— Це я покинула твого батька достоту так, як ти покинула свого чоловіка, — обізвалась знехотя Гуковичева.
— Нащо ж ви покинули батька? Що там у вас скоїлось у домі? Де ж ви притулитесь в мене з такими завальними речами? — аж крикнула Мелася.
— Я не думаю в тебе шукать притулку! Дай мені мерщій обідать, а ввечері я переберусь в мебльовані кімнати поблизу од Михайлівського монастиря та й житиму там, бо вдома мені далі невидержка.
— Чом же невидержка? — спитала Мелася з дива.
— Тим мені невидержка, що твій тато знавіснів, — одрубала стара.
— Що ви кажете? Це, надісь, ви так говорите з досади? Там в вас, мабуть, щось таке скоїлось: трапилось щось неприємне в сім'ї.
— Мабуть, таких сім'їв. як моя й твоя, і на світі не знайдеш. Чи твій батько знавіснів, чи, може, збожеволів, я цього гаразд не стямкувала. Я з ним лаялась, змагалася та й годі сказала, їдь вже ти додому та хазяйнуй там, та змагайся з ним. Мені вже осточортіло те змагання. Може, він тебе послухає, бо мене ні в чомуне слухає й має мене за ніщо, — говорила мати, роздягаючись.
— Але ж на ваш прожиток тут в гостиниці треба чимало грошей? — якось запикуючись, обізвалась Мелася.
— Отак, дочко, як і на твій прожиток тутечки. Про мене, їдь вже ти з дітьми додому та й хазяйнуй, бо я туди, мабуть, вже ніколи не поїду, — бурчала стара, сідаючи на канапі.
Така материна гадка була дуже несподобна Меласі, та ще саме тоді, як у неї "зацвіло серденько", як співають в пісні, і розпочинався приємний роман, з котрого передостанній або й останній одділ вона мала надію скінчить от-от незабаром.
— Батько твій геть-то вже щиро й правдиво додержує умови з моїми родичами, котрі були так само, як і я, настоятелями на маєтність після небіжчика дядька і котрі мають право взяти одчіпного по небіжчикові. Платить та й платить їм гроші з доходів, з млина та з лісу, та з пашні, а з хазяйства і в нас буває часом недохватка. Я встоюю за те, щоб нічого не платить отим ненажерливим родичам. А він таки своєї! Неначе затявся та все мене дратує, все сперечається та свариться зо мною, неначе накупився. Невидержка мені далі та й годі.
— А хто ж оце держатиме хазяйство в домі? — спитала Мелася.
— А хто ж? Красуня Килина ж, що була економкою в дядька в дворі в останні часи і всім правувала в оселі, як він вже з глузду з'їхав чи збожеволів і жив одлюдком на селі. Ота красуня, мабуть, незабаром забере усе в господі в свої пазурі. А батько їй потурає, в усьому сприяє та слухає тільки її, ще й покриває: каже, що вона знає буртянське хазяйство краще од мене. Переполовинить вона незабаром усе наше надбання, — говорила стара.
Ця Килина й була причиною, що Гуковичева покинула старого, бо не стерпіла його залицяння. Стара й досі любила свого чоловіка й ні разу не зраджувала його й не скривдила в своїх почуваннях. Мелася догадувалась за ту найпершу причину несподіваного од'їзду матері до Києва.
— Гм… гм… Цю Килину треба б було давно витурлить з садиби. Шкода, що вже минула панщина. А я знала б, куди її заправторить. Та ба! Тепер інші часи, — муркнула Мелася.
— Отут у Києві сидітиму коло монастиря та щодня ходитиму до божого дому, то принаймні хоч спасатимусь на старість.
— Що ж ви тут робитимете? Хіба щодня по п'ять акафистів читатимете, як читає Таїса Андріївна? — питала, аж зуби зціпивши од злості, Мелася.
— Нехай читатиму принаймні по три на день, то й з того буде якась користь: і те піде за спасіння моєї душі та душі твого батька за його провину та його поганий вчинок, — говорила стара з бідканням. — А для мене, на мій вжиток небагато грошей піде.
Мелася задумалась. Вона була хазяйновита й дуже шкодувала, що її добро пропадає марно. Од'їжджаючи з дому, вона покладала надію на маму, як на кам'яну гору. А тепер та кам'яна гора рушила з села й посунулась просто до неї в Київ і всурганнлась в її покої. Мелася й вуха опустила, і голову похилила.
По обіді стара вже смерком поїхала до монастиря, поблизу напитала собі дві мебльовані кімнати й зараз туди перевезлась, щоб жити на спокої коло самісінької святої брами та спасать свою душу, ще й одмолювать провину свого старого, котру вона більше вигадувала й збільшувала через свої старечі примхи та ревниве заздріння.
Мелася, випровадивши матір, готувалась стрічати гостей. Незабаром прибігла Марковицька вкупі з Малинкіним. Придибав і веселий та жартівливий генерал Лозинський. Прийшла й Люба і привела з собою якусь давню свою приятельку. І весела розмова, сміх та жарти не переставали ні на часок і тяглися сливе до глупої ночі. Малинкін любив це веселе Меласине товариство, в котрому він розважав себе після канцелярської нудоти, а ще більше припадали йому до вподоби Меласині смачні та тривні вечері та добрі вина.
