Тільки близькі Володимирові, такі, як Роман, Збранич, Мирослава та старі члени княжої ради розуміли слова князя, інші вперше почули з його уст, що він приєднався до грецького бога, якого прихильників стільки жило на землі Дажбога. А що цей бог показався могутнішим за Перуна, то ніхто й не дивувався. Всі були горді, що їх князь знайшов нову силу для них усіх, більшу, як досі.
— Я вікінг, і закон морських героїв є моїм законом. Суди мене своїм новим законом, бо за давнім мій суд уже відбувся.
Настала знову хвилина мовчанки. На землі Дажбога чужинця ніхто не кривдив, і його судили завсіди законом землі його походження. Свена можна було судити тільки за душогубство, грабіж та підпал під час ворохобні, а не за зраду.
— Свене,— сказав князь,— за новим законом судити тебе годі! Твоя правда! Ти не з мого світу, а з того, який я вже залишив за собою. Я забуваю про зраду князя й держави, бо не я твій князь і тут не твоя держава. Проте за законом твоєї землі мушу залишити за тобою всю кров та сльози, згарище і руїни. Ти поставив якнайвищий закон — закон крові! То й боронися від нього або загибай!
Кинув меч до ніг Свена і сів на коня. Та в цей мент зашуміло у зборі. За час суду зібралася була на вулиці величезна юрба народу, яка пильно стежила за ходом суду. Тепер закричали всі.
— Він наш, наш! Давайте його!
— За кров дітей наших!
— На шматки його! Перу и йому в тім’я!
— Хай його поб’є хрест! Смерть злодієві! Смерть, смерть!
Здавалося, що юрба ще у присутності князя таки справді розірве Свена на шматки. Потоком рушила громада на дворище Козняка. Та нараз Свен устав. Спокійно, гордо, як колись на Берестовому, поглянув на юрбу владним поглядом. Праву руку простягнув вперед та крикнув:
— Не вам судити конунга! Дяка тобі за правду, Володимире!
І спокійно, певною рукою вбив собі у б’ючку на шиї маленьку золоту голочку. Хвилину постояв просто, відтак зробив півобороту убік і тяжко впав на землю. І би Дауд не ошукав варяга. Отрута вбивала, мов блискавка, без болю та муки. Ніхто не смів доторкнутися трупа. Грізний і величний, як за життя, лежав витязь на землі, тільки його іскристі очі затемнилися і погасли.
— Поховайте його за законом! — приказав Володимир.— Ми, живі, воюємо тільки з живими. Прощавайте!
— Слава, слава князеві! — залунали оклики, а в їх супроводі поїхав Володимир на Берестове.
XXVIII. Нова віра
— Здоров був, волхве Перуна! Не ласка твоя була стрінути володаря тієї землі, як ялося здавна, хлібом-сіллю, запашним димом та співом дівчат? Забув ти за той час за мене, правда?
Аж до землі похилився волхв від цих касмішливих слів. Він стояв у воротах капища сам-один, його служба покинула його. Ні одного зеленого віночка не було видко на подвір’ї, кущі та моріг були потоптані ногами, відламки зброї, одежі та харчів валялися довкола.
— Правду кажеш, милостивий! — відповів заляканим голосом.— Відвернулося лице князя від богів та їх слуг, але що я не тільки їм слуга, але й тобі раб, то й повинуюся.
Кивнув головою князь, звернувся до прибічників:
— Олешиче! Отут скажи зараз вкопати хрест! Тут лежали тіла ваших отроків, побитих поганами, тут змагалися давні боги зі сонцем правди, з царством божим. Я тієї крові нехай виросте хрест і нагадує всім, хто спас їх від меча варягів та від соромної неволі.
Гридні принесли величезний дубовий хрест, що його князь приготовив завчасу, викопали глибоку яму, і тоді князь власноручно перев’язав вершок хреста линвою, даючи знак, щоб потягли його вгору.
Затріщали гужі, ухнули гридні, і серед урочистої мовчанки над юрбою полян став звільна підійматися хрест господній. А тоді залунав над головами могутній голос князя:
— Народе мій! Ось знак триєдиного бога вседержителя, який обіймає всіх і вся. Йому я завдячую вінком влади та сили. І вам він дав перемогу над ворогом. Йому поклоняюся я та бояри мої, поклонися йому і ти!
Наче лан спілого збіжжя, живі ряди пішли за прикладом свого князя, похилившися. Один тільки волхв стояв осторонь блідий, простоволосий, заляканий, довго не розуміючи переміни. Прибитий словами князя і невеселими міркуваннями над тим, де він тепер дінеться, волхв пошкандибав у капище. Та за якусь годину ждала його чимала втіха. Прийшло декілька мирян із запитом, чи він і для нового бога приймає приноси і чи зуміє найти до нього дорогу, як найшов її князь. Умить з’ясував собі досвідний духовник, що, пливучи за течією, він не пропаде.
— Очевидно,— відповів.— Якби мало бути інакше, то чи лишився б я при своїх почестях? Клади сюди дари, а всі небесні "воздадуть тобі сторицею". Недаром князь воздвиг свій хрест саме на Берестовому; це місце, очевидно, святе і ближче звідсіля до неба молитві і людині!
