— Ну, та й добрі спасенниці з вас, як бачу! — жартував батько. — В одну мить запагубили ковбасу, ще й качку. Нехай господь прийме це за спасіння ваше.
— Та вже чи спасенниці, чи грішниці, а нехай вже господь простить мені на цей раз, бо я виголодалась в степах, як вовк, що три дні ходив на влови дурнички, — обізвалась Ликерія Петрівна.
Усі їли завзято після вандрівки.
Одна Масючка трошки закусила та й задумалась, дивлячись на дітей та милуючись ними.
Тільки тепер, трохи одпочивши од дороги та напившись чаю, вона примітила, що Галя вже не вдома, що тепер вона в чужій господі, в чужій хаті, десь далеко од рідної оселі, од своєї господи; що Галя вже навіки вилинула з рідного гніздечка, вже вилинула й ніколи не вернеться до матері, ніколи, до самої смерті.
Мати задумалась і засмутилась. І не йшла їй на думку їжа, ні напитки, ні навіть веселі слова та весела жвава розмова. Вона неначе перестала чути й жарти, й смішки, не чула нічого, за що розмовляли за столом, неначе вона опинилась сама десь в самотині, неначе усі кудись повиходили з хати, десь подівались і покинули її саму з її сумними думками та скорботою на серці.
— Чом це ви, мамо, нічого не їсте? Дивіться, як ми тріскаємо! Ще поїмо все, а ви зостанетесь голодні, — сказала Галя з дитячим спочуванням до матері.
— Їж, серце, їж, а за мене не клопочись. Я вже теперечки піклуватимусь собою сама, бо тебе вже не буде в нашій хаті, — одповіла Олександра Остапівна й легенько зітхнула.
— Ой, їж, стара, бо незабаром і качка полине з стола в небеса, куди вже полетіла ковбаса, — жартував Масюк.
— Не бійсь, не ляжу спати голодна, — обізвалась Масючка і взяла при тих словах качину кульшу в руки.
Але їжа зовсім не йшла їй на думку. Вона поклала скибку паляниці на стіл, покинула й качину кульшу й знов задумалась, втупивши смутні очі в веселий вид своєї єдиниці. І знов їй здалось, неначе усі десь зникли з очей, повиходили з хати.
— Чи це ви, Олександре Остапівно, вже й зажурились? — крикнула Ликерія Петрівна. — Та так зарані! Передніше хоч одговійтесь, а тоді вже журитиметесь, скільки схочете, бо журиться та вдаватись в тугу — це один з семи смертельних гріхів.
— А ви й досі не забулись, скільки тих смертельних гріхів? — спитав Радюк.
— Авжеж, не забулась! Ще б пак забулась! Я не з роду забудьків. Як вивчила напам'ять в граматці усі гріхи, то й досі пам'ятаю од слова до слова, — сказала панія Висока.
— А я зроду забудливий і через це їх геть дочиста усі позабував, — сказав Радюк.
— Бо то ви. То-то й ба? В вас, в молодих, теперечки й граматка, і всі смертельні гріхи повиходили з моди, — говорила Ликерія Петрівна на здогад буряків, коли було треба моркви, — в вас все не по-давньому, а по-новому. Це якась погана поведенція пішла в вас.
— Та це ти, стара, вже, певно, почала спасатись. Еге. так? Згадала, мабуть, за столом, що приїхала в Київ не ковбаси їсти та перцівку пити, а на прощу, щоб спасать .душу. Може, ще тутечки й десь пристанеш до монастиря та й додому не вернешся? — жартував Масюк.
Але ті усі жарти одскакували од материного серця, як горох од стіни.
Вона нічого не їла й сиділа мовчки за столом.
Попоївши всмак, Галя й Ликерія Петрівна кинулись прибирать з стола. Віник панії Високої й справді став у пригоді.
Проворна Ликерія Петрівна побігла в свій номер, принесла віник і зараз замела крихти під столом.
— Тепер, любий зятю, навідаймось лишень до коней та оглядьмо, чи заклали за драбини сіно. Видаймо коням обрік та нагодуймо наймитів, — сказав Масюк.
— Потривайте лиш трошки! Ось і я піду з вами, бо я ж сама собі й офіцерша, й офіцер! — гукнула Ликерія Петрівна, ставлячи віник у куточок коло грубки. — Ось я зараз побіжу в свій номер та одсиплю в припіл оброку коням.
— Та нате вам оцей кошик на обрік! — сказала Галя. — Де ж таки в припіл!
— Є в мене й торбинка на обрік. Це я, бачте, жартую, — сказала панія Висока, вискакуючи з номера.
В номері зосталась мати з дочкою.
В хаті стало тихо, ще якось мертвіше й тихіше після жартів та гармидеру.
— Оце ти, моя дитино, тепер вже неначе одрізана скибка. Мені доведеться самій сумувати та смуткувати в своїх покоях, — сказала Олександра Остапівна до дочки.
— От і одкраяна скибка! Одкраяна, та не зовсім-таки навіки. І ту скибку ви вкинули не старцеві ж у торбу, — обізвалась Галя.
