— Боюся, що все це так не минеться. Віщує мов серденько... О, вже й перші вісники з'явились, — кивнув Микола Віталійович на кількох жандармів, що вдерлись на сцену й почали витісняти молодь. — Без них я ні кроку.
Настрій його одразу ж підупав.
— Підемо звідси, — запропонував Старицький. — Не можу спокійно дивитись на цих тупорилих.
Швидко вдяглися, розділили квіти, щоб зручніше було нести, й пішли. Біля виходу на них чекав жандармський офіцер.
— Пане Лисенко, — нахабно витягнувся він перед Миколою Віталійовичем, — їх превосходительство просять завтра до них завітати.
Лисенко мовчки кивнув головою.
— Ну, не казав я вам? — мовив, коли офіцер відійшов. — Просять. А щоб вас трясця просила!
В нього раптом заболіло серце. Довелося гукнути візника.
Вечірка, яку намічали після концерту, не відбулася.
Другого дня Лисенкові повідомили, що генерал-губернатор розпорядився заборонити українські концерти в Києві.
XV
Навіщо було пускати дітей на той Стир? Погуляли б на вулиці, коло двору, і лиха не знали б. А то ж он куди заманулося. Тепер що його діяти?..
Другий день Леся в гарячці. Крутить їй руки і ніженьки. Вже й розтирали, і зіллям різним поїли — не допомагає. Пожовкла, як віск зробилася.
А все через необачність. Ото як збиралися діти на річку, — на водохрещі подивитися, — що б послати з ними дорослого, так ніі Не маленькі, мовляв... Вони ж як подалися, то мало не півдня проходили. Вернулись голоднісінькі, зморені.
Хлопці, Павло й Антін, ще сяк-так, а Леся й слова не могла вимовити. Ледь роздягнули її. І от...
— Особливої небезпеки нема, — сказав лікар, оглянувши хвору, — Криза минула. Могло бути гірше...
Він говорив коротко і якось непевно. Порадив вигрівати хвору, виписав ліки і на прощання додав:
— Простудилася сильно... Організм слабенький. Кілька днів сім'я тільки й жила турботами про Лесю. Петро Антонович повертався зі служби раніше звичайного, а Ольга Петрівна, переклавши господарські справи на Шимановську, невідступне чергувала біля дочки. Поїла її малиною, розтирала, купала, однак температура не спадала. Тільки наступного дня, коли Ольга Петрівна, бліда від безсоння, знесилено сіла й схилилась у задумі, Леся ледь чутно покликала. Аж стрепенулась мати. Підхопилась, кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рівно, спокійно. На чолі блищали дрібненькі крапельки поту. Ольга Петрівна аж заплакала з радості.
— Як тобі, донечко? — і всміхнулась крізь сльози. Що їй, безцінній, зробити, аби одужала? Свого не пожаліла б здоров'я.
Не відповіла. Іскорки радості заблищали в дитячих очах. Слабенькими пальчиками Леся торкнулася матері. Шчого не прохала, тільки тулилась до її руки гарячою щічкою.
Здоров'я поверталось дуже повільно. Боліла в Лесі голова, весь час хотілося спати. Майже нічого не їла. Та й це ще було півбіди в порівнянні з тим, що сталось кількома днями пізніше. А сталося справді жахливе. Якось на світанку Леся прокинулася од раптового болю в лівій долоні. Рука обважніла, найменший порух її віддавався глибоко в серці! Всі ще спали, і Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила її до терплячості. Але цього разу не витримала, розбудила матір. Слідом підійшов і Петро Антонович. Обоє метушились і не знали, що діяти, — настільки несподіваним був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка.
— Швидше б той день настав, — тривожно поглядала у вікно Ольга Петрівна. А надворі тільки починало сіріти, зимовий ранок тягнувся довго і нудно. — Треба лікаря, Петре. Попроси лишень Станіслава Адамовича, хай сам огляне.
Клали компреси, заспокоювали дитину, а в самих краялось серце і наверталися сльози від жалю.
— Недобре почався цей рік, — зітхала Ольга Петрівна.
На світанку Петро Антонович звелів Каролеві запрягти й подався до лікаря.
Станіслав Адамович Сохачевський, з яким Косачі кілька разів зустрічалися на вечорах, мав репутацію доброго спеціаліста. Він уважно розпитав Ольгу Петрівну, перевірив у хворої пульс і, видно, залишився ним невдоволений, бо зробив це двічі підряд, потім неспішно проглянув рецепти. Коли все було скінчено, сів на край ліжка, подумав і на німий погляд батька відповів:
— Кісткоїд.
Слово не вимагало пояснення. Чулі батьківські серця від нього защеміли ще дужче.
— Який же рятунок? — запитав Петро Антонович. Лікар зиркнув на нього з-під окулярів і мовчки перевів погляд на хвору. Що їм сказати? Що в його практиці такого ще не траплялось? Або — що хвороба досі не вивчена? Те й інше мало їх утішить.
— Попробуємо солоні ванночки, — роздумував уголос. — І змазування... йодом. Я щодня буду навідуватись... А взагалі, — звернувся до Ольги Петрівни, — їй конче потрібен південь. Постарайтеся... Крим чи Одеса.
