«Леся» Микола Олійник

Читати онлайн повість Миколи Олійника «Леся»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ім'я тому чоловікові Іван, — пояснює далі старий. — Як повернувся він, то найперше омив своє тіло. А з ним і весь люд праведний викупався... З того часу й називається цей день Івана Купала. В купальську ніч, щоб ви те знали, всяке зілля багате цілющою силою і чарами. І найбільше — квітка папороті. Розцвітає вона опівночі, і, хто зірве її, той усі скарби одержить, що в землі лежать сховані, дерева й звірі йому підкоряться, бо він розумітиме їхню мову, як оце ми одне одного...

Лесі аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж ніхто не зірве чарівної квітки, не дістане всі ті багатства і не віддасть їх людям? Не було б жебраків стільки. А замість стареньких хатинок люди побудували б нові... І на свято всі одяглися б однаково гарно, а то одні — в чобітках та черевичках гарненьких, в дукачах та намисті, а інші — в невідь-чому ходять...

— Діду, дідусю, — забувши про все, звертається Леся, — а чи можна дістати оту квітку?

— Можна, дитинко, можна, — сумно хитає головою оповідач, — та ніхто, бач, не дістав досі. Сторожа над нею вельми вже грізна... Як тільки настане північ, коло папороті таке зчиняється, що волосся дибом стає. Вітри буйні віють, казна-звідкіля набігають татари й стріляють, дерево на дерево падає, гора на гору вернеться, летять огненнії змії... А потому скаче страшний вершник. "Тікай, бо стопчу!" — кричить грізно, і тоді вже нема сили всидіти там ніякому сміливцю...

...А молодь гуляє! Купало не на жарт розійшовся. Парубки в личаках, а таке витівають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь і просто, і перекидьки. Яких тільки викрутасів не роблять! Дівчатам аж за-здрісно. Декотрі й собі плигають, щоправда, скраєчку, й одразу тікають до свого гурту під хлопчачий регіт:

Була на Купала,

Посмалила гали,

Сором, дівко, сором...

Очі розбігаються... Кілька парубків рвуться до Купала. Чуби розпатлані, груди розхристані, аж сорочки змокріли від поту. Одному все ж таки вдалося прорвати коло, але десятки кулаків замолотили по його спині.

— Хлопці, сюди! Скоріше! — заволав він.

Товариші кинулись на поміч. Усе змішалося. Вереск, сміх... Врешті Купало похитнулося, проте не впало. Його підхопили дужі парубоцькі руки і, поки інші стримували натиск дівчат, винесли з натовпу. І як тільки це сталося, боротьба припинилась, гамір почав стихати. Дівчата поправляли намисто, віночки, хлопці зачісувалися дівчачими гребінцями — дружба знову запанувала між ними. На вогнище ніхто більше не звертав уваги. Не підкидали туди нічого і гасити не гасили — повинно само дотліти.

Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопці несли по черзі.

Леся і Михайлик узялися за руки й так ішли всю дорогу, то забігаючи наперед, коли там щось траплялося, то відстаючи. Обоє були вражені баченим. Михайлик сміявся, щораз пригадуючи, як хлопці брали берізку. А Лесі все ще бриніли високими дівочими голосами пісні, зринали в пам'яті до ладу сказані кимсь фраза, слівця і ота дідова розповідь про квітку, що може принести людям щастя, бентежили дитяче серце.

Біля крайніх хат зупинилися, і дівчата знов заспі вали:

Жебися нам

Житечко родило:

Всподі коренисте,

Всередині соломисто,

На вершечку колосистої

З дворів виходили господарі.

— Спасибі вам, купалочки! — дякували. — Дай бо' щастячка... на вік довгий!

Звечоріло. Малих почали відправляти додому, проте до Лесі й Михайлика, мабуть, як до чужих, нікому не було діла, і вони вільно могли спостерігати далі.

Ось хлопці знову взяли берізку і понесли до річки.

— Топити понесли, топити! — Невід ь-звідки виринула дітвора, що було поховалася за тинами.

Хлопці майже бігли. Свічки на берізці погасли, віночки пом'ялися, та ніхто того не жалів. Ніби й не було тієї "жорстокої" боротьби на вигоні.

Біля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб не одняли деревце інші, раптом кинув його на середину річки.

Ой купався Іван

Та й у воду упав.

Охо-хо-хо-хо! —

затужили дівчата. А берізка закрутилася, підхоплена потоком, потонула і знов з'явилася на поверхні, махнула, мов на прощання, зеленими вітами.

Дівчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два віночки — один для себе, а другий — загаданий на котрогось хлопця, — і гуртом пильнували: коли віночки зійдуться докупи — значить, бути дівчині в парі з своїм коханим... Одні сміялися, інші, кому гадання не віщувало щасливого заміжжя, засмучені верталися додому:

Кладу кладочку вербову:

Час вам, дівчата, додому!