Од того часу Мелася перестала ходить по місті на гулянку з генералом. Її вже бачили скрізь на гулянках та по театрах з Малинкіним або з Марковицькою. Марковицька заводила романи та залицяння безперестанку, неначе вона задля того й народилась на світ божий. За її надто сміливі походінки заговорили по салонах. Незабаром так само заговорили й за Меласю. За неї й за Марковицьку пішов по місті поговір, пішла недобра слава.
Настала весна. Почались гулянки в Царському садку, в Шаті. Весела Меласина компанія часто сиділа сливе до світу на веранді за тим самим столом в тому ж таки куточку, де ще так недавнечко справляв веселі бенкети та випивачки Мишук з своєю Каміллою-Дивом. Мелася з Марковицькою таки зовсім не шанувались: гуляли напропали, тинялись по кафе-шантанах та по таких закутках, куди порядні панії й очей не показували.
Перед Меласею почали зачинять двері в домах знайомих їй сім'їв, де були дорослі дочки. Поговір дійшов і до спасениці Теклі Опанасівни, якось промкнувся в її келію й дуже збентежив стару. Неприязні до Меласі люде та навіть і приязні застерігали й Теклю Опанасівну. Хтось навіть написав за все батькові в Бурти.
Батько обурився, зараз написав Меласі лист, що він довідався за усі її вчинки та гулянки, і звелів, щоб вона зараз вибиралась з Києва та їхала додому. Разом з тим він дав знати листом і жінці, що не настаче грошей на їх обох, коли вони в Києві не хотять жити в сукупній квартирі, а живуть нарізко; що вони обидві й зять неначе знавісніли й тільки б'ють байдики, нічого не роблять та тільки гроші гайнують.
"Ми жили усі в сукупнім домі, а тепер живемо нарізно в чотирьох місцях. Жити нам так, як ми тепереньки живемо, розбившись на чотири доми, це ж нечувана дурість при наших не бог зна яких засобах. Ми не мільйонери. Ви ж знищите й спустошите до решти й буртянську маєтність, як знищили Деркачівку. Я ваш приймак, але не наймит; і я ж не байдикував, як Мишук. Один я падкую коло всього, працюю до загину, щоб настачить грошей і на прожиток, і на ваші витребеньки. Коли зараз не вернетесь додому, то й я візьму та й сам згорну руки, перестану працювать і не буду більше слати вам грошей на ваше прожиття, бо незабаром вже й грошей на вас усіх не стане. Не гайтесь і не дляйтесь, і зараз їдьте додому! Ви обидві вже надто загонисті в своїх панських забагах і незабаром заженете Бурти в довги, як загнали Деркачівку, і запагубите й мене й себе, а Мелася занапастить і своїх дітей", — так скінчив свій лист старий приймак Теклі Опанасівни.
Мелася, не довівши свого залицяння з Малинкіним до кінця, мусила везти свій роман на село незакінченим і перетятим в найцікавішому місці. Мати забрала Меласю й дітей, і вони вкупі зараз вернулись в Бурти, бо в їх вже не було грошей на оплать за квартири.
На Таїсу Андріївну й Любу незабаром спало велике лихо. Елпідифор Ванатович, доставши високий чин, через свій бюрократичний світогляд уявив собі, що він тепер має таку силу й право, яке має турецький султан в своїй державі, котрий правує усім й усіма по своїй безмежній волі. З того часу він почав правувать тюрмою по-султанській: обходився не тільки з тюряжниками й слугами, але й з урядовцями в канцелярії як з наймитами, гримав на їх, часто кричав, верещав, лаяв їх на всі застави, як часом економи в дідичів клянуть та лають сільських робітників. Сторожів та арештантів Елпідифор Ванатович лупив по морді або куди влучав за найменшу провину, а часом і без провини, щоб нагнать страху. З повітовими наглядачами та управителями тюрм при одвідинах розмовляв якось ніби через плече, одвернувши лице набік, аж доки вони догадувались та давали йому хабара. Взявши хабар, він зараз повертав лице й очі на їх природне місце, дивився прямо в вічі урядовцям і розмовляв ласкавіше й прихильніше. Незабаром Ванатович так осточортів та остогид усім, що один дрібний писар з його ж таки канцелярії потаєнці написав в Петербург виказ, що Ванатович має охват на руку, що він злодійкуватий, забирає в свою кишеню щороку остачу невитрачених за рік скарбових грошей; шо він записує в книгах празникового вартовим та слугам по тридцять три карбованці, а як вони порозписуються в книзі, то видає їм тільки по три карбованці, а решту кладе в свою кишеню. Той урядовець виказав за все, за всі вчинки: як Ванатович поводився з повітовими наглядачами тюрм, як мордував служників, як брав з кожного хабарі, переполовинив скарбову вовняну й бавовняну пряжу, котру цілими вагонами приставляли з Москви та Лодзі в тюрму, де арештанти вироблювали на продаж полотна, килимки й постоли та черевики; виказав і за те, що казна дала йому до рук п'ять тисяч карбованців на ремонт тюремних забудуваннів і вже минуло чотири годи, а він ніякого ремонту не зробив, бо ті тисячі програв у карти. До контрольної палати такі чутки про Елпідифора ще й передніше доходили. Ванатовича оддали під суд. На суді постановили такий присуд, щоб за марнування скарбових грошей та за продаж скарбової пряжі вислать його на заслання на Сибір, куди він одначе схоче, і одняти од його всі чини й ордени. Він застряг на Уралі в переселенській канцелярії, де йому дали місце писаря, і незабаром од горя та сорому засумував, достав чахотку і вмер.
