"Ви ж мені самі сказали переодягнутися у вашу одежу. А коли не хочете брати, то я не злякаюся смерти у тім селі, де і мої батьки полягли".
Нерадько саме другого чобота комісарового надівав, як почув ті Мархвині слова і вони його вдарили в душу несказанно болючою силою розпуки, аж у його жилах, здавалося, перестала пульсувати кров. Така розпука з’являється раптово тільки у тієї людини, яка опинившись у небезпечній ситуації усвідомлює, що втратила несподівано право на власну волю і віддається дикому випадкові так само, як і мертва людина: чи її витягнуть за ноги, чи за руки з хати, чи може і винесуть. І разом з тим у Нерадьковій свідомості мигнула гарячим полум’ям вся нечувано страшна ситуація. І він ніби аж забув, що говорила Мархва, і тепер шепотів:
— Мархво... Нам треба якомога швидше звідціля виїхати, бо всім нам тут загрожує смерть, навіть Ніні... Швидше переодягайтеся... А ти, Ніно, візьми якусь хустку та зав’яжи в неї млинці і сало. Сало висип у млинці, а пляшку оту візьми...
— А хрін взяти? — спиталася дівчина.
— А де ж він?
— Та ось під мисником за шапликом...
— Та ну його к чорту!
Але вмішалася Мархва і змінила становище з Ніною:
— Не зачіпай нічого, я через хвилину сама все зроблю.
І мигнуло кілька часу: чи хвилина чи дві, чи єдина мить, і Нерадько вже у Тюринових штанях і в чоботях, і в його гімнастьорці та в мундирі, підперезавшись тим поясом, на якому висів револьвер, стояв зігнувшись коло вікна і дивився, скільки куль було закладено у боєвий револьверний барабан. Аж підійшла до його Мархва, теж уже вдягнена у Нерадькові штани і в свитку, підперезану зеленим поясом, і в черевиках, і в його брилі, і швиденько заговорила:
— Ось уже на столі все зв’язане в один вузел. Тут млинці, сало і пляшка. Будемо йти?
Нерадько випростався:
— Як? Так як оце? Та ваші ж коси у бриль не потовпляться... Давайте негайно ножиці та одріжу...
І Мархва кинулася до шуфляди в столі, і витягаючи відтіля ножиці, говорила:
— Тільки... я вам не дам обрізувати кіс... Я ще не покритка, щоб це робив парубок. Ніно, іди мерщій сюди, на лаву...
Ніна одним духом була вже на лаві і одрізувала Мархві косу. А одрізавши віддала ножиці хазяйці, а сама стала вбік. Мархва зітхнувши упхнула коси за свитку в пазуху, а ножиці тихенько поклала на стіл. Нерадько ж тимчасом перевернувши Тюрина ниць, дістав у печі в порожню миску попелу і попрохав:
— Мархво, будь ласка, ізстружіть сапою чи ножем ту кров, що набігла, і землю вкиньте сюди в піч... Її там трошки натекло. А я ось цим попелом засиплю рану... І після цього віднесемо його у авто і в лісі, десь над Чигиринським шляхом укинемо в кручу... А ти, Ніно, бери вузел і разом вийдемо, і за нами запреш сінешні двері і мені віддаси ключ...
Останні події відбувалися в хаті єдиним стукотом живих сердець і тривожним подихом людських душ, уже викреслених долею із списків совєтського житія. Ще одна напруга... Ще і ще... і вже авто без гуку у ріжок рушило помалу з хутора на широкий шлях... У передку сидів Нерадько коло керма, а між ним і Мархвою була Ніна, дивезно напружена, з очима, сповненими мрійного вогню, що вилітав з її маленької душі і товпився чудовим світлом під прекрасними дитячими бровами. По ньому можна було догадуватися, що вона нічого не почуває, всім єством віддавшись пориву очей з великим вогнем маленької душі.. А там, на сидінні, у них іззаду їхав мертвий кат, лежачи і вкрившись своєю шинелею, яка була у авті... Коли страшний поїзд опинився на шляху, Ніна трохи відхиливши голову вбік і дивлячись на Нерадька прошепотіла вголос з безмежною дитячою втіхою:
— Ви неначе гетьманенко.
Він подивився на неї здивовано:
— Який гетьманенко?
— А той, що їздив свататися у чуже царство...
І Нерадько, тепер уже пильніший і здивованіший, оглянув маленьку супутницю і дуже поважно відповів:
— Це, мабуть, ти говориш про сина Богдана Хмельницького? Хто тобі про нього казав?
— А мати під церквою.
