Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Сіла в човен і сидить.
Чарівна сама, як ранок,
Задивилася на світ…
Білий шум на синіх хвилях,
На деревах — білий цвіт.
Любо жити на цім світі,
Щастя любого ждучи…
Ах, коли б лише згадати
Сон, що снився уночі.
Дивний сон… Якісь палати,
Лицар в зброї на коні…
Ліс такий страшний, таємний…
Поле… Море вдалині.
Далі хмари, грім, пожежа,
Плач і стогін з-під землі.
Лицар-велетень в кайданах,
Кров на білому чолі.
І замислилась красуня…
Згадка в серце їй вп'ялась…
Нагло шелест… Обернулась:
Перед нею — Ігор-князь.
На йому убрання просте,
Без оздоби, без відзнак,
Лук з залізними кінцями,
Збоку стріли, сагайдак.
Привітався з нею Ігор,
Попросив перевезти…
Загойдавсь на хвилях човен
І поволі став плисти.
І очей не зводить Ігор:
Що за дівчина-краса!
Заговорить: думка — сонце;
Очі — сині небеса.
Хто вона, чия і звідки,
Князь докладно розпитав,
А на другий день по неї
І сватів своїх послав.
І за князя вийшла заміж
Проста дівчина з села
І до смерті вірним другом
Князю Ігорю була.
***