Цап бородатый!..
Сказав я це, а далі знов забувся, плутаю я та плутаю! Переплутав усі вірші, перемішав сирен з козами та цапами, та вже не знаю, що далі говорити: та, спасибі Злобі, мене вивела з біди: вискочила з-за декорації та як крикне: "Я Злоба, — ховай свого лоба!" Як заміриться на мене мечем! — я навтеки, і капшук з грішми загубив на сцені. Публіка регочеться. Дивлюсь, а за кулісами передо мною стоїть друга злоба, професор. Як ухопить мене за коси! Коси й ярмулка злетіли додолу. Він мене за чуба та як почав вихрити то направо, то наліво — трохи голови не зірвав з шиї.
Згадки про академію неначе розбуркали Балабуху: він одразу став сміливий і говорючий.
— А я грав Злобу, — та ще й як грав! — сказав Балабуха, розговорившись. — Було, як накину на плечі чернечу чорну мантію, та обкручу голову гидрою, та візьму в одну руку меч, а в другу пучок гадюк, та як вийду, та як крикону: "Я Злоба, — ховай свого лоба!"
Балабуха розпалився й справді схопився з місця, підняв руки вгору й крикнув на всю хату. Горбата Килина несла в руках пляшку з горілкою й тарілку з паляницею. Для бідної дівки здалося, що Балабуха схопився з місця й хоче луснути її кулаком в спину. Вона затрусилась і упустила тарілку на поміст. Тарілка хрьопнула й розбилась.
— Цур дурної! — сказав Терлецький.
— Якась перелякана дівчина! — сказав Балабуха, сідаючи на стілець.
Килина позбирала шматки тарілки й паляниці в хвартух і з плачем вийшла з світлиці.
— Колись я писав вірші, знав напам'ять Овідія, Горація, а тепер все чисто повилітало з голови, тільки й зосталась в пам'яті березова каша, — сказав Терлецький, наливаючи чарку. — Та й той Горацій зовсім-таки не стосується до Хохітви.
Бідна Килина винесла черепки в кімнату з сльозами на очах.
— Що то таке ти несеш в хвартусі? — крикнула матушка на Килину. — Чи розбила тарілку, чи що? Що там за крик?
— Ой простіть, матушко, — сказала Килина, цілуючи паніматку в руку. — Наш батюшка з тим паничем, мабуть, полаялись та як почали кричати та соватись один до другого з кулаками! А я злякалась та й упустила з рук тарілку.
— Ти сьогодні зовсім здуріла! Бери швидше другу тарілку й неси паляницю на стіл! — крикнула матушка, стоячи серед хати з білою сукнею в руках для старшої дочки.
В кімнаті піднявся якийсь содом. Матушка хапалась прибирати старшу дочку, неначе боялась, щоб часом панич не втік з дому. Шафа й скриня стояли одчинені. Матушка й дочки бігали, кидались сюди й туди, брязкали ключами, виймали нову одежу, причісувались перед дзеркалом. Олеся, чи Олександра Петрівна, найстарша дочка, стояла серед кімнати в білих спідницях, в білому корсеті, котрий не сходився на її повному стані. Мати з меншою дочкою шнурували корсет, силкувались аж впотіли, а корсет все-таки не сходився.
— Килино, ходи сюди! Придави руками корсет, та міцніше, — кричала матушка.
Килина вхопила Олесю за стан і стільки помогла, скільки б поміг комар. Шнурки в матущиних руках лущали, а корсет все-таки не сходився.
— Покличте бабу Хіврю! — крикнула матушка. — Бо ця Килина ні до чого не здатна.
Прибігла баба, вхопилась і собі за шнурки. Баба була кремезна й жилава. Корсет подався під її руками. Олеся наділа білу сукню, а мати причісувала та прибирала її голову.
Убравши дочку, мати накинула на себе нову сукню, накинула на плечі перську білу, з червоними та жовтими взорцями, хустку, — ще раз огляділа кругом дочку, неначе москаля на муштрі, й повела її в світлицю.
Менші дочки попростували за ними слідком, заглядаючи в світлицю через одчинені двері.
Терлецька ввійшла в світлицю тихою ходою, поважно, неначе виплила. Балабуха вглядів в дверях невисоку, але тілисту чорняву даму трохи ніби з пухлим, шляхетським лицем, з гладенько причесаними чорними блискучими начосами на лобі, в білому чіпку в оборках, в котрих синіла широка стрічка з кінцями до плечей. Він устав і ще глибше втягнув коротку шию в комір, несміливо підійшов до Терлецької й поцілував її в пухку білу руку. За матір'ю вийшла дочка, така чорнява, як і мати, гарненька, з білим, трохи коротким лицем, з темними карими очима. Вона присіла серед світлиці перед Балабухою і неначе дригнула правою ногою. Балабуха поцілував в руку дочку, оступився трохи назад і не знав, де діти свої здорові руки. Матушка сіла на канапі і попросила гостя сісти. Балабуха несміливо спустився на стілець. Проти його сіла Олеся, в котрої щоки почервоніли, наче маківки. Балабуха кидав очима то на матір, то на дочку. Широка синя стрічка в материному чіпкові, біла сукня на дочці, червона стрічка, котрою був підперезаний Олесин стан, червоний бант в косах — усе те так налякало студента, що він сидів як на шпильках. Перед його очима знов з'явилась пасіка, улики, темна катрага в пасіці, навіть ліщина й чорнобіль коло пасіки, куди він тепер ладен був утекти й сховатись од тих стрічок та суконь.