— Нінко, всі ми його діти... Отого великого гетьмана... І той син, про якого ти згадала, не був щасливий, а ми може... А особливо ти будеш щасливою...— І замовк. І Мархва зосереджено мовчала. Тільки авто стрімуче рвонулося шляхом уперед, лишаючи збоку ту хмару, що недавно закривала місяць, а тепер звисала над півднем понурим та чорним урвищем. А перед ними на останній точці дороги, що зливалася з обрієм осінньої тихої ночі, дуже низько погасав великий круглий місяць ще й трохи почервонівши. І здавалося, що то догоряє вогнище і дотлівають його іскри, які розлетілися над землею тоді, коли воно ще бухало і полум’ям, і димом. А тепер його тихе сяйво осявало степ і шлях мерехтливим світлом. І почувалося, що наші герої долетять до цього далекого, але вже тихого вогнища, і зупинять авто, і витягнуть ката із нього, і вкинуть у тихий вогонь. І вогнище ще раз бухне і полум’ям, і іскрами, які розлетяться знов по небу та й погаснуть у могутнім сяйві дня. А наші герої, одпочивши, сядуть знов у авто тай полинуть уже до того світла, що сяє могутніше над всі земні і небесні вогнища, що споконвіку у людства зветься "волею"...
Епілог
Найтяжче горе для людини тоді, коли вона чує тільки луну від голосу світової правди
Року 1936, в кінці січня в неділю, на Терещинківській вулиці в Києві, на ґанку картинної галереї ім. Ханенка приблизно о дев’ятій годині ранку стояв елегантно вдягнений чоловік років 35 і когось чекав... Він нетерпляче поглядав то до Васильківської вулиці, то повертався до Шевченківського бульвару і спалахував нервово від кожного скрипу людських ніг. Ранок сіяв тихою прозорістю небесних височин. Вулиці, дахи будинків, дерева були повні морозного снігу. А Шевченків парк з протоптаними стежками нашорошувався до кожного звуку. Бо велетеньські каштани, позвішувавши важке гілля від снігу і від інею, зачувши навіть тільки лет ворони, раптово розсипали шматки замерзлого снігу та голки інею додолу, аж тисякратний дзенькіт холоду перелітав з одного краю до другого. Людей ні на вулицях, ні проміж каштанами око не могло зустріти. Хіба що вухо ловило із сусідніх вулиць скрип снігу від випадково проходящої людини. Це був вихідний день. І всі совєтські кріпаки не поспішали так рано на двір колошкати тишу початку морозного дня.
Нарешті молодий чоловік збіг із східців і швидко направився до Васильківської вулиці назустріч поважному панові, одягнутому у чорне пальто з барашковим коміром і в чорній барашковій шапці на голові. Скрип їх ніг лунав серед засніжених каштанів і в ранковій порожнечі вулиць, неначе дивні пере гуки лун серед сталактита их стовпів у якомусь ледовому царстві. Поважний пан мав обличчя голене. Він ще не дійшовши до молодого, а вже простягнув праву руку для здоровкання і говорив питаючи:
— Що це таке з вами одбувається, що так рано турбуєте своїх знайомих? Невже знов знайшли якесь диво на нашій Україні, випорожненій, витрушеній і підметеній тисячами мітел?
Цей пан, що так питався, був відомий усій культурній Україні як безпомилковий знавець малярського мистецтва і мистецтва поетичного в слові. І сам пишався славою незрівняного пейзажиста. Це був професор Бурачек.
І молодий відповів:
— Так, знайшов... Бо ж ви знаєте мою нахрапну скромність, що дурно не посміє ніколи турбувати не то що маестра високої пошани, а навіть...
— Ну, годі, годі.. Ходім швидше, бо я вже роблюся несамовитим від нетерплячки, аби вас пошколити уїдливим словом за несмак і, звичайно, безґрунтовне нахрапство! — промовив професор, беручи молодого під руку. Ще мить і вони вже на ґанку відчиняли двері музею... Опинившись направо у великій залі, проф. Бурачек побачив посередині, майже перед самими дверима, з гіпсу фігуру Сталіна, яка, стояла обличчям до входу, а трохи далі фігуру Леніна, теж із гіпсу, і багато нижчу і повернуту спиною до Сталіна, який дивився в вікно, в напрямку Васильківської вулиці. А попід лівою стіною випинали груди чотири бронзові фігури якихось воєнних в той час, коли під правою тяглися в струнку інші чотири бронзові вожді. Професор кашлянув і, не скидаючи шапки, зніяковіло спитався:
— Думаю, що не покликали ви мене дивитися на ось цих?
— Вибачайте, будь ласка, прошу вас глянути сюди.
