6 Стрибог — верховний бог (бог-отець) Всесвіту (те саме, що в греків — Зевс, у скіфів — Папай).
7 Муспелль (Муспельгайм) — у скандинавській міфології світ вогню, який існував разом зі світом тьми (Ніфльгаймом) ще до виникнення Всесвіту.
8 Тіун — господарський управитель князя, боярина.
9 Траки — жителі Фракії, грецької провінції.
10 Евксінські — причорноморські.
11 Борвій — великий вітер, буря, ураган.
12 Вира — за давньоруським правом, грошова пеня на користь князя за вбивство.
13 Друлити — штовхати.
14 Амалекіти — араби.
15 Шелестівки — приголосні звуки.
16 Джаган — кайло, кирка.
17 Саклак — бруслина.
18 Табарістан (згодом Мазандеран) — місто в середньовічному Ірані.
19 Тебріз (Тевріз) — місто на північному заході Ірану.
20 Бітінія (Віфінія) — провінція Візантії.
21 Лукомор’я — вигин у березі моря, бухта.
22 Геллеспонт (гр.) — Дарданелли.
23 Таврійський Херсон — Крим.— Авт.
24 Архіпелаг — група островів, що входили до складу Греції.
25 Кілікія — провінція Візантійської імперії в Малій Азії.
26 Арктонез — північний берег Геллеспонту.
27 Золотий Ріг — бухта в протоці Босфор.
28 Трапезунт (Трабзон) — місто на березі Чорного моря, центр візантійської торгівлі.
29 Пропонтіда (гр.) — Мармурове море.
30 Дромони — великі кораблі.
31 Монери — менші кораблі.
32 Елізіум — у грецькій міфології обитель блаженних, загробний світ для праведників.
33 Маєстат — величність.
34 Касарні — казарми.
35 Джура (чура) — слуга.
36 Лектика — носилки.
37 Бег (бек) — володар.
38 Іс подла ети! — На многая літа! (Гр.)
39 Каппадокія — провінція Візантії.
40 Апсида (гр.) — вівтарний виступ у храмах.
41 Патріарх, гетеріарх, протовестарій, протостратор, орфанотроф, доместик, логофет — вищі посадові особи військової, духовної та цивільної ієрархії в адміністрації Візантійської імперії.
42 Оттони (І, II, III, IV) — германські королі та імператори Священної Римської імперії.
43 Підчашії — придворні службові особи.
44 Лябарум — державний прапор римських імператорів, починаючи від Костянтина І.
КНИГА ДРУГА
XIV. Земське та дружинне боярство
Неприсутність великого князя небагато змінила у зверхньому вигляді Києва. Як і досі, крутими вулицями города пропливала безконечна течія людей, піших та верхи, підводою, а на Подолі через руки купців перепливали достатки. День у день горіли на Берестовому жертовні вогні та запашні дими окружали золоту голову Перуна під капищем. Сотні та тисячі народу приносили свої жертви княжим богам на те, щоб вони опікувалися землею, скотом, ріднею, хоронили їх від наїздів, огню, пошесті, повені та щоб своїм покровом берегли сонця Руської землі — князя!
Не було вже варязької дружини, та цю недостачу відчували тільки їх власні земляки. У загалу киян небагато було діла з заморськими купцями, і серед велелюдного города вони зовсім губилися. Доми на Берестовому, де вони жили раніше, не стояли порожні. Мстислав, за порадою Добрині, покликав молоде боярство під стяг князя і то не тільки з дружинних, але й земських бояр, яких досі не кликав іще ніхто, хіба в ополчення проти поганих або ятвягів. Окличники пояснили боярам, що для оборони княжої влади та рубежів Руської землі треба дружини, яка була б тим самим, чим була колись варязька. Навіщо ж витрачувати зібране з волостей полюддя на чужинців? Поклик княжих воєвод зустріло навіть земське боярство здебільшого з захопленням, і місце варягів зайняли сини найстарших, найзасібніших полянських, сіверських, тиверських та червоноруських родів. Вони приїздили озброєні найкращою зброєю батьків на баских конях, зі збройною службою та повними гаманцями. Сірі плащі шили їм кравці з найдорожчого сукна, а багрова лямівка була з найкращого шовку. Суворе службове життя дружинно-боярської молоді вражало тільки декого. Назагал знуджені безділлям хлопці за кілька днів звикали до військового ладу, а широке подвір’я княжого двора гомоніло ввесь день від брязкоту зброї, тупоту коней, свисту стріл та ратищ. Батьки недовірливо споглядали на це, але молодь була за князем та дружинною службою.
Рівночасно проводив Добриня з Путятою виміну кун, соболів, білок та всяке майно княжої скарбниці на срібло. Ще ніколи не мали грецькі та арабські купці нагоди покупити стільки хутр. На торзі відразу впали ціни, і вмить зароїлося торговище від перекупні в, які намагалися за дешеві гроші викупити вартісні ший товар. Та тоді Добриня замкнув на два дні княжі склади і проголосив, що князь міняє куни по волі, а не по неволі і тільки за повну ціну. Путята, Олешич і Мстислав були колись купцями і знали, як вести виміну, не обезцінюючи гроша.