Бідна Таїса Андріївна та Люба, прогайнувавши до решти свої грошаки й халупчину, зостались без шага в кишені. Їм дала пристановище в себе Таїсина багатенька сестра, зглянувшись на їх горе. Люба, не маючи ніяких засобів для прожиття, мусила напитувать собі по багатирях лекцій музики й бігала по домах з ранку до вечора та вчила дітей грати на фортеп'яні, щоб розстараться грошей хоч на простеньку одежу.
— Така вже, мабуть, наша доля! — не раз бідкалась добра Таїса Андріївна перед своїми приятельками. — Ніхто з нас не винен, бо таку долю бог нам дав. А од своєї долі і не випручаєшся. І не викупишся, і нікуди не втечеш, ніяким муром не одмуруєшся, бо знайде людину, хоч би вона в мур замурувалась. На все божа воля.
Мишуків приятель Некрашевич позаводив такі коні, понаймав такі дорогі стані в Києві, так пнувся з останнього ради спорту, що за недовгий час протринькав усі батьківські тисячі й свою чималу спадщину, ще й напозичався в банках. Банки за довги спродали його село й усі його дорогі коні. Батьківщина й дідизна була прогайнована необачно й легкодумно на аристократичну модну забавку.
Мелася, вернувшись до своєї оселі й до господи, довго нудила світом та ходила, мов неприкаяна. Але потім згодом її палке кохання почало стигнути, згасать, як згасає гаряче проміння сонця на заході; і самий вид красуня неначе все тонув у якомусь тумані, як тоне дивна фата моргана в степах. В неї наче прокинулась вдача запопадної й падковитої до хазяйства людини, й з плином часу збляк і зник навіть самий пишний вид красуня, як блякне й зникає все на світі.
Минуло ще років з п'ять. Текля Опанасівна почала вже сивіть, все кахикала та хоробилась на груди. Ліда вряди-годи подавала за себе звістку з Кавказу, писала, що їй жити непогано, тільки все шкодувала, що її бог не благословив дітьми. Але одного дня стара мати достала з пошти лист од Ліди з чорною печаткою. В неї руки чогось затрусились так, то вона не змогла навіть роздерти конверта. Мелася вхопила лист, розгорнула листочок і прочитала сумну звістку. Ліда писала, що її чоловік заметився випадком в лазареті од слабого на тиф і помер. Наприкінці листа Ліда просила батька й матір, щоб вони дозволили їй вернуться додому й дали їй в себе пристановище.
— Шкода! дуже мені шкода любого, колись сподобного мені чоловіка. Коли Ліді не спосудилось в житті, то, будь ласка, напиши їй, нехай їде й перебирається до нас на завсідне життя.
Ліда вернулась в батьків дім. Вона була зовсім молода на виду, але голова почала вже сивіть: її горе було надто велике.
Текля Опанасівна не довго й жила після того. Вона несподівано занедужала й нагло вмерла. Ліда не дозволила Меласі шматувать її половини маєтності та продавати землю частками, як до того часу Мелася продавала, коли їй треба було грошей на якісь потрібки, а то й витребеньки та вигадки. Ліда, щоб не дармувать вдома та щоб вгамувати якоюсь роботою своє велике горе, зараз-таки вкупі з учителькою завела денне пристановище для дітей на літній час. В неї була думка трохи згодом завести ще й школу для дівчат, як тільки вона зробить діляницю поля і забере собі свою частку спадщини.
Мелася мусила жити на селі й нудила світом, бо в неї й роботи було мало. Батько усім правував в хазяйстві. Мелася видала дочку заміж за сусіднього небагатого хуторянина дуже рано, як дочці минуло шістнадцять год, а синка оддала в приватну гімназію в Києві й помістила його в пансіоні при гімназії. Але незабаром після того помер і старий Гукович. Мелася не довго й морочилась з своєю часткою поля, продала її за добрі гроші й переїхала на завсідне проживання в Київ. Свого сина вона не взяла до себе, а оддавала в найми покої з обідом і чаєм для багатеньких урядовців й офіцерів. Син підбільшав, і батько порадив йому запротестувать проти продажу його спадків матір'ю. Але Мелася на це не вважала. Вона довгенько пробувала то в Берліні, то в Парижі й гайнувала синове добро, невважаючи на його протести, що вона зоставить його навіть без усякого засобу.
1902 року.
Київ.