— А я оце недавно була в Києві. Ви не чули про це? — спитала Ватя в Леоніда Семеновича.
— Ні, не чув, — обізвався він байдужно.
— Їздили ми з однією молоденькою матушкою сусідою. Вона недавно скінчила духовну школу. Подумайте собі! Ми одправили її панотця в гостиницю, а самі вдвох з вокзалу та майнули просто в оперу! Потрапили на "Трубадура"! Ще й завіси не підіймали, — хвалилась Ватя.
— На "Трубадура"? Як же вам сподобався той заграничний "Трубадур"? — спитав Леонід Семенович.
— Дуже сподобався. Мені здалось, що я, перенудившись тут, з Горобцівки та потрапила в якесь зачароване царство, неначе казку побачила в справдешніх образах та картинах. Я страх люблю оперу! — хвалилася Ватя.
— Так би й сиділи щовечора в опері? — спитав Леонід Семенович.
— Не знаю, чи сиділа б щовечора, але знаю добре, що частенько бувала б в опері. А знаєте, я й вас бачила в театрі, — говорила Ватя.
— Не може буть! — аж гукнув Леонід Семенович.
— Чому не може бути?
— Тим, що ви, надісь, сиділи в партері, а я, певно, сидів на гальорці; через те вам було не видно мене, — сказав Леонід Семенович, — але коли ж саме ви були в театрі?
— Після пилипівчаних запустів четвертого дня, — сказала Ватя.
— То, напевно, мене не бачили, бо я тоді не був в театрі, — сказав Леонід Семенович.
— Та то я жартую! Я вас не бачила, — сказала Ватя, але не призналась, як вона тоді бажала його побачить.
— Ото шкода, що я тоді не знав, що ви в Києві. Я був би зайшов до вас, щоб побачиться, — сказав Леонід Семенович.
Ватя зраділа, їй здалося, що Добриловський сам вигадав ту негарну фразу проти неї, що Леонід Семенович не казав її ніколи і не міг сказать. Гаряче кохання силувало її йнять віри цьому, силкувалось піддурить її розсудливість. Вона перестала йнять віри дияконові й людському поговорові загалом.
"Він не міг так сказать про мене! Він такий ласкавий та ввічливий до мене й тепер! — думала Ватя. — Ох, коли б цьому була правда! Той Добриловський, певно, наклепав на його, отой поганий Добриловський, ота жовта лисиця!.."
І Ватя так розсердилась на ту жовту лисицю, що була ладна здерти з неї шкуру.
Сусана Уласівна вийшла. Дівчина винесла зараз після її одходу десерт: варення, конфекти та яблука. За нею зараз увійшла й Сусана Уласівна, промовила кільки слів до писарші, знов сіла коло вчительші й балакала з нею. Писарша розгнівалась зовсім і напиндючилась. Ваті знов прийшла на думку обідлива фраза й навела на неї сум. Вона мовчала і тільки курила. Після десерту писарша встала й почала прощаться. Сусана Уласівна не пустила її й просила зостатись на закуску, але просила якось байдужно. Леонід Семенович переглянувся з сестрою й тим натякнув, щоб вона не хапалась додому: йому схотілося їсти, і він ждав доброї вечері та випивачки.
Але його надія не справдилась. Сусана Уласівна не звеліла розкладать огонь в печі й подала на стіл шинку та смажену вранці ковбасу. На столі стриміла одним одна пляшка горілки.
Вина не подали. Гості закусили й навіть добре не наїлись і не напились. Після закуски писар та писарша почали прощаться. Ні господар, ні господиня не просили їх ще побавитись. Вчительша та вчитель ще зостались, неначе на злість писарші.
— Не забувайте ж нас! Прошу вас одвідувать нашу хату! — казав на прощанні о. Артемій, але якось холодно, більше для звичайності. Він і в пафос вже не вдававсь, і не цілувався гаряче, і не махав руками. Гостям і це кинулось в очі. Гості розпрощались і зарані вийшли з дому.
— Вже не так ласкаво прийняли нас сьогодні, — обізвався писар до писарші, вертаючись додому вулицею.
— Зовсім-таки неласкаво! — аж крикнула писарша. — Чогось понадимались, сидять мовчки, не говорять; чогось бундючились. Благочинна все розмовляла з вчительшею, а до мене й ледве десять слів промовила. Цур їм! Я до їх в гості більше не піду.
— І вечерю катзна-яку подали. Я зовсім голодний: якоїсь шинки шматок, та ще й мерзлої якоїсь ковбаси кільце… Це істинно можна сказать про нас, як казали кози в казці: "Бігли через місточок — вхопили кленовий листочок; бігли через гребельку — вхопили води крапельку, — тільки ми пили й їли", — сказав Леонід Семенович.
Писар з писаршею та Леонідом Семеновичем вернулись додому, дуже невдоволені й навіть сердиті.