А ти, Варуню, зостанься,

З своїм Іваном звінчайся, —

співали хлопці, чекаючи, поки дівчата кінчать гадання. А ті розсипалися вздовж берега і так захопилися, що навіть до соловейка їм байдуже.

— Ходімо вже, Лесю.

— Ні, ні... побудьмо трошки. Тут близенько, — просить Леся.

Кілька днів після того діти жили під враженням Купала. На Лесине прохання Кароль привіз із лісу кучеряву берізку, і дівчинка убрала її незгірше тої, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнуті старі ляльки, і Леся разом з сусідськими дівчатками бавилася коло деревця, наспівуючи тоненьким голосочком купальських пісень, що так припали їй до серця. Якось увечері, записуючи ті пісні в зошит, задумалась: "Звідки ж вони беруться, пісні?" І, не знаходячи відповіді, спитала у матері.

— Як то звідки? Люди складають, — відповіла мати.

— Люди? А я теж хочу скласти.

— Виростеш, то, може, й складеш.

— Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. — І, гордо підвівши ясночолу голівку, виразно прочитала:

Гей, козаче, — тумо,

Горда наша думо,

Не йме тобі віри

Мов серце...

— Гарно, гарно, мов справжня пісня, — похвалила Ольга Петрівна. — Тільки до чого ж оте "тумо"?

— Як же? А я чула — співають: жаба — баба... І в мене: тумо — думо.

Ольга Петрівна засміялася.

— Чудна ти, Лесенько... Сідай отут, я тобі розкажу дещо про віршування.

З того вечора до клопітливих материнських обов'язків долучився ще один: розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пісню, цікаву розмову, казку. З дрібненьких, ніби друкованих літер сплітала слова й заповнювала ними рядок за рядочком, сторінку за сторінкою. І не кидала мрію про пісню.

Петро Антонович якось сказав дружині:

— Час, Олю, віддавати дітей у науку. А то зовсім од рук відбилися. Мишко бігає цілими днями, а Леся всім без розбору захоплюється.

— В неї добре відчуття ритму і якась виняткова любов до пісні й музики.

— От і чудово... Микола Віталійович не відмовиться взяти її за ученицю.

Вирішили на зиму влаштувати дітей у Києві та найняти для них репетиторів.

Леся нетерпляче очікувала того часу. Розлука з батьками засмучувала і водночас тішила дівчинку передчуттям нових вражень, що чекали на неї.

III

В сім'ї сталися несподівані зміни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярії генерал-губернатора. Виїхав він уранці, а ввечері, коли Ольга Петрівна вкладала дітей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем і неспокійними сірими, як у кота, очима офіцер, хвацько пристукнувши закаблуками, відрекомендувався:

— Штабс-ротмістр окремого корпусу жандармів Майєн. Пані Косачева, сподіваюся, не буде ремствувати на нас, — він глянув на двох молодших чинів, що виструнчилися позаду, біля порога, — за такий невчасний візит? Служба, — розвів він руками і звичним допитливим поглядом обвів кімнату.

— Не розумію вас, панове... Що все це значить? — подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрівна.

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, — улесливим тоном заспокоїв ротмістр. — Усе буде з'ясовано. — Важко сопучи, він пройшов до столу, сів. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих ніжках. — Сподіваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бібліотекою? — Він почекав хвилину, спідлоба стежачи за Ольгою Петрівною, і вів далі: — Але перед тим одне запитання: як часто буває у вашій милій господі пан Петровський? І де, скажіть, ласкава пані, книжки, котрі переправляє сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, — він заглянув у теку, — Михайло Петрович Драгоманов?

Ольга Петрівна пополотніла. Питання було настільки несподіване, що вона, як не примушувала себе, потрібних слів довго не знаходила.

— Щось не пригадую. Не знаю ніякого Петровського.

На обличчі ротмістра засяяла блаженна усмішка: він передбачав таку відповідь.

— Нагадаємо пані: Петровський... Володимир... — він ще раз заглянув у теку, яку тримав під пахвою, — Володимир Назарович, волосний писар з Миропілля. Ваш чоловік заприятелював з ним років три тому.

Пригадала: позаторік восени, одного пізнього вечора, Петро Антонович повернувся зі служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-військовому одягнений чоловік. Він передав їй вітання від брата, що перебував на той час у Женеві. Тоді вони допізна чаювали. Гість привіз чимало новин, був добре обізнаний з життям Києва, Петербурга, Варшави.

Пізніше чоловік розповів їй, що Петровський — його давній приятель по Петербургу, звільнений з університету за неблагонадійність. Петро Антонович підтримував з ним постійні зв'язки.

(Продовження на наступній сторінці)