Живо зайнявся жертвою, бормотів всілякі заклини, курив святим зіллям, сипав у полум’я ялівець, а накінець перехрестився тричі, як бачив це був у християн. Ледве скінчив, покликали його до кострів, на яких мали горіти побиті варягами кияни. Де не взялися його помічники-співаки, і старий Ярослав немов прочуняв. Він починав мати надію, що нічого не змінилося на Дажбоговій землі. Збираючись на похорон, накинув білу одежу, підпоясану узірчастим поясом, припоясав розкуйовджені кучері і бороду, а на голову наложив вінок зі зеленої омели. Владним тоном видавав накази підвладним, а вони корилися йому, самі не знаючи, що думати про рішучі та певні рухи старого. Особливо дивувала їх незвичайна точність, з якою він перестерігав усяких подробиць обряду. Пригадував, щоб між похоронених когутів не попали курки або між воскові — свічки-лоївки50, щоб усі похоронені сорочки були льняні та щоб для гашення вогню не вживали замість меду з водою пива або чистої води. Ніколи ще так точно не дотримувався волхв цих звичаїв, як сьогодні.
Поважно та точно ступав гурток жерців у Володимирів город, де вершилися костри, і тисячна юрба приєднувалася до нього, щоб узяти участь у похоронах. Волхв почував себе знову духовним провідником Києва. Одне тільки гнівало його немало, що за ним не ступав князь та не дзвонили списи гриднів. Не було ні бояр, ні огнищан, здебільша тільки бідніші люди з передмість та з околиці. Та ось похід зупинився. На майдан наївскач виїхало кількасот їздців, а за ними біла громада пішої раті. Військо сотня за сотнею проходило попри волхва. На чолі їхав на великому бойовому коні воєвода Мстислав Воєславич. Він одним поглядом обкинув увесь майдан на Берестовому і вмить догадався усього.
— Хрест!
З рамен хреста звисали вінки барвінку, чатиння та пізноцвітів. Це дівчата прибирали його після відходу бояр та князя, і ніяка злочинна рука не нарушила їх. А тепер буйний вітер, який наганяв від заходу снігові хмари, розвівав ці вінки, наче прапори.
Правду казали поголоски про Христову віру. Князь прийняв її, та не заборонив почитати давніх богів, бо ось старий волхв, як і раніше, веде похід жерців. Вояки Мстислава були здивовані, як міг Володимир пробитися через печенізьку стіну, повалити Свена та ворохобників? Невже у цьому була якась вища сила?
Мстислав побачив молодця, що з трудом пробивався крізь юрбу, і пізнав Збранича.
— Здоров був, хлопче! — кликнув на нього.— Бачу, вітаєте нас з перемогою?
— Так, з перемогою! Князь велить вам стати у Новому городі.
— Як-то? Адже великі гридниці є на Подолі!
— Туди надоспіла саме сіверська рать. А тебе, достойний, князь просить у терем.
Станко під’їхав до волхва, зіскочив з коня і поклонився старцеві:
— Премудрий волхве, рідня боярина з Мощаниці прохає тебе влаштувати після сьогоднішнього похорону на третій день похорон для боярина. Господар покинув свою хату, осиротив свою жінку та дочку, а мені випало хоронити його.
Горде лице волхва поблідло. Він увесь затрусився.
— Боярина? Якого боярина? Невже Мощанина?
— Так! Його найшло на шляху військо князя і привезло з собою. Це член княжої ради...
Аж до цієї хвилини гадав було волхв, що Мощанин таки встиг переконати князя у своїй невинності та що тільки завдяки цьому ні його, ні Козняка не діткнула рука мстивого князя. А тепер?.. Може... може... князь і знає, де, як, коли і чому опинився Мощанин на шляху неживий? Судороги пройняли старця від непевності, страху і сумнівів. Поява Володимира показувалася тепер куди більша, грізніша та ще більше таємнича, як досі.
Ні Станко, ні Мстислав, оповідаючи про останні події, не могли розібрати, якою-то силою розбив Володимир полчища поганих, не розуміли, яким способом міг Володимир опанувати Берестове, не знаючи розкладу сил ворога. Вони не знали, що військо Володимира прийшло саме в той час, коли Еріх наступав на Нове місто, отже, Берестове було без оборони. Але й так яка-небудь із трьох ватаг князя мусила здобути город і злучитися з людьми Путяти та привести Володимира у Київ. Володимир ніколи не зважився б був вертатися у Київ, не маючи потрібних сил, щоб від одного маху розтрощити ворохобників. Не будь у нього дружини Олешича, він пішов би був назустріч Мстиславові чи сіверській раті і щойно тоді вдарив би був на Свена. Та всі ті обставини не були відомі ні Станкові, ні Мстиславові, так що обидва вони, як і ввесь народ, ні на хвилину не сумнівалися, що тут надприродна сила вмішалася у хід подій.
XXIX. Прощання
(Продовження на наступній сторінці)