— Він злигався з куркулями, і ми його відціля спровадимо… Побачимо, хто кому швидше справить смалятину. Тепер ми всіх, що водяться з куркулями, поправимо на ту дорогу, з якої додому ніхто вже не вертається… Добре, добре. І якби це й ти зараз у школі не робила, то ми б і твого батька, Шелестіяна, разом з Передерієм погнали б у далекий край, де справляють горбатих та язикатих… Але ти у мене робиш, то і твій батько не тільки не має загрози вилетіти з рідного села, але ще й держатиме і надалі шкільні коні для мого комнезамівського хазяйства.
Але Гапуся, коли він тільки згадав про її батька, зараз же звела брови над очима у понурий вигляд і спитала, посвітюючи стуманілим поглядом:
— А що ж мій батько зробив поганого Совєцькій власті… Чи він що з Передерієм мав спільного, що ви і на його зводите ремство?..
— О, Гапусю! Твій батько з Брусом товаришують, сходяться, п'ють самогон і п'яні Совєцьку власть у домовину покладають… Але навіть якби вони один з другим Совєцької власті і не зачіпали, то й то я тільки через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч ти його і не шкодуєш.
— Чого ж я батька не шкодую?..
Уже тихше і трохи злякано, і з почуттям, не керованим ніяким напруженням зусилля, і з бровами, і чолом, вирівняним у звичайну форму супокою, що нагадувала береги якоїсь річки, кудою раптом з'являється розбурхана вода, спитала дівчина.
Та Маздигін, уже сміючись удавано–заспокоюючим сміхом, говорив:
— А що ж ти кажеш, що я дівчат не слухаю, коли з ними лягаю спати, і на доказ цього мовляєш, що я "осмалив" Передерієву жінку раніше від його?..
— То ж люди говорять і сам Передерій, а не я, що ви дівчат перебираєте і віддаєте заміж за комсомольців. І через те з вами я боюся лягати.
І Маздигін занімів від останніх слів дівчини, але, ніби для того, щоб приховати це, двічі ступив до неї і взяв її праву руку знов у свої обидві і почав цілувати її повільно від п'ятірні аж до ліктя, приказуючи:
— Я вже буду тебе слухати… Буду слухати, і ти будеш зі мною спати, я тобі буду чоловіком, а ти мені жінкою…
А та, знесилившись і від раніше відчутих і незвичних переживань, які Маздигін збудив і своїми погрозами, і своєю нахрапністю тепер, вже нічого не говорила, а тільки шептала так, неначе маленька дитина шепоче ввесь час те саме, коли утомиться якимсь одним почуванням. І були в дівчини розтулені рожеві уста. Здавалося, вона тяжко забажала пити:
— Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою бути… Я хочу з вами ночувати так, як у нас хлопці ночують та дівчата… Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою бути…
І в неї з чола десь узялося маленьке пасмо кіс і звисло через око, і через щоку, і присохло до нижньої губи рота, і заважало їй говорити. І Маздигін, відірвавшись поцілунками від руки і побачивши присмаглі дівочі вуста з присохлими кісьми до їх, видав із себе якийсь звук, не то стогін, не то задоволення від дівочого оп'яніння, і обняв жадібно лівою рукою її стан і влип знов. А відірвавшися і подивившись із мить на майже знепритомнілу дівчину, почав нападами її цілувати з таким присмаком, який виявляє голодний кібець, вганяючи свій чорний дзьоб у тепле тіло зловленої курки. І вона, подібна до людини, яку непомітно отруїв чад, почала осідати під стіну, сповзаючи з неї спиною. І любосник аж тепер підхопив її на руки і швидко поніс із кухні у свою кімнату. Тільки тоді, коли він правою ногою тусонув у двері кімнати, то куценька і груба Гапусина коса, погойднувшись, ударилася об одвірок, неначе хотіла вхопитися за стіну, не пустити свою маленьку господиню на стежку глуму та неслави. І після цього Маздигін уже аж за порогом кухні задки ногою так зачинив двері за собою, що вони аж хрьопнули, та ще голоснішим зробили безнастанний шепіт дівчини, що скидався на благання крізь плач:
— Я не хочу жінкою… Я не хочу жінкою… Я хочу так, як дівчата і хлопці в селі…
А потім стало чути тільки скиглення її, похоже на скавучання знесиленого голодом та холодом занесеного цуценяти десь за село, у рів, і покинутого на дощі та на осіннім вітрі. І задирчало ліжко, збите з місця, і заскрипіло від ваги всіма своїми розхитами та пружинами. А потім стало тихо і солодко, неначе в злодія в порожній кишені. Але ця холодна байдужність часу не довго тяглася. Вона зникла ще швидше, як крижана бурулька на тій гіллячці, яку наставлять над вогнем. Це прогуло Маздигонове полегшене зітхання, і вдоволений його вигук ударив по всіх напругах стін у кімнаті:
