«Золотий лев» Юліан Опільський

Читати онлайн повість Юліана Опільського «Золотий лев»

A- A+ A A1 A2 A3

Його очі блистіли ненавистю, і будь він дужчий, хто знає, чи не пожаліла б Голубиха за свої слова. Та не довго сварився Олег, бачачи, як спокійно приймає вона лайку та крик. Вона не боронилася проти закиду, ані не божилася на правду своїх слів, тільки покивала головою, а коли замовк, збентежений, сказала:

— Я не боялася, що ти не повіриш, бо гадала, що ти знаєш краще свого батька. Але бачиш, кров не раз глушить правду, а молодому найлегше судити людей. Хто молодому годить, сей добрий, хто ні, той злий, а тут саме між добром і злом пропливає життя. Воно не доходить ні до одного, ні до другого, бо, якби дійшло, розбилося б об них без останку. Еге ж, нічого не осталося б для старечої мудрості. Так, дитино, я правду сказала, а чи ти в неї повіриш, чи ні, мені байдуже. Та зачала, то і скінчу, а ти на вус мотай. Про мене, можеш і других поспитати, або й самого Ратибора. Але до нього треба б підійти хитрощами. Х-хо! Не такий він, щоби балакати небажане.

— Розказуйте далі, матусю! — сказав глухо Олег. — Правда чи ні, а знаття завсіди понадобиться.

— Так, синку, так! І я таке погадала, коли чула, як Горислава у безтямі молила боярина, щоби не бив її брата, не волік кудись на мотузі, не вішав. Але коли я другої днини бажала біля небіжчика дати вислів правді, щоби справити діло на властивий шлях, Ратибор так глянув на мене, так глянув, неначе з його очей простягліїся до мене ножі, кліщі або зашморги. Я так і задубіла, а язик зціпенів у роті. Та лишім се! Я певна, що він погубив і брата, і сестру і, певно, погубив би був і тебе, будь у нього інші діти. Дякуй домовим, що спрягли лона жінок, на які впало око Ратибора. Якби не се, всюди найшлося б місце на маленьку могилку дитини, отак в калач завбільшки. Скажи-но, будь ласка, відколи затямив ти тата?

— Відколи? — оживився Олег. — О, я тямлю його дуже добре десь від десяти літ, коли він дав мені чудову синю, шиту золотом накидку, червону оксамитову клепаню та жовті сап’янці і велів іти до гостей. Я страшно налякався, але молодиця, яку вважав тоді мамою, повела мене туди. Вона після того прогнала мене зі своєї одрини, а сама десь пропала, і я з того часу жив при батькові.

— Ага! Се та, що вродила відміну. Чому ж то батько не нагадав собі швидше, що в одринах його служби росте його син? Чи не найбільша се радість для батька, коли отроча робить перші кроки, лебедить перші слова? Гей! Ненависним було йому лоно, з якого вийшов ти, та ти був один… Із-за того забулася й ненависть… Бачила я все те, та не виявляла нічого нікому. Бо й навіщо? У нього були куни і гривні[12] він міг купити скільки треба послухів для суду, грамоти для людей, княжої ласки для себе, а його месть впала би на голову мого Ярослава. Я змовчала, а навіть покинула село і пішла з ним у ліси. І добре вчинила. Се вже і ти затямив, як Батий ішов на Русь. День і ніч значили дими та заграва шлях орди, і ні один город не остався цілим. Прийшли вони й сюди, та тільки загоном. Ні попові, ні людям не зробили нічого злого, тільки пограбили достатки. Боярин не втратив нічого, він вийшов на стрічу з татарським ватажком й побалакав із ним поганським якимсь говором, а там сейчас став збирати полюддя, друге вже у сьому році, та сим разом на татар. Згодом приїхав баскак[13] і забрав драчку[14] на хана, і з того часу почалася загибель села. Збіднілі люди не могли платити, та таким підпалювали татарські войовники хату над головою, а самих брали в ясир. Старих убивали або лишали при погарищі на голодну смерть. Тим-то й волів кожний заставити і себе, і своїх кому-небудь, щоби тільки спасти життя своїх найближчих. Та не було вже тепер купців з Володимира, Луцька й Києва. Один тільки Ратибор мав покладний гріш, тим-то він сам перейняв згодом виплату татарського подимного[15], а за се свобідне селянство повернулося в холопів, безвільних рабів. Ми одні заховалися, але сидимо на безпанській землі, лісу не корчуємо, живемо лісним промислом, то й тільки нашої волі, скільки зможемо вдержати. Наскочить ворог, то і життя можемо збутися ні за що ні про що. Ніхто не піде за нас на суд, не заплатить вири, не стане на двобій, не захистить, ні оборонить. Ми самі.

— Гей, не самі ви вже, матусю, раз спасли мене від загибелі та повернули батькові. І він, і я не забудемо вам сього.

— Вірю і знаю, що ти, сину, рад би не йти стежками Ратибора, та пока мусиш. А від твого батька волію я удар батога, чим усміх, бо волію вовчу нахабність, чим гарну лесть. Чи гадаєш, що Ярослав радо поділиться з боярином холопами, з якими колись нарівні грався, бігав, їздив верхи? Що піде в хату, окроплену кров’ю сестри?

Гіркий глум звучав у голосі старухи, і молодець сумно склонив голову.