І молодий супроводжувач, показуючи рукою на початок правої стіни, коло дверей, дуже чемно вклонився професорові Професор підійшов, дістав окуляри і угніздивши їх на носі став дивитися. І чим довше він дивився, тим більше було помітно в його обличчі хвилювання. І нарешті, знявши лівою рукою шапку з голови, неначе вона там йому заважала, став збентежено і повільно говорити:
— Дивна неймовірність. Неначе душа моя здобула здатність марити комплексами Чурльоніса. Заокругленість ліній випинає чарівну солодість відчутимої казкової реальності. І в той же час ці лінії мають неумолимий нахил злитися з обрисами того космосу, що художник сконцентрував у душі... Злитися і потонути у ньому, і потягти його разом з осередком у глибочінь того небуття, в яке бояться заглядати і боги. Неймовірно... І крізь ці самі лінії прозирає чи скоріше дихає гарячий поваб жіночої спокуси, такої п’янкої, як перший повів пахощів рожевого пуп’янку, розкритого великоднім дзвоном... Коли "Христос Воскрес" разом із святковими поцілунками, турбують душу і поять серце ще не знаними ласками, але ніжно близькими і соромливо жаданими! Все, все є в цім малюнку, що є найкращого у творчості Ватто! Чи ми візьмемо його "Відпочинок на охоті", чи "Танець у парку" — цю кульмінацію злетів його пензля. Неймовірно... А пиха?.. Га?.. Жіноча пиха свідома своєї потуги над могутніми чоловічими серцями, які мають чистоту і чесноту сумління за ґрунт своєї душі... Та пиха, яка найвищу грань свойого пломеніння зводить з кінцями крил вічної мрії людства у тому місці, де височінь неба кінчається єдиною співучою цяточкою, що націляється пролетіти серце Господа Бога! Разом божество і неспокій розпачу перед безсиллям пізнати найперше, найпопередніше світове! Про таке прокричав нам своїм дивним пензлем і Бурер у "Мадам Помпадур".
А у всім цім універсі краси ми бачимо обличчя наших українок, що зробили береги Дніпрові романтично співучими... Ті обличчя, які мають у своїх очах загадкову широчінь степової тиші, а пристрасть їх в’ялить і п’янить безмежжям незлітаним жодним чайчиним крилом, але людським словом проспіваним, ставши невмирущим:
"А у мене ласки, як на морю ряски; І я ж тую ряску ізберу в запаску, Таки тому козакові підійду під ласку".
Та, Боже мій! Проклята вченість мене збиває на манівці! Бо що в цій картині є французького? Та ні на нігтик нічого! Тут усе українське, крім якоїсь неосяжності дивезно-дивного тла, на якім виростають лише надзвичайні талантом твори. Бо його це, неміренно-незглибиме тло, мали Мікель Анджелло, Делякруа і Ґойя... Якщо не для ока, то для відчуття сердечного. Для цього вони уміли якоюсь манюсінькою рисочкою заглибити небеса так само, як і Бог вечірньою зорею заглиблює бездонність ночі Але візерунок, лет малюнку у них були національні... І на цім ось портреті живе наша душа, душа українки, якою натхненні і твори Тараса Григоровича Шевченка, і Гоголя.
І замовк старий художник, і знов довго і мовчки дивився на портрет. І нарешті, надівши шапку, обернувся до молодого чоловіка тай промовив:
— Ви мусите мене познайомити з автором цього портрета...
І зітхнув тихо і його молодий приятель і напівпошепки відповів:
— Він ворог совєтської влади.
— Він у тюрмі? — І не дожидаючи відповіді, обурено вигукнув:
— Коли так, то ми стурбуємо Академію Мистецтв, ми заставимо говорити Спілку Художників... Ми вирвемо його з тюрми... Бо коли немає мистецтва у народу, то і народ не існує так само, як немає світу без Бога...
— Вельмишановний маестро, він утік у Румунію, нижче Могилева-Подільського. Він перемчав автом через понтонний міст, із ним ще дві дівчини...
— А-а-а! Ну, коли так, то справа не пропаща. Коли так, то Україна ще може блиснути кольором свого духа... Ще заставить людство подумати і про її свободу...
— Ні, він уже не буде художником... Він туди поїхав з невірою у свої сили... Бо у нього це перший портрет... І коли йому довелося малювати другий, то він малодушно втік. А ви знаєте, що в селі на мистецтво дивляться так само, як і на потребу чобіт. І як не має в селян академії шити чоботи, так вони не знають, чи їм потрібні академії мистецтв. І таке становище авторові цього портрета там не могло підсилити душі після невдачі...
У відповідь йому було мовчання. І мовчання сповнило всю залу і аж притемнило її. Почувався у цих живих двох людей такий сум, який зникає тільки при зміні державних форм людського житія. А серед залі постать Леніна і Сталіна замість чуба, одежі і чобіт враз покрилася білою шерстю і на пальцях, і на вухах, не змінивши природних рис їх обличчя. Вони повернуті були уже до художників, і в кожній правій руці тримали по такій сокирі, якими колись одрубували винуватцям голови ще за часів московського середньовіччя. Вони були у вистаті останнього напруження перед спуском сокир на своїх жертв, які стояли до них спинами. А чорні бронзові вожді попід стінами робилися круками і ворушили в себе за плечима величезними чорними крильми, щоб так і впасти на двох людей, коли почується хряск кісток від ударів сокир. Але замість розпачливого крику жертв перед смертю від постаті двох художників віяло словами поета:
Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до тихої хати... Та посідаєм всі на лавках, Та посумуєм по вбитих братах. Темно надворі, зоря не зоріє, Вітер холодний від півночі віє... Виють вовки по ярах, по облогах...
Року 1950, 12 лютого.