— Я, сказати по правді, не тямлю смаку та поезії в цих свячених сільських зіллях та зелах та й поезії самого села, хоч і моя мати носить святить зілля на маковія [79], — сказав Кованько.
— Бо в вас, городян, нема вже народної сільської поезії. В вас це все вже видихалось, — сказав Радюк. — Ви не тямите справжньої поезії села, хоч і посилаєте святить зілля на маковія; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозуміть дух сільської поезії, — сказав Радюк.
— Ви кажете, що не тямите поезії села, а я й сплю й бачу свою Масюківку. Приміла б, летіла туди оце таки зараз, і вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, — сказала Галя.
— То тим, що ви зросли в селі, — говорив гість. — А я городянин з діда, й прадіда, й прапрадіда.
Кованько пив чай стакан за стаканом і тріскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, він добре виголодавсь.
Галя прикмітила це, догадалась, що він голодний, пішла в комірчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столі, припрошуючи гостей закусить. Потім винесла пляшку червоного вина й поставила на столі.
— Оцю сільську поезію я люблю і вважаю на неї більше, ніж на усяке поетичне зілля. Страх як люблю сільську шинку, печену в житньому коржі! Люблю, що вона пахне колендрою, — говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.
Він заходивсь уплітать шинку на весь рот, на всі свої здорові зуби. Шинка зникла в здоровому роті, неначе вій кидав її в вершу або в лантух. Білі здорові зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в роті. Щось животинне було примітне в його здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами. Здавалось, ніби то вовк наминав вівцю.
Од цікавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цікаво кмітила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.
— Чи ви напитали собі яку службу, чи й досі козакуєте та бурлакуєте? — спитав в Кованька Дунін-Левченко.
— Шукаю і вже неначебто й напитав, — говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. — Обридло тинятись без роботи.
— Чи добре ж місце напитав собі? — спитав Радюк.
— Авжеж добре! Я не шукаю місця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсідателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, — говорив Кованько й разом з тим і їв, і сміявсь.
— Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче місце, — сказав Радюк.
— Або таке місце, або ніякого! Я оце й молоду собі назнав. Візьму за нею прездоровий дім, пишно обставлений. На горищі стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани і в пекарні, і в умивальні, і скрізь по дворі, і в станю, і в возовню, і в льох.
— Навіщо ж та вода в возовні та в льоху? — спитала Галя, сміючись.
— А щоб діжки та кадовби з варивом наливать! Хіба ж цього не потрібно?
— Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домі вода тече не з горища, а з долу, як по долині на мочарах на.Либеді, де в хатах вода тече з джерел, так що в хаті буває на долівці криниця, а в сінях ставок; ще там і качки плавають та полощуться, — жартував Радюк.
— Овва! Візьму я такий дурний дім! Знайшов дурня. Це вже було б надто багато догоди в домі. А який екіпаж я беру! Які баскі коні беру в придане! То не ваші сільські доморослі шкапи свого хову, а заводського хову, — говорив Кованько.
— Ви й справді оце женитесь? — спитала Галя.
— Атож! Навіщо мені вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце незабаром оженюсь, бо маю вже на приміті гарненьку дівчину.
— А та дівчина не піднесе вам часом печеного гарбуза? — спитав Дунін-Левченко.
— Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов, побачив, побідив, — говорив Кованько.
— А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? — говорив Радюк.
— Не скажу, нехай кортить! — потім скажу.
— Скажи по правді, чи ти справді вже знайшов місце, бо оце й мені доведеться десь його шукати, — сказав Радюк.
— Буцімбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за столоначальника, то я на інше місце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно таке місце, — говорив Кованько.
— Ну, в тебе правди ніколи не допитаєшся через твої жарти, — сказав Радюк. — В тебе правда все якось ніби повита туманом жартів чи нещирості, прикритої жартами.
— Ще що вигадай! Щирішої од мене людини й на світі не знайдеш. В мене що на умі, те й на язиці, як у п'яного, — сказав Ковамько, кидаючи на стіл ніж та виделку й підвівши свої чималі веселі, трохи вирячені й блискучі, наче скляні очі.
