«Іду на вас» Юліан Опільський

Читати онлайн повість Юліана Опільського «Іду на вас»

A- A+ A A1 A2 A3

Вечір уже був, коли сани випхано на костер. Тоді привів Мстислав останнє своє добро, гарного молодого коня, та убив його у ногах батька. Тут разом з іншими тваринами мав згоріти і кінь, бо небіжчик міг його потребувати у своїй мандрівці до Вираю. Хотів було молодець посвятити духові батька й останнього свого товариша Крука, однак не міг його найти. Пес мов у воду канув.

Відвернувши лице, підпалив син костер на чотирьох рогах, а за ним стали кидати і другі господарі розпалені головні між дрова. Швидко запалився огонь з сухої лучини, наче горючий стіг сіна. Жінки заголосили знову, а чоловіки метали у огонь стріли, перстені, нараменники, ковтки, запинки, ножі, списи тощо, як дарунки померлому. Вкінці пригорілий костер став осідати та попеліти по берегах. Учасники похорону збиралися довкруги розкладених вогнів, де розставлено тризну — похоронний пир для громади. Пир цей розпочав Мстислав, підіймаючи в сторону костра кубок меду. Тоді всі затихли, а молодець зворушеним голосом сказав:

— Оце підношу душі батька Воєслава, нехай вічно бенкетує та радіє у Вираї, де вічна весна та зелень, де хата Сварога та духи всіх дідів і батьків наших! — І вилив чарку в огонь. Потім налив другу чарку і знову підніс її в бік костра.

— Оце п’ю до душі батька мого Воєслава. Дай йому, боже Дажбоже, вічне благословенство та царювання у небі, а нам здоров’я та щастя на многі, многі літа!

— Дай боже! Дай боже! — загула громада, і всі випили мед з чарок.

Втретє, після звичаю, подякував Мстислав громаді, що зволила вшанувати його рід, та додав, ще до освячених звичаєм слів від себе вираз глибокої вдяки для гостей. Всі були зворушені його словами і всі жаліли його щиро, бо знали, що батько не лишив йому ніякого майна, тільки довги і то у такого немилосердного чоловіка, як боярин Рогдай.

Та ось, коли вже наситилися гості, озвалися нагло звуки струн. Усі замовкли і звернулися туди. У громаду ішов старий дід-лірник. Усі розступилися, а він підійшов до жевріючого костра, сів на пеньок та став строїти ліру. Йому подали кухоль меду, він випив його, а потім став співати, а радше речитатувати повість про подвиги померлого, що з князем Ігорем ходив на печенігів і греків. Зразу співав він лише в’ялим голосом, та потім міцнішали звуки пісні чимраз більше, здавалося, що співак і сам молодіє, згадуючи молоді літа. Коли скінчив, поклав ліру на землю, встав і простяг руки над попелом костра.

— Отак, Воєславе, прощає давній вік, вік твоєї і моєї молодості, своїх синів гарним спомином минулого та дає нашим дітям науку, як їм жити в світі, як добувати слави, та багатства собі на користь, богам та князеві на славуї

Мстислав бажав обдарувати лірника, але і цей відмовився, як інші.

— Сміхун, Воєслав і я — це була колись трійця, — сказав. — Багато зазнали та перетерпіли ми разом. Воєслав був між "ами найдужчий і найметкіший, тому і став при князеві боярином, а ми вернулися на землю. Сміхун ліпить горшки, я співаю та ворожу, всі діти наші вже на своїх сміттях, лише Воєславові не довелося цього діждати, чи не сміх? Не жаль? Гей, гей!.. Зате бачу, що син у нього вдався на славу, і я бачу на чолі його світле п’ятно сили, слави і багатства. Нехай же Велес пособляє тобі, сину, у всьому, що наміряєшся досягти!

Тут старий поцілував голову Мстислава і відійшов. Жінки заголосили втретє, а чоловіки і хлопці стали засипати попіл землею та гасити огонь пивом і водою з святого джерела, що било з-під дуба-велетня на жальнику.

Було вже добре по опівночі, коли Мстислав зібрав кістки батька у прегарну полив’яну та узорчату попільницю, обставив її довкола зладженими вже кам’яними плитами, а потім усі почали сипати могилу.

Коли місяць зійшов та розсипав свої сріблисті промені по хвилях Дністра, залишився Мстислав один на могилі батька. Люди розійшлися, а він попрощався востаннє з цим земним насипом, що покрив його минуле, і, стомлений цілоденною біганиною та працею, пошкандибав додому.

Додому? Чи ж у нього була хата? Ця у землю вкопана нора з голими стінами. Ось дотепер повертався він у цю нору з думкою, що там жде на нього батько, який привітає його добрим словом, поблагословить за працю, а, попоївши вкупі з ним при огні вислухає його оповідання про цілоденні труди та ловецькі пригоди або сам стане розказувати про давні часи багатства і слави. Часом обидва снували довгі-довгі нитки мрій та бажань, як-то вони знову розживуться, коли батько видужає, а син роздобуде потрібні гроші з войовничим князем Святославом… Та де тепер ці часи? З пустих кутів повіває на нього холод кістлявої смерті, пустка, нужда, самота покриють мрякою його очі та чоло, наллють у душу печалі. Ні розмови, ні розради не найде він у нікого, хіба… у неї, у Калини… Та ба, вона дальшою йому видавалася, ніж коли-небудь. З чим приступить він тепер до неї, коли у нього лише стільки майна, що на ньому? Куди поведе її? У вогку нору на березі? Чим нагодує її? Прошеним хлібом?