— Вот і всьо, дурочка!.. А ти боялася…
Було вже годин одинадцять літньої ночі. У кухні крижаніла байдужість тиші. А на столі горіла сиротливо гасівка і відсвічувалася і на тарілці з милом, і на сорочках, викручених і складених поруч із лампою, і утворювала темні пасма тіней, переплетених разом з пасмами світла, що позначилися на випнутих боках купи білизни. А в ночвах же на табуретці ще червоніла тільки одна сорочка, влипши у мокрі боки та в дно, затягнене замиленою водою. З калюжі вода, що виднілася під ночвами скраю на табуреті, помірно капала на підлогу, ніби відраховуючи час тому, скільки ще лежати незакінченій праці у затихлій кімнаті. На підлозі води не було, тільки була темна пляма від капання. І чулося, як надворі розходився вітер, бо шумів сад і якесь дерево черкало галузками об вікна. Але простирадло на вікні своїм супокійним висом, відгороджуючи ніч від кухонного світла, затамовувало можливість вияву всякої людської тривоги, яка б наважилася перервати хатній супокій принишклих людей. І хоч в цей час явно стало чути собаче дряпання знадвору у кухонні двері і вряди–годи прохальний гавкіт до середини. Але всі речі в кухні під захистом запони на вікні та втихомирюючого капання води усмоктувалися в тишу ночі аж до того низу, що споконвіку тільки чує під собою у непорушній землі глибину, страшнішу від сну і навіть від самої смерті.
Аж ось крізь шум вітру і гомін саду, і дряпотню, гавкання собаки на мокрій тиші кинутої в кухні роботи почулися слова Маздигона:
— Гапусю… Гапусю, вставай… уже дуже пізно…
— Ну то що, що дуже пізно? — почувся відгук сонної дівчини.
— Як то що?.. Тобі ж треба дома ночувати…
— А я гадала тут переспати ніч і взавтра докінчити прати сорочки, і вже геть–чисто їм вивести лад.
— Ти взавтра з дому зможеш і пізніше прийти та й докінчити їх…
І чи дівчина у цих словах почула якусь загрозу, чи взагалі зрозуміла своє становище, але вже відповіла своєму "ночуваці" словами, повними тривоги і прихованої розпуки:
— А як у мене буде дитина, що тоді я робитиму?..
— Дурненька, — засміявся Маздигін, — так швидко не буває дітей…
— А я кажу, що, мабуть, я буду черевата, то як я буду між людьми?..
Почулися Гапусині слова, говорені несміливо, боязко, але настирливо домагальні якоїсь ясної відповіді, яка б могла заспокоїти бідолашну дівчину і виправдати ті ночування із оцим чолов'ягою, хоч він у неї ці ночування вирвав силою і ніби супроти згоди її. Але Маздигін знов засміявся і вже удаваним сміхом, і промовив:
— У таких молоденьких, як ти, не буває дітей хоч від якого ночування…
— Не буває?.. А як буде?.. Що я тоді робитиму?..
— Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годі, годі… Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти двері, то впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..
І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий переляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку віддаватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушилася в ліжку і говорила:
— Я так і знала, що так вийде… Що і мені доведеться шукати якогось Передерія…
І тут же разом із цими словами залунали неголосні ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:
— Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене, аніж робити отаке.
І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона в руках винесла і спідничку свою з простого полотна і зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи її поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із кімнати її опам'ятав:
— Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він перестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Брусові, те буде і Шелестіянові!..
І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язавши на пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила світло на столі і помацки відкинула гачок на сінешніх дверях, і відчинивши їх, вийшла надвір.
І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами, що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона мала руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері в кімнату до Маздигона. І там, радісно гавкаючи, чути було, вскочила до його в ліжко. І він щось до неї ласкаве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапусі, і навертається думка, що знов такі часи настали для нашої батьківщини, коли бідна людина мусить поступатися собою навіть і собаці…
Розділ четвертий
На станцію
(Продовження на наступній сторінці)