Він одсунув набік чарку, вхопив стакан, налив до половини його вина й випив одразу, неначе нахильці.
— Оце я й пополуднував в вас. Буде, годі! Душа міру знає, — сказав Кованько, втираючи губи й вуса.
— Хоч і приємно мені в вас сидіть, але час мені додому, — сказав Дунін-Левченко, встаючи з стільця. — Та й гарно ж у вас в покоях! Чисто, недавно ремонтовано, побілено й помальовано. А в нас же то все запущено в домі, не білено й не мазано і нігде не помальовано. Мій тато чогось оце на старість зовсім якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що післязавтра мої іменини. Приходьте так надвечір. Я певний, що назбирається моїх товаришів чимало, бо вже багацько з їх повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно Иванівно! Моя мама й сестра будуть вам раді.
— О, спасибі вам! Нехай вже іншим часом ми вдвох прийдемо до вас, бо, як я бачу, в вас буде тільки ваше паничівське товариство, — обізвалась Галя.
— Нам доведеться побалакать про дуже поважні справи, — сказав Радюк. — Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось. Вже в Петербурзі Костомаров [80] та Куліш [81] почали видавати для народу книжечки на українській мові, видали "метелики". Треба б нам побалакать, дещо обміркувать і взяться за цю справу без жартів і з завзяттям.
— То прийміть і мене до своєї спілки. Ти, Павле Антоновичу, писатимеш для народу "метелики", а я фельєтони, бо це теж "метелики". Ти по-сільській, а я вже по-своєму, по-міському. От і будемо в спілці та в супрязі для загальної праці.
— Ну, це не дуже гарний буде для вас спільник та супряжич, — сказав Радюк.
— Ще й який гарний спілець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! — жартував Кованько.
— А з вас і справді вийшов би пречудовий фельєтоніст! — аж крикнув Дунін-Левченко. — Не забувайте ж і ви про мої іменини. Приносьте свої фельетони, — просив на прощання Кованька Дунін-Левченко.
— Добре! Спасибі за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.
— Тільки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони. Замкни їх у скриню на замок на два зводи, щоб часом не повтікали та не потяглись наслідці за тобою в гості на іменини, — жартував Радюк.
— Добре, добре! Але вже й мені час додому. Ходім разом! Прощайте! Бувайте здорові! Спасибі за шинку та за сільську колендру, — говорив Кованько, прощаючись з Галею.
І вони похапцем одяглись і вийшли.
— Та стережись там у дворі, щоб часом не вискочив з дверей наш полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони й ноги задеруть серед двора, — говорив Радюк.
— Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої фельєтони, — кричав з двора Кованько. — Може, не мені, а йому доведеться задриґати ногами од моїх фельєтонів, бо цей полковник обшахрував полк та з того й стулив собі оцей дім, та ще взяв багату вихрестку, а вона йому приліпила до дому ще й другий дім. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влучає.
Радюк з Галею вернулись в кімнату. Галя кинулась мити посуд та прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди після товаряки.
— Як же тобі здавсь мій веселий товариш? — спитав Радюк в жінки.
— Сказати по щирій правді, твій веселий товариш чомусь не припав мені до вподоби таки одразу, хоч він і веселий, і реготить, і смішить. Щось є в йому таке, що мені одразу не сподобалось.
— Товариші в нас його любили за веселу вдачу, хоч він і причепливий, та аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якісь поважні справи. Він просто ненавидить такі поважні питання й од їх позіхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула дещо з його поглядів.
— Це правда, — сказала Галя, — але як же то оті веселі жартовливі зуби перетерли таку поважну річ, як ота тверда наука, коли він скінчив курс?
— Ця псяюха талановита, хоч ніби легенька на вдачу, як пір'їна. Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селі. Здатність в його до наук здорова. Але він нездатний спиниться на чомусь одному, скласти собі якісь ясні міцні пересвідчення. Це людина, як бачиш, зовсім безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонці.
— Але ж цей твій приятель, скільки я зауважила, неначе трохи брехливий, бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось схоже на сім мішків гречаної вовни.
(Продовження на наступній сторінці)