Ганя пильніше придивилась допитливими очима на себе в дзеркалі і знов затрусилась усім недужим тілом. Вона не змогла довше дивитись на себе, почувши над собою подих смерті, і ледве дойшла до ближчого фотеля, сіла і затулила вид долонями. А під долонями все неначе уявки бачила вона те страшне, схудле лице, з запалими щоками, з блідими губами.
її серце щеміло, душа боліла. Вона напевно знала, що вже ніколи не верне любові до себе, як не воскресне мрець, і вже й не думала нічого, їй здавалось, що вона впала в глибоку, прудку воду; вода її несе на бистрину, котить, а вона стратила вже всю силу, оддалась на загин.
Перещеміло її серце, пішла скорбота тихіше. З-під долонь вона неначе несподівано глянула на Нестеринський яр, де вона була така щаслива, без краю, без міри щаслива, ніби побачила бідну економську хату, обставлену бідною обставою. Перед нею ніби розстелився зелений яр, як от розстеляють квітні килими, а в яру ніби бачила вона колодязі з високими цямринами та журавлями, бачила кринички-жолобки, з осокою навкруги. На горі манячили клуня, ожереди, стіжки. Далеко під шпилем, оброслим густим гаєм, блищав ставочок… а там знов яри розстелялись перед її думою, неначе розгорталась квітчаста скатерть перед очима. І її уява незвичайно ясно і виразно показувала їй кожне деревце, кожний кущ калини в тих ярах, ті лози над ставочком, де вона ходила щаслива з Ясем в парі, те листате латаття по воді, ті високі коноплі, що росли понад ставком, ту криничку, де вона колись пила воду, припавши лицем до води. Як живе, вона бачила своє лице в криниці, свіже, як калина; на голові перська хустка, — біла з червоними торочками; а Ясь ніби ходить, никає й шукає лопухового листу, щоб зачерпнути води.
Ганя встала; мрії наддали їй моці. Вона вернулась через розкішні світлиці, де блищали канделябри, лисніли дзеркала. Смутними очима обвела вона світлиці, неначе прокидаючись од сна. І стало їй те все багатство противне; воно нагнічувало їй душу, як давить земля мерцеві груди.
— Ох! оця пишнота, — то моє нещастя! Ти запагубила і мене, і Яся, і мою любов, і моє живоття! Чи я ж просила в бога того багатства, чи я ж благала в тебе, боже, золота та срібла? А ти, доле, залила душу мого чоловіка багатством, панством, засліпила йому очі шляхетською пихою; одняла в мене і його кохання, і його самого. А я так небагацько жадала й бажала! Моя молитва була така помірна! Я тільки бажала жити без нужди, без сліз…
І стала їй гидкою та розкіш, що пишалась нею уся обстава. А вітер все гув жалібно, то піднімаючи гук, то стихаючи; а сніг ліпив у шибки, набивався кетяхами, блищав через скло, ніби дороге каміння. І Ганя знов згадала, що там, в Зосі, сміх, та жарти, та веселість; згадала Зосю, горду, пащикувату, хитру, в'юнку, як гадина, і красиву, як гадюка, і свіжу, повну; згадала, що Ясь, може, тепер сидить поруч з нею і надаряє її тим щастям, яке колись вона пила. Печаль бурхнула їй в груди, здавила, зашпигала по всіх грудях; запекла полум'ям їй в голові.
— Ой, боже мій! Як я страждаю! як я мучусь! Як я перепечалилась! Або дай мені смерть, або прихили його серце знов до мене.
І не було в кого поради питати; і ні з ким було їй плакати. Батьки не приїжджали вже до неї, а до їх не пускав її чоловік.
Одчинила Ганя камоду. Вона шукала персня, котрим заручувалась з Ясем. Наділа вона його, опустила руки; перстень спав і покотився по підлозі. Ганя взяла свічку і почала шукати під столом, під стільцями. Персня нігде не було. Коло самої стіни десь знайшлася зашкалубина між дошками. Перстень закотивсь туди і зник. Ганя придивлялась, присвічувала, доставала ножем, — персня не було. Страх напав Ганю. Вона стояла і не знала, що робити. "Недурно пропав перстень, — була в неї думка, — не буде кінця моєму горю!"
Засовуючи шухляду, вона побачила, що там, в шухляді, не було половини срібних ложок, ножів і ложечок до чаю. Бігцем побігла вона до пекарні і почала питати в наймички, збудивши її зі сну. Сонна наймичка одказала, що пан забрав те все срібло і повіз з собою в Тхорівку. Ганя й руки опустила.
"Так он куди переходить наше добро! Тим-то він тепер не дає мені до схованки грошей!" думала Галя, і в душі її не було вагання, що це її чоловік покупив Зосі й килими, й мебіль, справляє одежу…
— Гуди ж тепер, лютий вітре! — закипіло в неї на серці, — замети метелицею йому шляхи і самий його слід! Реви, завірюхо, засип його снігом, засип заметами і ту погану оселю, де він бенкетує, де він тепер кохається з іншою!