Надбавши собі грошиків, писар вже поставив собі гарненьку хату, і не хату, а домок з світлицею, кімнатою та пекарнею. Обстава в його хаті була більше така, яка буває в сірачкових шляхтичів або в міщан по повітових містах. На стінках в світлиці висіли рядки образів в фольгових та позолочених рамах (Фольгові рами позолочені не сухим золотом, а сухозліткою, чи позліткою. Це дешеве листове золото, котрим золотять недорогі ранця до образів для селян.)
В кутку на образі висів вишиваний рушник. По стінах скрізь були поначіплювані портрети царів та генералів, намальованих на папері ярими кольорами й оправлених в прості почорнені рамця. На перегородці в кімнату висіла здорова картина — олеографія недоладного московського видання, на котрій були намальовані усякі життєві спокуси: з одного боку великоруський селянин сидить за столом і кружляє горілку; з другого боку московські прикажчики п'ють за столом в садку пиво та горілку з якимись мамзелями. Ця пістрява червоно-синя мазанина наддавала світлиці веселенький вигляд. Коло порога стояла здорова зелена скриня на коліщатах, помальована здоровецькими пучками червонястих рож, і звеселяла світлицю своїми ясними кольорами. На мальованому невеличкому миснику коло порога біліли поставлені сторч рядки тарілок, тарілочок та блюдечок. В кімнатах було хоч тісненько, але чисто, тепло, привітно. Попід стінами стояв ослін з спинкою, помальований червоною фарбою, та кільки простіших, помальованих зеленою фарбою, "панських" стільців. Світлиця виглядала пістряво й мальовничо, мов перська ясна тканка з усякими квітками.
Писарша поставила на столі лампу. Писар вийняв з шаховки під мисником пляшку настойки й поставив на столі. Усі посідали за столом і почали судити й гудить благочинного та його сім'ю. Писарша звеліла наймичці зварить вареники на вечерю.
— Щось є! Щось трапилось, але що таке, то я й сама добре не вгадаю, — аж ламала собі голову писарша, — передніше колись приймали нас добре, аж цілувались, а тепер трохи не одвертаються.
— І я догадуюсь, що воно щось та є! — обізвався й собі писар. — Воно колись потім виявиться, але поки що, то й я собі аж голову ламаю, та нічого не вгадаю.
— І я примітив, що Ватя чогось насупилась, чогось вдавала з себе неприступну велику панію. Розперлась на софі, задерла кирпу вгору, закопилила губи… — додав Леонід Семенович…
— Я нігде нічого про їх не говорила при людях. Може, ти, Льоню, що ляпнув язиком за їх при комусь? — сказала писарша до брата.
— Може, й клепнув що: а хто його знає. Я так багато бовкаю, що нічого не пригадаю, — сказав Леонід Семенович.
— Хто в вас недавно був на хуторі? — спитала писарша в брата.
— А хто ж був! Був з Богуслава старий Аврум: приїздив торгувать пшеницю та просо, — сказав Леонід Семенович.
— Що ж ти говорив при йому? Оті покупці пашні — великі брехуни й переносять пльотки з села в село, мов сороки, — сказала писарша.
— Я з ним і не розмовляв. Це я добре пам'ятаю.
— А ще хто був в вас на хуторі? — спитала писарша.
— А ще хто? Були селяни, був наш батюшка, був Антосин батько. Хто ж іще? Ага! був диякон Добриловський, — сказав Леонід Семенович.
— Ота жовта лисиця? — промовила писарша.
— Отой жовтий лис, але я в його хвоста не примітив на той час, — сказав Леонід Семенович.
— За що ж він розмовляв з тобою? — спитала сестра. — Чи не говорили ви чого за благочинного, за Ватю?
— А дідько його знає, що він казав. Здається, говорив, щоб я сватав Ватю.
— А ти що сказав? — спитала писарша.
— А я сказав… Що я сказав? Сказав, як дадуть тисяч з п'ять, то свататиму, а як дві тисячі, то нехай її "задні" візьмуть, — сказав Леонід Семенович.
— То це ж та жовта лисиця й розказала усе благочинному. Так воно й є! — сказала писарша.
— Навряд чи розказала. Диякон не приятель же й не рівня благочинному, — сказав Леонід Семенович.
— Чи сказав диякон, чи ні, а я більше не піду до їх сидіть у кутку та витрішки продавать, — сказала писарша. — То цілувались зо мною, панькались, а тепер деруть носа вгору й трохи не плюють мені в лице. Ще як ти думаєш сватать Ватю, то я буду їх одвідувать вряди-годи, а як ні, то й ні! Бундючаться, неначе які генерали. А я що ж таке? І мій батько дідич, може, багатіший, ніж вони. В їх стеля з сволоками, а в мого "папеньки" гладенькі суфіти з кружалами посередині. Вчительша сидить в їх коло стола, а мене затого посадовлять коло порога, — репетувала писарша, випивши чарку настойки.
— Ватя мені й подобається. Сказати по правді, в неї гарні темні очі. Але якби дав о. Артемій п'ять тисяч, то я б зараз сватав її. Ніс в неї трохи короткий, то треба б батькові доточить його тисячами. Та й сама вона якась важка, зателепувата, наче колода в дорогій сукні, — почав жартувати та глузувать Леонід Семенович.
(Продовження на наступній сторінці)