"Пробі,— шептав про себе, — пора кінчати… Що скажуть батьки у Вираї, коли стану перед ними, а зі мною усі ті зголоднілі примари людей? Вони скажуть: "Змора голоду є матір’ю усіх тих мерців, але батьком ти сам, великий СвятославеІ Ці трупи, помір — це тінь, яку кидає твоя слава…"
Не оглядаючись, біг князь аж у південний кінець города, де крізь відчинені брами раз у раз входили дружинники з поля битви. Тут панував гарячковий рух. Воєводи показували місця поодиноким відділам, особисто роздавали поживу… Склади світилися пусткою. Голод подав руку мстивим ромеям, геройство виявилося слабшим від цього союзника. За брамою дружини копали рови, а з землі сипали окопи проти кінноти.
"Будь у мене пожива хоч на п’ять-шість днів, не побачив би ні один грек балканських проходів!" — думав князь.
Рівнобіжно до руських окопів на віддалі двісті сажнів виднівся високий стрімкий вал, насипаний греками. На ньому видно було облогові махіни, з яких раз у раз вилітали каміння та дерев’яні бруси. Одначе тут не робили вони особливої шкоди, бо вояки навчилися уже вичисляти, де і коли саме упаде камінь чи балка, і розбігалися вчасно.
Якраз проти брами города стояла величезна дерев’яна вежа у прогалині валу. Перед нею горіло багато вогнів, і князь бачив дві лави піхотинців та полк катафрактів, які були виставлені для заслони облогових робіт. Саме тепер бралися робітники присувати вежу аж під мури, укладали перед нею поміст із дощок та підставляли валки. Інші несли на плечах мішки вугілля з сіркою та селітрою, клоччя, скальну олію у цебрах, ще інші підвозили каміння.
"Завтра ромеї здобудуть браму, і будемо боротися на вулицях", — подумав князь і важко зітхнув.
"Мстиславе, Мстиславе! Чому тебе нема? Мені саме тепер треба твоєї молодечої відваги, сили, запалу. Я сам повів би всіх на ту огненну потвору, та я міг би загинути, а що сталося б тоді з цими тисячами?"
І звелів найближчим покликати Шварна, Свинельда та інших воєводів на раду.
У напівзруйнованій хаті біля брами засіли воєводи і Святослав на раду.
— Воєводи, — почав князь, — велика вежа ромеїв буде завтра за валом на кільканадцять сажнів від городських стін. Завтра загориться місто від грецького вогню, а ми всі будемо змушені тікати за мури або вийти з міста на рівнину, де задавить нас кіннота. Радьте, що робити! Боги не покинуть нас, якщо виявиться, що ми не втратили ще відваги і надії. За нас помоляться і духи предків у Вираї, якщо ми не зрадимо давньої слави нашого племені. Радьмо, отже, як відвернути від себе цю небезпеку?
Хвилину мовчали воєводи, потім обізвався Шварно.
— Замало відвернути небезпеку. Нині роздали ми останки поживи. Завтра після битви не буде вже що їсти. Якщо не знищимо ворога або не добудемо поживи, пропадом пропадемо.
— А чи дружина знає, що поживи нема? — спитав Свинельд, який все ще носив руку на перев’язці.
— Знає! — відповіли хором воєводи.
— І що кажуть?
— Кажуть, — відповів Шварно, — ось що: "Будемо битися, доки сил, а не стане сил… То раз мати родила! Між своїми і смерть легка! Де князя голова, там і наші".
— А де їх, там і моя! — докинув князь.
І знову замовкли всі.
— Що ж ти, княже, придумав? — питав Шварно.
— Я?.. Я бачив людоїдів, бачив убивство за кусник м’яса, чув, як діти, матері і батьки плачуть з голоду. Я знаю, що тисячі готові покласти голови і тому питаю себе: чи є надія на перемогу, чи ні? Коли є, то биймося до загину, а нема, то кожну краплю пролитої крові почислять боги і духи предків і кинуть нам у очі, як убивство.
Воєводи мовчали, а Святослав тер обома руками поморщене чоло, з якого вже давно не здіймала руки чорна журба і сум. Нарешті він встав.
— Ось бачите, тому два дні посилав Циміскій до мене посла з викликом на двобій за землю болгар. Зараз думав я, що з глузду зсунувся від радощів, але Хорс-Сварог просвітив моє серце вчасно, кажучи: "Циміскій добре знає, що я таких чотирьох, як він, убив би порожньою коновкою". Хто підсилає убивців на іншого, у того сили небагато, а хто убиває зрадою, у нього І відваги не буває надміру. Видно, кесар хотів мене підстрелити з-за своїх плечей отруєною стрілою або погубити чарами. І я відмовився, хоч серце аж скавуліло, мов пес, з скаженої злості та аж горіло від охо’ти… Отак і тепер спробую ще раз ранком ударити на вежу та вал з усією силою. Якщо вдасться, то буду боротися далі хоч би до вечора і згину або згинуть вони. А не вдасться, то розіб’ю їх флот таки завтра вночі і почну переговори. Що ж, годитеся, воєводи?
Всі висловили свою згоду і вийшли збирати дружину та провадити її вдосвіта приступом на вали ромеїв.