Сумний-сумний та похмурий, наче темна ніч, доходив молодець до своєї хати.

А між тим на сході став бог Хоре з Дністрових хвиль підіймати рум’яне, молодече лице. Червоні блиски зрум’янили білу мряку над водою, позолотили росу на зелених листках дубів, буків, яворів, вільх, беріз. На галявинах почали кульбаби відчиняти свої жовті квіточки, на вогких місцях жовтіли козельці та ясніли незабудьки, на сухих — бабки, протачники, подорожники та дівини. Пахощі наповняли свіже повітря весняного ранку.

Аж ось перші золотисті та теплі промені червонявого сонця упали на гущавину дерев і, мов на даний знак, заграв ліс тисячними звуками радощів. Усяка птичка — і велика і маленька — раділа, що минула темна ніч з своїми страхіттями та небезпеками, що сови, пугачі, куни та тхори позашивалися уже в свої тьмяні нори, а світ полишили дітям сонця — співучим птичкам. Синички, щиглики, дрозди, жайворонки, волосінки, воловики та безліч усякої пташні викрикували на всі лади, наче навзаводи, хто голосніше гукне на славу. Дажбогові. Десь далеко озвалася кукавка, мов щастя, що грається у піжмурки з людьми, питаючись: де я? де я? А всьому тому надавав лад і такт чорний дятел, що раз у раз настукував у червивому галуззі: стук; стук, стук, стук! — наче сказати хотів: "Радійте життям, співайте, живіть, трудіться, раз-два, раз-два, бо життя не жде, лиш пливе, мов вода… і смерть теж ні!"

Аж зрадів Мстислав серед усієї тієї величної природи своєї рідної землі; аж проясніло його лице, коли, сидячи перед чорним входом у свою хату, глянув на річку, що сліпила вже очі блиском відбитих променів сонця.

— А коли ж то ти, небоже, зволиш прийти до пана твого з поклоном? — почувся раптом біля Мстислава тряский, старечий голос з якимсь гірким, гарикливим відтінком.

Мов ошпарений зірвався молодець з каменя, на якому сидів.

Перед ним стояв Рогдай.

— Гаразд з приходом, боярине! — сказав, а його оживлене красою природи лице споважніло, наче скам’яніло в одній хвилині. О, як низьким та малим видався йому цей чоловік проти велетенських сил, впливу яких дізнав ось на собі: смерті, любові та краси природи. Тому глядів на високу, мов тика, висохлу постать старого скупаря, наче на їдку гадюку, якій виломили зуби.

— То твій старий умер? — питав Рогдай.

— Умер; уже і похований! — відповів молодець.

— Умер, умер, похований! А моїх тридцять гривен хто віддасть, га?

Круглі, вибалушені, кров’ю набіглі очі витріщилися на Мстислава, і здавалося, що ось-ось Рогдай проколе його своїм закривленим, яструбиним носом. — Га? — повторив по хвилині.

— Твої гривни не пропали, боярине, — відповів Мстислав, — пожди, віддам! Боги бачили, як ти давав їх батькові у позику, боги бачитимуть, як я їх тобі зверну!

— Ха, ха! — зареготав дід. — Зверну, заплачу, а з чого, жебраку? Де твоя спадщина, де худоба, двір, раби, шкіри, срібло, віск, мед? Чим заплатиш?

— Не твоє діло, боярине, — була стримана, але рішуча відповідь. — Сказав: заплачу, то так буде, хіба що згину! Тоді, певно, що пропало, але тоді боги віддадуть тобі гріш, залишений померлим…

Рогдай відступив на два кроки назад та аж посинів із досади.

— Що, га? — заверещав. — Згинеш? О, ні! Не згинеш! Нема у тебе рабів, так ти сам будеш рабом… Не згинеш, а здохнеш при роботі, щоб хоч відсотки від гривен вернулися плодами землі; оженю тебе, а твої діти та жінка відроблять твоє жебрацтво у моїй службі.

У очах Мстислава заграв огник злоби.

— То ти, боярине, хотів би власну дочку посадити до ткання або послати з сапою у поле за твої влаоні гривни? Хіба забув про умову з батьком Воєславом? Ти ж обіцяв Калину його синові.

В тій хвилині здавалося, що кров заллє старого. Він зігнувся, скорчився, запінився і витяг обидві руки з закривавленим, мов кігті, зів’ялими, костистими пальцями до молодця, наче бажав видерти йому очі.

— Жебраку! — захарчав, мов у агонії,— злодію… Ти, закуп, раб, підносиш%очі до Калини, яка одержить по мені майно, на яких дві тисячі гривен! О, не діждеш ти цього! Та й вона не була змовлена з тобою, а з твоїм братом, з якого, слава Велесові, вже собаки по степу порозтягали кісточки… Я у раби тебе, собачий підніжку, продам, я….

Та цього було вже забагато роздратованому Мстиславу. Він ступив два кроки вперед з стисненими п’ястуками, наче бажав Рогдая побити. Той відскочив, замовк і поблідлий з гніву та досади глядів неспокійно на Мстислава. Та у молодця опали руки, коли поглянув на марну, зігнену та скорчену постать баришника.

(Продовження на наступній сторінці)