"Легко сказати, — міркував Петро Антонович, — Крим чи Одеса. А за що везти? На заробітки оті не наїздишся. Та й Колодяжне чимало бере..."
Кілька днів лікування дали сподівані наслідки. Пухлина спала, хоч біль ніяк не проходив. Леся майже не підводилася з ліжка, з сумом дивилась у вікно, за яким сліпуче виблискував на сонці сніжок, галасувала дітвора. Нерідко й заскочить хтось із друзів довідатись, чи скоро одужає, бо товариство жде не діждеться її.
Важко лежати хворій. Безперестанно шумить у голові, ниє тіло, а серце, мов незагоєна рана, щемить і терпне від туги. Що ж воно буде? Скоро два тижні, як занедужала, а кінця не видно. Звідки взялось те лихо, яка йому рада? Ні вишивати, ні писати, ні грати. Все, чим жила, про що мріяла, — раптом утрачено. Невже це — кінець? Ш, не бути цьому! Вона ще співатиме, гратиме. Як Микола Віталійович, як Ольга Олександрівна. В неї ще вистачить сил! Ось і зараз... захоче — встане, підійде до фортепіано й зіграє. І "Думи" зіграє... Та так, щоб усі чули.
У кімнаті саме нікого не було, і Леся, тримаючись за ліжко й стільці, насилу добралася до фортепіано. Легенько торкнула кілька клавішів і тільки хотіла заграти, як шпигонуло в ліву долоню, пронизало все тіло. Запаморочилась голова, глухим стогоном озвалося кілька акордів... Стривожена, вбігла Ольга Петрівна. — Ой Лесю, Лесю!
Підхопила непритомну і обережно поклала в ліжко. ... А час ішов, безрадісні дні зміняли напівбезсонні ночі. В смуткові шати вдягнулись Лесині думи. Зробилася впертішою, мов присягалася своїм терпінням подолати недугу.
XVI
На початку травня Косачі, а з ними й Шимановська, виїхали з Луцька. В Колодяжному саме закінчили головні будинки, і кімнат, щоб розмістити сім'ю та гостей, вистачало. Незабаром, на Тамароччині родини, сюди завітала з Гадяча й бабуня Єлизавета Іванівна, з якою Леся часто листувалась.
З ранку до вечора в господарстві кипіло: садили город, розбивали грядки, білили стіни... Петро Антонович (працював він тепер у Ковелі) після роботи порядкував у садку. Заклали його ще торік восени, а тепер дещо змінювали, підсаджували. Великий буде садок! Від дороги аж ген до тих верб, що над кадубом. Груші й яблуні різних сортів, малина, смородина... По краях—вишні й черешні. Як ото в Шевченка: "Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями..."
Леся ніби змінилася. Чи то одужання на неї вплинуло, чи нове місце, а стала жвавішою. І таки добилася свого: Варку Ольга Петрівна по приїзді взяла до двору. Воно й допомоги там з неї, але старається дівчина, весь день товчеться: удвох з Лесею підмітають та посипають піском доріжки в дворі, пасуть гуси, плетуть віночки. Там уже стільки їх наплели! І в кімнатах, і попід хатою понавішували. На півсела стане...
А це взялися за клумби. Старшим поки що ніколи, так вони самі. Хлопці копають і обкладають дерном та битою цеглою землю, а вони сіють і садять. Чорнобривці, королів цвіт, нагідки, любисток... Чого тільки не придумали! Одні грядки — як сонце: променями ростимуть квітки, інші — півмісяцем, зірочками... Звідки й береться таке в дитячій уяві!
І все з піснями.
Накопала коріння
З-під білого каміння,
Іще корінь не вкипів,
А вже козак прилетів, —
приспівує Варка.
— Ти б і мене навчила, — просить подругу Леся.
— То слухай... А то, коли хочеш, підемо в суботу на сватання. До Марисі Глущучки прийдуть свати.
— Звідки?
— Аж із Білина. Підемо? Це недалечке. Всі дівчата там будуть... Я вже й приспівів їхніх навчилась. — І з сумом у голосі: — Мене теж за дружку взяли б, та мала виросла і платтє не нове.
Зажурились обидві. Повтикали кілочки, якими борозенки для насіння робили, сіли.
— Нічого, Варуню, плаття я тобі дам.
— Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю — тоді, як мати куплєть, носитиму.
— Ш, ні... твоїй матері я скажу. А плаття ще гарне, вишиване. Мені його торік бабуня на іменини подарували.
Подруга дивиться на Лесю скорботно-лагідним поглядом і ніби аж промовляє. Так уже хочеться їй того плаття! І боїться: бо що ж мати скажуть? Випросила? Ю, так не можна. Хіба що Леся справді піде до них і пояснить...
Прибігли Павлик з Антоном, принесли малесеньку вишеньку.
— Он там біля сажалки викопали... Давайте посадимо.
— Ай справді, — захопилась Леся. — На клумбі, що під вікном. Розростеться, будуть пташки на вишні співати... От добре! А ти, Павлику, збігай до кадуба, набери відерце води — одразу й поллємо.
(Продовження на наступній сторінці)