— Може, ти думаєш, що я зумисне запросила до себе Бонковського; я його й не думала запрошувати: був на базарі й заїхав, та й годі!
Балабуха тяг люльку й мовчав.
— Чого це ти мовчиш? Чи ти сердишся на мене, чи ні? — питала Олеся. Балабуха мовчав і курив.
— Слухай-бо! Ти сердишся на мене? Еге? — спитала Олеся й легко вдарила Балабуху по плечі. — Та покинь-бо оту люльку та говори зо мною.
Олеся хотіла вирвати з його рук люльку. Балабуха не пустив з рук цибука й легко одвів набік її руку.
— Ото не люблю, як чоловік мовчить. Говори що-небудь! Чи хвали мене, чи гудь, але говори!
Балабуха мовчав і мовчки знов набив тютюну в люльку.
— Та й запекла ж ти людина! Ти кремінь, а не чоловік. Я б з креміня добула слова. Кидай люльку та говори зо мною!
Олеся смикнула з його рук люльку так, що іскри посипались додолу. Балабуха встав і мовчки вийшов у двір, не надівши навіть шапки.
Ніч була темна. Небо чорніло, як чорне сукно, а по йому блищали зорі, ніби золоті краплі. Був легкий осінній мороз.
Богуслав ніби вимер. Ні в одній хаті не світився огонь; ніде не було чути ні найменшого гуку; тільки вода шуміла по камінні однотонним шумом.
Балабуха вийшов за двір і пішов шляхом наниз, над Рось. Шум води ставав чутніший. Було чуть, як серед шуму вода булькотить, ллється, хлюпає по камінні. Перед очима в Балабухи стояли, як намальовані, дві свіжі фізіономії, одна коло другої серед хмари густого диму, обидві веселі, рум'яні. В шумі води він неначе чув їх веселу розмову та регіт.
От хвиля вдарилась разом об камінь і неначе крикнула, і йому почулось, що задзвенів акорд на гітарі й замер… Балабуха стояв в темряві, а вогонь в люльці спахував, як огняне око, й знов погасав. Якесь недобре почування заворушилось в його серці й не давало серцю втихомиритись. Балабуха тихо вернувся до хати і, не промовивши й слова до жінки, розібрався й ліг спати.
На другий день Олеся прокинулась і весело защебетала до чоловіка. Він мовчав. Мовчки він убрався, помолився й сів до чаю.
— Чи ти й досі на мене сердишся? — спитала Олеся.
Балабуха пив чай і словом не обізвався до неї.
— Та ну-бо, не вигадуй чорт зна чого! Чи ти граєш в якоїсь іграшки, чи що? — говорила Олеся.
Балабуха навіть не подививсь на неї.
— Убгає собі щось у голову та й дметься. От уже не люблю! Та я люблю тебе й більше ні за кого й в голові не покладаю, — весело говорила Олеся.
А Балабуха мовчав та дивився на самовар.
Олеся намовила Килину, щоб вона пішла й спитала в батюшки, що варить на обід. Килина увійшла й почала питати, ледве осміхаючись. Батюшка зрозумів ту штуку й навіть не глянув на Килину. Олеся обернулась до вікна, тихо сміючись.
Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.
— Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? — сказала Килина до Олесі. — Нехай бог милує всякого хрещеного, — це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки — в нас є така баба, що одробить.
— Ти кат зна що верзеш, — сказала Олеся, сміючись. — Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.
Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те і, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:
— Пані! ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба… Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть. Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.
— Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати, — сказала Олеся.
Аж третього дня увечері батюшка заговорив.
— Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! — говорила сердито Олеся.
"Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?" — думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.
— А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? — питала Олеся, сівши близенько коло його.
— Ну, сердився, — сказав Балабуха.
— А тепер вже не сердишся?
— Тепер вже не серджусь.
— Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство, — без його мені важко, — нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидів музик. Я потанцюю, а ти подивишся… Добре я кажу?
— Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками, — говорив Балабуха.
— Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.
— Ну-ну, добре. Не буду їх просити, — говорив Балабуха.
— От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдемо в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.
— Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.
Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.
Богуславська повітова аристократія не довго ждала запросин: в неділю після служби божої вона вся зайшла просто з церкви до батюшки на чарку горілки. Олеся, не спитавши батюшки, запросила всіх до себе на вечір з жінками й дочками, бо її шовкова зелена сукня вже була готова.