ЧОГО ЗАБАГЛОСЯ СТАРІЙ ЛИСИЦІ?

Тим часом у боярському дворищі гуло, наче у вулику. На майдані іржали коні, брехали пси, перекликалися люди. Гуртки комонників раз у раз роз’їжджалися у всі сторони, інші, видно, уже вертали на спітнілих конях, спорошені, знесилені, зневірені. Жінки й діти збільшували ще загальне замішання гомоном і криком, плачем і реготом. Нема боярчука! Коня знайшли в лісі з сідлом під черевом, пораненого гіллям та з вибитим оком, але сам Олег — розступись, земле, — пропав! Очевидним було, що кінь зірвався з прив’язі і, сполоханий пересуненим сідлом, помчався навмання в ліс. Відкіля, одначе, він тікав, куди заїхав на ньому отрок, бог вість! На рундуці дворища сидів боярин Ратибор, гриз вуса, нагаєм раз у раз ударяв себе по жовтих чоботях. З уст його падали хвилями уривані слова, звернені до посланців:

— Швидко, бовване! їдь помало! Ніг тобі треба? Ось я тобі покажу, погана гниляко! Ти ще тут?

Раз у раз прибігали стежі[16] і доносили, що всі їх зусилля були безуспішні. Люттю сверкали тоді чорні скісні очі боярина, а уста випльовували прокльони половецькою мовою, яких не розумів ніхто.

Врешті розігнав усіх. Втомлені та знесилені посланці розбіглися по хатах та загумінках, щоби немилосердний господин не вислав їх ще раз на дощ та негоду у ліси глядіти слідів сполоханого коня та розбриканого панича. Жінки і діти поховалися теж, бо дощ падав щораз то дужче, та й зближалася пора обіду. Боярин остався сам-один. Він спер на руки лису голову, і понурі гадки залягли його ум.

Його одинокий син пропав безвісти, хто знає, чи не заїв його де у нетрях дикий звір або чи не вхопили де татари… І нагло страшна гадка блискавкою майнула йому крізь голову. Кожної днини міг татарський загін забрати його одинака у неволю, а тоді пропадом пропаде усе його надбання, навіть якби й удалося йому відшукати хлопця живим і здоровим. Ся небезпека висіла над кожним, хто не піддався під безпосередню татарську владу, не пішов між так званих татарських людей.

Т ому він й се зробив, та тільки про себе.

Усі сусідні села від сходу прогнали уже бояр і слухали тільки баскаків. У сьому була і штука, що він зумів удержатися при владі. Та чи надовго? І саме сьогодні ранком був тут посланець баскака Ахмата…

— Слава богу! — перепинив його міркування молодий голос.

Підняв голову, а його погляд стрітив очі, які він бачив уже не раз на своєму віку.

— Хто ти? — здригнувся усім тілом.

— Я приношу вістку про твого сина, боярине, — була відповідь.

— Ах! — зірвався Ратибор і протягнув руки до Ярослава. — Де він? Що з ним? Живий? Здоровий?

— Живий і здоровий, тільки, ранений звіром, лежить у нас і вигоюється.

— Пробі! Що йому сталося?.. Ах, правда, гей Лавор!

У дверях сіней показався присадкуватий половчин.

— Подавай обід! — приказав боярин.

— Уже поданий!

— То милості просимо в хату! — звернувся Ратибор до Ярослава. — Ти, молодче, втомився, перемок, зголоднів. При їді розкажеш, що треба.

Ярослав скинув з плеча нагортку з грубої, темнокрашеної вовни і засів із боярином обідати.

Під розтягненою сорочкою пружилися могутні м’язи грудей та рук, тугі й дужі, але ще ніжні і рухливі. Молодеча сила, зручність, снага так і били струєю з усієї його появи. Благородний закрій уст, високе чоло, ясний погляд очей зробили на боярина таке велике враження, що він забув на хвилю про ціль прибуття молодця.

А Ярослав, як тільки заспокоїв перший голод та спрагу, сам став розказувати події минулого дня. Боярин слухав його, але не се займало його передусім.

— Хто ти? — спитав, коли діждався кінця звіту.

— Я — Ярослав Судиславич!

— Судиславич! Може, син боярина, а мій шурин? — з глумом у голосі допитувався Ратибор.

— Може! — відповів холодно молодець. — Може, так, може, і ні!..

— Як-то?

— Кому се до вподоби, той повірить, кому ні, то ні, а мені і се і те байдуже. Тільки, бачите, людина якось мусить називатися, а я гадаю, що мати хіба найкраще знає, хто є батьком її дитини.

Кров вдарила до лиця Ратибора: сей молодик стидав його, побивав власною його зброєю.

— Твоя правда, сину! — сказав із притиском. — Судиславів могло бути чимало на світі.

— Так, але в мого батька був тільки один Ярослав, а в мене є тільки один батько, і ніякий глум, ні брехня, ні наклепи не розділить наших імен, доки життя…

Відправа була гостра, і боярин поміркувався.

— Якої ж нагороди правиш для себе за прожив мого сина? — спитав поважно і приязно.

— Не по винагороду я прийшов, а дати знати, що сталося. Ми гадали, що ти, боярине, рад будеш се почути, тому я й прийшов. Але, бачу, ми помилилися…

(Продовження на наступній сторінці)