— Чи здорові ваш панотець та паніматка? — спитала Терлецька в Балабухи.
— Спасибі вам! Слава богу, здорові, — тихо обізвався Балабуха.
— Такі недобрі: нас ніколи й не одвідають. Я знаю вашого батюшку й вашу матушку, — сказала Терлецька голосно, дрібно й сміливо.
Терлецька питала в Балабухи про його батька й матір, так собі, для звичайності. Якби вони й справді приїхали до неї, вона була б їм зовсім не рада.
— І я бачила вашого батюшку, — сміливо обізвалась Олеся до Балабухи.— Такий добрий, такий привітний.
Балабуха перевів очі од матері на Олесю й тепер тільки придивився, що вона була гарненька, але мала не такі тонкі та гострі брови, як в Онисі Прокоповичівни. Тільки круглі чималі темні та блискучі очі сподобались йому одразу.
Олеся не всиділа на одному місці: вона схопилась і вибігла з кімнати, щоб подивитись на себе в дзеркало й поправити на голові червоний бант, і потім вернулась, знов сіла й знов схопилась, побігла до вазонів, заглянула в вазони, знов вибігла в кімнату, принесла графин з водою, полила вазони, знов вибігла й знов перегодя прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кругом стану, кінці банта літали кругом неї, як на вітрі. Олеся ловила стрічки рукою й швидко то одкидала їх, то притягала, то обсмикувала. За дочкою вийшла з світлиці мати, поправила щось на шиї, знов вернулась і знов вийшла. Вони вештались, неначе в хрещика грали. Через двері в кімнату Балабуха вглядів здорове ліжко, неначе порон на Росі, а над ліжком здоровий килим, на котрому були виткані чудні квітки, неначе стояли на задніх ногах в три рядки здорові зелені жаби з червоними животами, побравшись за передні лапи. В дверях проти килима Балабуха вглядів другу панну, таку на зріст, як Олеся, але багато кращу, в бідненькій ситцевій сукні. То була менша дочка, котру погано убирали й ховали од паничів в далекій кімнаті.
За Терлецькою ввійшла в світлицю горбата Килина й винесла на тарілці дві тонесенькі скибки паляниці та з ложку масла в маслянці. Терлецький налив в малесеньку чарку горілки, поздоровкався з гостем, випив сам, почастував гостя й заткнув графин затичкою, неначе давав знати, що він більше не буде вже частувати. Балабуха випив, навіть гаразд не розкуштувавши, і взяв в руки скибку паляниці. Скибка світилась наскрізь.
— А ми тут, паніматко, розбалакались з Марком Павловичем про академію та так налякали Килину цими згадками, що вона впустила тарілку та й розбила, — сказав Терлецький до жінки.
— Similis simili gaudet, [7] — обізвався Балабуха. — Ми колись грали в академії комедії та почали пригадувати з отцем Петром деяку давнину.
— Ви грали комедії? — спитала Олеся. — Ото, коли б мені довелося на віку хоч раз побачити комедію. Сидиш тут у Хохітві й людей не бачиш.
— Де вже ти хотіла в Хохітві побачити комедію, — сказав Терлецький. — Це чудо показує тільки наша Київська "аlma mater". [8]
— Папа кажуть, що й вони грали, — сміливо обертаючись до Балабухи, промовила Олеся. — Та ще й убирались за панну.
Стара Терлецька трохи осміхнулась, глянувши на бороду та вуса свого чоловіка.
— Колись убирався за панну, а тепер вже не вберусь, — сказав Терлецький.
— Може, й ви убирались за панну? — сказала Олеся, обертаючись до Балабухи.
— Ні, я раз убирався за… Славу, — знехотя сказав Балабуха, — а другий раз за прекрасного Іосифа.
— Ото, як би я хотіла побачити, як ви вбирались за прекрасного Іосифа, — сказала Олеся, спідлоба поглядаючи на Балабуху. — Мабуть, воно вийшло дуже гарно.
Балабуха оговтався й перестав втягувати шию в комір. Сміливість в Олесі, привітність Терлецької одбили в його охоту тікати в пасіку та в чорнобіль.
Балабуха не дуже сподобався Олесі з лиця, але його зріст, велика постать, вченість і латина звернули її увагу, сподобались їй тим більше, що до неї приїжджали невчені прості поповичі, на котрих вона не хотіла й дивитись, і навіть не виходила до їх. Мати так само була привітна до Балабухи, бо вже був час видавати Олесю заміж.
Килина одхилила двері й щось шепнула до Терлецької. Олеся зірвалась з стільця й побігла в двері так швидко, що трохи не звалила Килини з ніг. Балабуха дивився їй вслід: йому сподобалось, як Олеся бігає швидко, прудко, легко, як на їй гадюками в'ються червоні стрічки.
(Продовження на наступній сторінці)