Дівч [ина]. Мені колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у кожного, і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку.
— А я останусь тут.
(Згодом). Та ви усі хіба йдете?!
— Не знаю... я іду.
— І я.
— І я іду. Я нізащо тут не лишуся.
— І я.
— І я.
— То, може, й ми, стара, помалу підемо за ними?..
— Авжеж... подибаєм. На старість, може, сонце вгледим.
— То всі йдемо? Голоси. Усі, усі, .усі!
Він. Світає! То ранку чистого пробивсь крізь хмари листу усміх дивний і нас, стріваючи, вітає. Привіт тобі, прекрасний ранку! За всіх братів прийми від мене привітання. (Вдаючись до юрби). А ви... вже на
ногах?! Ви вже готові йти за мною? Я бачу — все лахміття ви забрали!
Покиньте все: нас ждуть там оксамити!— Оксамити!
— Оксамити!
— Покинь!
— Покинь!
— Покиньте!
— Ні, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже не дійшли, повернемось назад і розберем, хто що зоставив.
— Чого ми вернемось?
— У ліс вертатись знову?!
— Ти божевільний!
— А може, він сказав і правду?
— Може, й правду.
— Спитай у Його.
Підходе до Нього.
— Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову?
В і н. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве.
Брати мої! Я вас веду у Казку. Усі, усі за мною! (Він розхиляє віти і йде, за ним юрба).
Завіса