Саме тоді, коли Святослав закликав на раду воєводів, кесар Іван Циміскій дивився з найвищого помосту вежі на Доростол. З-під блискучого шолома дивилися темні великі очі на вогні, що горіли у городі. Кривий, наче дзьоб крука, ніс свідчив про вірменське походження кесаря. Затиснувши товсті, м’ясисті уста, Циміскій морщив густі брови і, не кажучи ні слова, слідкував за рухами руського війська. Перед брамою гасли один по одному вартові вогні, зате у городі аж луна била у небо, наче від пожежі. Досвідчений полководець зрозумів з цього, що дружини сходять з поля у місто.
— То барбарікон февгей астіде![1] — сказав до високого сутулуватого гетеріарха Скліра.
Цей пересунув ручкою меча по золотистих гудзах начеревника так, що аж почувся брязк, наче від добуваного меча.
— Чи маю їх гонити? — спитав.
Імператор поглянув на воєводу з усміхом. Склір був мужем велетенського росту та страшної сили, але слабких спосібностей. Хитрий та розумний кесар використовував його, наче інженер тарана, але підсміхувався з нього. Зате був Склір найближчим цареві дворянином, бо був задурний, щоб вдаватися у які-небудь змови і, не питаючи, убивав кожного, на кого вказував йому деспот.
— Ні, Скліре! — відповів. — Ми пустимо на цих варварів твою сестричку!
І рукою вказав на вежу. Уся дружина засміялася, коли кесар зволив закепкувати собі зі Скліра, а сам гетеріарх аж заходився від реготу, узявшись за боки.
— Пересунути кінноту на східну сторону міста! — наказував Циміскій. — Піхотинці стануть з півдня і заходу. А тут при нас катафракти і ти, Скліре. Стратігу Калокире, накажи висунути вежу вперед, приготувати дула і ждати наказу. На поданий знак підпалиш місто. А тепер просімо всевишнього про перемогу над цими ворогами нашої віри і влади!
Кесар відкрив голову, а духівник прочитав голосно молитву і дав кесареві й усім християнам поцілувати темну ікону богоматері у золотій ризі — Панагію.
По хвилині розійшлися стратіги, гетеріархи, протоспатарії та інші офіцери по відділах, і почався рух військ. Головно біля вежі кипіла робота на всі руки. Селян, які і після вечері лягли на спочинок, будили, і всі на даний знак вхопили за линву, щоб потягти потвору вперед. Останній приступ на Доростол мав початися з сходом сонця.
Між селянами, яких збудили опівночі, були Мстислав і Рослав В’юн. Вже кільканадцять днів працювали вони разом з болгарськими селянами, і Мстислав навчився дещо грецької мови і розумів її тепер не гірше, ніж інші. Нікому й на гадку не прийшло шукати їх між селянами, тим більше, що одяг Мстислава подерся до решти і замазався скальною олією. Сморід земної смоли бив від нього на десять кроків, а лице, груди і руки покрилися чорним, масним болотом з земної ропи, змішаної з порохом та дрібним вугіллям. Рідна мати не пізнала б була молодців у їх теперішньому вигляді. Не раз Калокир бачив їх і проходив повз них, але не пізнав їх. Раз бачили вони урядника поліції з острова у таборі. Калокир ходив блідий і лютий, засуджував раз у раз когось на різки, кричав, проклинав і дуже пильно слідкував з валу за руським табором, наче питаючи долі, кому судилася перемога у цих змаганнях. Видно, дізнався саме тоді про втечу Мстислава, заложника за свою голову.
На наказ стратіга, засвистали наставники раз, другий, третій — заскрипіли мотузки, вежа здригнулась, і з скрипом та гуркотом зрушилось чудовище з місця. Поміст під вежею рипів, тріщав, гнувся, подавався, але вежа котилася вперед. Крок за кроком, сажень за сажнем сунула вона по помості, потом обливалися селяни, нагайки свистіли, скрипіли линви, а в цей час на півдні та сході лаштувалися пересунені війська і збиралися варити сніданок. Під самими стінами города не було вже ні одного дружинника, всі сиділи у городі і, видно спали, бо лише тут і там блимали вогники вартових.
— Калокир сказав наставникам, що це останній приступ, — прошепотів В’юн до Мстислава.
— Перун їм у тім’я! — відповів молодець. — Треба буде під час битви обійти військо та зайти із сходу. Приступ буде відси, то від сходу не буде варти. А якщо поб’ють ромеї наших, то наші саме на схід тікатимуть і наскочать на нас.
— Мудро говориш… Але що це? Тсс!
Попереду почувся якийсь гамір, а слідом за цим голос стратіга.
— Стій! Дула й вогні нагору!
Заревли роги й почулися якісь крики. Хвилину вслухався Мстислав у ці гомони разом з іншими селянами, а раптом почув оклик: "Роси ідуть!" Болгари зразу покидали мотуззя і пустилися врозтіч, офіцери побігли до полків, наставники марно намагалися спинити втікачів, блідий, мов смерть, Калокир кричав:
— Вогні нагору! Нагору! Смолу, дула, підпал! Нагаями опірних! Матінко божа, Христе, царю, елейзон!
— Бери, чуєш! — гукнув раптом Мстислав товаришеві на ухо.
— Дула, для чого? Тікаймо краще! — здивувався той.
— Іди, дурний! Для чого нам тікати, ми краще підпалімо вежу… Земної ропи чимало тут, одна іскра…
(Продовження на наступній сторінці)