Балабуха покликав трьох жидів музик. Наїхали гості. Приїхав становий, — старий кавалер, прийшов доктор, приїхав помічник станового, — старий поляк з жінкою й п'ятьма дочками, прийшов столоначальник з сім'єю; дрібні крючки з правленія, писарці з економії, зачувши скрипки, збіглися й без запросин. Олеся убралась в нову ясно-зелену шовкову сукню, понадівала усі персні й вийшла до гостей. Щоб не клопотатись вечерею, вона покликала бублейницю-міщанку, добру куховарку, і звеліла їй пекти й варити; сама вона навіть не заглянула в пекарню.
Гості збирались. Олеся походжала по світлиці з паничами й жартувала. Дами сиділи кругом стола й розмовляли самі між собою. Олеся присіла на одну хвилину коло їх і потім не промовила до їх ні одного слова: вона не любила дамського товариства.
Жидки заграли кадриль. Жартовливий становий попросив Олесю в танець. Олеся танцювала, як казали паничі, з усякими викрутасами, виставляючи напоказ пальці, обсаджені золотими перснями. Невесело, одначе, вона ходила в кадрилі: її думки літали коло Бонковського…
Коли це несподівано одчинились двері. В світлицю ввійшов Бонковський саме тоді, як Олеся танцювала кадриль. В дверях з'явилась його розкішна кучерява голова, широкі, міцні плечі; він на льоту поклонився Олесі, поздоровкався з Балабухою й присів коло його. Балабуха насупився й мовчав. Олеся кинула очима на рум'яне лице Бонковського й неначе почутила, що в неї виросли крила. Її молоде лице розгорілось, очі заблищали; вона не знала, як ступити, як повернутись: то піднімала голову до стелі й закочувала очі під лоб, неначе лічила дошки на стелі, то ходила тихо, випрямивши стан, то зміняла позу й несподівано починала бігати, похиливши голову трошки вниз, неначе розрізувала головою густі хмари диму, то пустувала по-дитячій, втікала від свого кавалера, крутилась, вертілась, то часом, насупившись, не подавала кавалерові руки, неначе чогось сердилась, то знов піднімала очі вгору й помаленьку пливла, як лебідь по воді… Її фантазія розгорювалась. Перед нею розступались стіни, високо піднімалась стеля; вона бачила себе в здоровому високому залі серед здорових дзеркал, серед безлічі пар в розкішних уборах, облитих рожевим ясним світом. Її очі шукали гарних молодих кавалерів, чудових очей, гарячих рум'яних уст. Серце кидалось швидко в грудях, бажало щастя. Щось гаряче, солодке лилося до серця, просило якогось палкого, огняного щастя без міри, без кінця…
Дами переглядались, переморгувались і осміхались одна до одної. Кавалери вилися коло Олесі. Балабуха сидів з люлькою в зубах за стаканом пуншу й не зводив з Олесі очей; він забув навіть за Бонковського, — Олеся чарувала його ексцентричними позами, кокетством, танцями, пишанням.
"Тісно мені, душно мені тутечки; здається, летіла б під небо — думала Олеся, розтанцювавшись під дві скрипки та флейту, — вилася б птицею в широкому просторі й кохала б, кохала б усім серцем, доки б стало сили й палу".
Вже минула північ, а танці не переставали. Балабуха сів грати в карти з старими, а Олеся навіть не думала за вечерю, не думала за гостей і літала в мазурі з Бонковським, з писарями та офіціалістами. Вже сам Балабуха, добре виголодавшись, пішов у пекарню й звелів накривати столи.
— Ну що, Олесю, добре натанцювалась? — питав Балабуха, як гості пороз'їздились.
— Так натанцювалась, що й сон мене не бере; якби було літо, пішла б оце у садок, над Рось, та гуляла б до самого світу.
Олеся ще довго ходила по світлиці та літала десь далеко думками. Вже Балабуха спав та хріп на всю хату, а Олеся й не роздягалась: поглядала на себе в дзеркало, милувалась, як блищать в дзеркалі золоті персні на пальцях, як сяє ясно-зелена сукня, як чорніють брови на свіжому лобі; але сон несподівано впав на неї; очі злипались.
— Чи люблю я свого чоловіка щиро, гаряче? — питала сама в себе Олеся, роздягаючись.
(Продовження на наступній сторінці)