Коли вже почалося жниво, наспіли з Корсуня купці, які привезли дві вістки. Одна з них звичайна та буденна від того часу, коли Володимир засів на київському столі — вістка про перемогу та відзначення князя у Візантії, про вінок, мантію, скіпетр-яблуко та про царівну Анну. Ніхто з тих, що знали князя, не сподівався нічого іншого. Хотів, рішив, поїхав — і мусив добитися свого. Та друга вістка виповзала десь із південного овиду, наче запона чорних хмар, з яких може вийти ясне верем’я45, а може прийти і хуртовина,— вістка про те, що князь прийняв з рук порфірородних імператорів враз із вінцем — хрест!
Обидва купці, які її привезли, мали й письмо князя до Добрині. У гридниці на Берестовому ще тої самої днини зібралися визначніші бояри Києва.
Відразу пізнати було, що тут стрічалися з собою дві ріжні верстви, дружинне та земське боярство. Уже зверху вони чимало ріжнилися від себе виглядом, строєм, поведінкою, мовою. Дружинні бояри або ще самі сідали на коня чи в човни, або мали за собою життя, повне трудів, небезпек, боїв. Стать їх була стрункіша, їх груди подавалися вперед, і голова гордо відхилювалася назад. В їх ноші переважали короткі каптани, візантійські плащі зі запинкою на плечах та тугі чревії; на головах у багатьох видніли гострокінчасті шоломи, і ні один не був без доброго меча при боці. Деякі мали ще чекани, довгочеренні топори, а то й рогатини. Зате земські бояри походжали у довгих, смужками лямованих киреях та в клепанях. Зброї не мали, хіба гарно бронзою та сріблом ковані палиці, а дехто ніж у багатій оправі. Поведінка їх була поважна, спокійна, хід та рухи повільні, бесіда стримана, багата словами та вбога змістом. Дружинні бояри при розмові шукали очей співбесідника та зі звички швидко і влучно підшукували відповіді; земські бояри шукали тільки слів для власної гадки, до якої дійшли десь у самоті дворища, загубленого у безмежжі лісів. Вони не мали часу ні охоти стежити за ходом чужих думок.
Не зразу почалася загальна розмова. Найперше почали дружинні бояри обговорювати справу.
— Про правду вістки годі сумніватися,— говорив Олешич.— Вінка із престола св. Софії не дістане ніяким чином нехристиянин. На ньому є хрест, так як на мантії, яблуку, черевиках, рукавицях та скіпетрі. Це відзнака богом даної влади...
— Невже ж боги були ворогами Володимирові ? — спитав Мощанин.— Чи вони не вели його до перемоги? Чи не дали йому величі, сили та слави?
— Я гадаю, що він узяв собі все те сам, а у дечому помогли ми! — засміявся молодий чорнявий боярин Стронята.
— Так, але ні ви, ні боги не дали йому кесарського вінка! — відповів Олешич.
— Так! — вмішався Мстислав.— Навіть кесар франків має його з Візантії. Це очевидний доказ, що бог кесаря є богом світу!
— Значить, віра наших батьків, наші боги, волхви, обряди — все те не має сили, все те омана? — закричав волхв, розмахуючи руками.— Перуне! Вдар громом у цю гридницю, спали на попіл дворище, убий відступників!
Гробова мовчанка запанувала у зборі. Так не глядів на цю справу ніхто. Відступництво? При чому воно? Хто покидає капище ідола, той, видко, найшов собі другого, відповіднішого, кращого. Невже ж мудра Ольга була відступницею?
З нехіттю знизав плечима старий Путята.
— Достойний волхве! — сказав.— На твому тімені стільки зим полишило сніг, що й на мому, а базікаєш, як молодик, який, побачивши скіпку, кричить: "Пожежа, люди, я бачив огонь!.."
— Ха! Ха! — сміявся волхв.— Тут молодик правду каже, бо де скіпка горить, там огонь і є. Багато дечого може згоріти від неї!
— Ні, і паки реку, ні! — гримнув Путята і палицею стукнув об долівку.— Якби князь покинув своїх та, приєднавшись до наших ворогів, ішов на нас війною, га, тоді він відступник, і пора нам подумати про другого. Скіпка горить на те, щоб розсвітати темряву, а пожежа на те, щоб знівечити людське добро. Хто скіпки боїться, той нехай уважає, щоб не мусив світити собі пожежею!
— До чого гнеш, Путято? — спитав їдко жрець.
— До того, що вже від Аскольда є в нас християни, і то щораз більше стає їх на нашій землі. Ця нова віра, наче вода у пісок, всякає у народ, і хто тільки з нею зустрінеться, цей схиляється в її бік. Видко, в ній нема нічого противного правді. Я знаю, що між дружиною є вже чимало християн. Дружина, бач, більше з греками вдається...
— О так, так! — обізвалося кільканадцять голосів.
(Продовження на наступній сторінці)