— Вкинула в торбу такому старцеві, якого дай боже усякому. Це правда, — сказала мати, — а все-таки він тебе одібрав од мене, неначе викрав з дому найдорожче добро. Буде мені сумно без тебе в хаті, — говорила мати крізь сльози й крадькома од дочки втерла сльозу.
— Не журіться, мамо! Ми з Павлом часто одвідуватимемо вас. Ще й остогиднемо, як присурганимось до вас та навеземо вам маленьких пискунів, — сказала Галя всмішки.
— Я забрала б твоїх писклят собі в хату та й не пустила б їх додому, бо й своїх пискунів в мене було не гурт-то, — сказала мати, оглядаючи й впорядковуючи поодчинені чемодани.
Незабаром в коридорі застукотіла неначе череда. Хазяїни вертались з Ликерією Петрівною, а за ними тупотіли наймити.
Масюк дав наймитам по чарці. Масючка покришила добру четвертину сала, одкраяла хліба й дала повечерять.
— Та глядіть мені шорок та віжок! Чуєте! підкладігь, про мене, собі під голови, щоб були вдома та не помандрували на точок.
Незабаром усі замовкли й почали позіхать. Усі якось ущухли одразу. Розмова якось не йшла.
— Час би хоч і спать. Дорога — не приятель, а ворог, хоч і не лютий: набила добре боки, — сказав Масюк, позіхаючи на два зводи.
І незабаром в номерах затихло. Радюк з Галею вийшли до свого номера. Масючці чогось здалось, що Галя пішла і вже більше до неї не вернеться. Вона тихенько заплакала. Якесь неприємне почуття, якась навіть досада на зятя заворушилась в душі в старої матері, їй здалось, що зять одбив та одняв од неї дочку силоміць.
Світло погасло. Масюк як впав на ліжко, так одразу й захріп. Все по номерах затихло й замерло. Одна мати довго ще не спала та перекидалась з боку на бік. І жаль за дочкою, і хазяйські справи та клопоти, і Галине придане, ще не скуплене, — все це довго не давало їй спагь.
"Чи не забулась я часом чогось для Галі в хуторі? Чи все плаття її позабирала? А чого то ще треба накупи гь в Києві для неї на нове хазяйство? ножів і тарілок, і мебіль, нові скатерті і..." — дума за думою находили й одходили, як хмара на небі. І вже перед світом стара мати заснула, спинившись думкою на скатерках, втомлена й дорогою, і смутком, і материнським почуванням своєї доброї м'якої вдачі, і своїм материнським клопотом.
Другого дня старі посхоплювались з постелі раненько. Мати збудила й Галю.
Вони понадівали чорне убрання й налагодились їхать в лавру, щоб натщесерце побувать в пещерах й вислухати службу божу, бо другого дня думали одговіться в Михайлівському монастирі. Усі похапцем вбирались та чепурились коло загидженого дзеркала, що показувало лице або навскоси, неначе звернуге з в'язів, або робило з лиця не то гарбуз, не то головку капусти.
— А чом же це, Павле Антоновичу, ви не хапаєтесь і не вбираєтесь в шори-вбори та в наритники? — спитала Ликерія Петрівна в Радюка.
— Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не поїду в лавру, — сказав Радюк.
— От і недурно ви позабували граматку і в граматці всі сім гріхів смертельних. Якби це ви поїхали в пещери, то, може б, і граматку пригадали, — сказала з легеньким докором панія Висока.
— Я й дома передивлюсь граматку й часловець, а сьогодні оце, напившись чаю, побіжу по місті напитувать та назнавати квартиру для себе, щоб ви й мама подивились і побачили Галине й моє нове житло.
— От і добре! про мене, нехай буде й так! Поведете мене та й мені покажете, які тут у Києві ті квартири та міські житла, — сказала панія Висока.
Випровадивши усіх, Радюк позамикав порожні номері, вскочив у свій номер і запер двері, роздягся в одну мить і знов впав на ліжко та й захріп під голосне цвірінькання горобців на липах, неначе під шум води на млинових лотоках та колесах. Він спав довго й міцно. Вже сонце високо підбилось вгору, вже й з церкви вийшли, а він розкошував у сні. Вставши і вмившись, він звелів подавать самовар, напивсь чаю, потім причепуривсь перед дзеркалом, трохи не плюнув на свою покривлену карикатуру в дзеркалі, ще й поплямовану мухами, забіг в стацю подивиться, чи нагодовані його коні, і пішов по вулицях назнавать квартири.
Ранок був чудовий. В монастирських садках та в тополях за брамою щебетали, аж лящали пташки, неначе в гаю. Надворі була година. Було ясно й трохи душно.
Ранок був веселий, приємний. І в душі молодого Радюка була така сама препишна весна. На серці було весело й радісно. Він був щасливий, як тільки може буть щаслива молода людина, що добула свого щастя.
Вже сливе опівдні він вертавсь додому, поназнававши чимало невеличких квартир.
Він повернув убік, щоб обійти кругом монастиря поза стінами й прогуляться понад горами та глянуть на Дніпро.
Сонце обсипало золотим промінням білі доми та золотоверхі монастирі на Подолі, грало одлисками на гладенькому Дніпрі, лисніло десь далеко-далеко на островах та на далеких луках в озерцях, неначе в дзеркалах, що їх покидало недавнє повіддя.
(Продовження на наступній сторінці)