза. Масляниста, брудна і завжди гаряча. Видно, від хімічних реакцій, що в ній вирують...
— Можна гарячі ванни брати! — зітхнула Софійка, яка знов починала сердитішати. На тих, хто загидив запорізьку річку, на власних, рідних чужинців, яким на все начхати.
— Або червону рибу ловити! — додав дотепник тато.
— А річка Либідь! — нарешті пафосно завела свою словесну партію мама. — 3 нею хіба не те саме?
— А що Либідь? — не второпала Софійка, згадавши легенду з читанки ще початкових класів про засновників Києва: братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь.
— Древні русичі річку назвали на честь своєї князівни, а сучасні — закопали її під землю.
— Атож, і закатали в бетон! — сумно додав тато.
— Як це? — не вірила Софійка.
— А так, як писав Микола Вінграновський: "Народжена для нас, вона убита нами. Від Либеді зосталось лиш ім’я"! — пристрасно продекламувала мама. Ніби
відчувала й себе винною і через те хотіла відволікти від пильного Софійчиного погляду власні очі.
— Атож, найбрудніша річка Європи... — переклав те на прозову мову тато.
— "Ще назва є, а річки вже немає!" — цитувала мама Ліну Костенко.
Ага! Це ж вона позаводила якісь непевні таємниці з Іркою і тепер замилює Софійчині очі поезіями!
— ...Бо Либідь перетворена на каналізацію, — суворо підсумував тато.
— Мамо, до нас ніхто не приходив сьогодні в гості?
Але мама ніби не почула такого недоречного в цю
хвилину запитання:
— Тільки й зостається згадувати вірш Ірини Жиленко: "Либідь, коли твоя Божа вода вже не потрібна ні граду, ні світу — вільно течи під асфальтовим гнітом, вільно течи — і у вічність впадай!"
(Продовження на наступній сторінці)