Коли це надворі загуркотіло. Ганя вхопила свічку і полетіла назустріч Ясеві.
Засипаний метелицею, ввесь у снігу, в ведмежім кожусі, ввалився Ясь у хату. Ганя бігла до його, як тінь, з широкими виряченими очима, її довга сукня одвівалась назад й метлялась на повітрі.
— Куди ти летиш, навіжена! — крикнув Ясь.
— Тебе стрічати. Усю нічку не спала, тебе виглядала.
— А тобі навіщо я здався? Чи в мене слуг немає, щоб мене дожидали та з світлом стрічали?
— Я була тобі вірна, як слуга…
— Як слуга!.. може, як наглядач-сторож? Ти назираєш за мною, слідкуєш повсякчас? Мені не можна ступити з дому без тебе? — репетував Ясь. — Слуги і вартового мені не потрібно! Мені треба панії… справдішньої панії-господині. Чи втямила це? Ти тільки кмітиш за мною.
Ясь роздягся і почвалав, хитаючись, до далеких кімнат. Ганя слідком за ним несла світло. — Коли б пак ти не спізнався з такими панями, як ота налазлива причепа, пані Лемішковська… — почала була Ганя, та Ясь не дав їй договорити.
— Ти смієш мені про неї говорити? — гукнув він зопалу, — ти, що не вмієш гаразд і по світлиці пройти?
— Я ходю, як усі люди ходять, — обізвалась вона і поставила свічку на стіл.
— Ступає, як та ступа, гупає, аж підлога двигтить!.. ти недоладне гупало, — докоряв їй чоловік. — Слова не вміє, мурло, по-польській до ладу промовити! От тільки з бабами теревені розпускати, — ото твоя втіха! Стид, сором!
— Чого ж ти кричиш? — промовила Ганя, — збудив дитину, побудиш слуг. Вони напрацювались та натомились за цілий день…
— Слуг? А матері ж їх ковбаня! — закричав Ясь і знестямки залаяв, як справжній мугир, вже по-українській. — То мені слуг поважати? То ти мені наймитами рота затуляєш? Де вони, ті твої найуподобніші для тебе приятелі, те твоє товариство, варте тебе самої?
Ясь полетів до пекарні і наробив галасу. В голові в його шуміло. Слуги позскакували з постелів, спросоння протирали очі, поперелякувані несподіванкою. Дитина плакала, Ганя й собі… Ясь, червоний, як жар, погнав навіщось слуг до світлиць.
— Я вам покажу спати, коли пан ще не спить!.. Світіть мені зараз усі канделябри, захожуйтесь варить вечерю! Зараз будуть гості!
Швидко канделябри були позасвічувані. Світлиці залисніли сріблом, бронзою; слуги завештались по світлицях сонні, гаразд не прочумавшись, з дурними очима, які бувають у переляканих овечок. Швидко засвітилось у всіх вікнах дому Серединських, запалало полум'я в пекарні. Горпина розставляла столи. Піднявся в домі галас, стукіт, і тихіше стало чуть в покоях гудіння вітру, наче притихла метелиця, приглушена стуканням ножів на пекарні. Ясь никав та бігав од кутка до кутка по просторній гостинній, заклавши руки за спину і дивлячись на стелю, його горде лице аж палало, очі горіли злістю. На грудях його аж гойдавсь важкий золотий ланцюжок.
— От тепер би мені женитись! — промовляв він сам до себе. — Взяв би собі дуже багатеньку жінку, може, й дідичку. А то женився трохи не хлопцем, взяв трохи не українську мужичку. Ох! дурна, дурна моя голова тоді була! І де той розум часом дівається у людини? Ще й кохав її, цілував її чорні руки, цілував руки її батьків. Ох, Зосю, Зосю! Чи не для тебе ж тут місце, в цих багатих світлицях? чи не твоїм білим ніжкам пурхати б та дріботіти по цьому паркеті? чи не твоїй красі виглядатись у ці велика дзеркала? Ти, здається, і родилась для розкоші, й охрестилась для панства.
Серединський наближився до одного дзеркала, насупився, придивляючись на себе, пишно повертав голову і закручував блискучого чорного вуса.
— А я хіба не родився для панства? Пан Хоцінський казав правду. Я з панів, з шляхтичів. Мій спанілий вид, моє обличчя доказує мою щиро панську вроду. В цих багатих покоях — моє правне місце.
Загуркотіло надворі. Серединський кинувся в прихожу роздягати Зосю, Теодозю, Люцину, Рузю. З ними приїхали і лисі кавалери.
(Продовження на наступній сторінці)