По улиці хтось простував до криниці по воду. Денис швиденько розпрощався з Настею і одійшов. Настя кинулася витягати воду з криниці і тільки тоді примітила, що в неї руки закоціліли, а ноги неначе одубли. Але щоки горіли, аж пашіли, а серце неначе грало, незважаючи на мороз. Настя верталась з відрами через город та садок така весела, неначе на той час і сад розвивався, і вишні зацвіли, і соловейки защебетали.
Другого дня були Меланки. Ввечері Соломія заходилась пекти млинці. Тільки що вона вихопила з печі першу сковороду, Настя вхопила перший млинець, похапцем накинула свиту і побігла слухати до сусіди під вікно. Мати осміхнулась. Соломія зареготалась. Настя незабаром вернулась засапавшись.
— А що там, дочко, почула? — спитала в неї мати.
— Ой лишенько! — промовила Настя. — Хлопець пустував, ганяв по хаті, а тітка каже: не ганяй! сядь, бодай ти каменем сів.
— Овва! погано, погано: не підеш цього року заміж. Але за один рік таки не посивієш! — жартувала Соломія.
Настя сіла на лаві й задумалась.
"Що ж це таке? Денис казав, що зашле старостів, а я вислухала зовсім не те", — подумала Настя і стала смутна.
Сіли вечеряти. Насті їжа й на думку не йшла.
Денис насилу діждав водохреща і після Івана Хрестителя заслав старостів до Насті.
Баба Зінька попросила їх сісти на лаві. Старости поклали хліб на столі і почали питати в баби Зіньки, чи віддасть вона Настю за Дениса. Баба Зінька помовчала, подумала, а потім сказала:
— Настя ще дуже молода. В неї ще й рушники не готові: нема чим і старостів пов’язати. Та й цього року в мене хліба обмаль, бо був недорід. Нема за що гаразд і весілля справляти. Підождемо ще з рік або хоч з півроку. Теперечки я не думаю видавати Насті.
— А ти, Насте, підеш за Дениса? — не втерпів один староста і спитав у Насті.
— Піду, — тихо обізвалась Настя і кинула докірливий погляд на матір.
Старости встали, взяли з стола хліб, попрощались і вийшли з хати.
— Мамо! що це ви вчинили? — сказала Настя.
— А що ж я зробила? Підождемо з півроку, та й годі. Як не одкинеться Денис за цей час, то він буде твій. Треба добре навиглядати його. Без цього я тебе, дочко, не віддам на галай — на балай. Ти мені не чужа: ти моя дитина.
— Як не віддасте мене за Дениса, то я, мамо, ні за кого не піду. Десять гарбузів дам парубкам, а таки заміж ні за кого не піду, — сказала Настя, і твердий голос її задрижав, а на очах виступили сльози. Мати задумалась й замовкла.
"Вона вдалася в мене… Й мене колись батько не хотів давати за мого покійника в чуже село… І я сказала тоді батькові, що буду доти гарбузувати, доки не вийду за Мисана. І піднесла хлопцям шість гарбузів, а за Мисана таки вийшла. Оце горенько! Настя вдалася в мене: вже я знаю, що вона постановить на свойому".
— Не плач, дочко, не журися. Твій талан од тебе не втече. Сідай та вишивай рушники, бо в нас і справді нема чим старостів перев’язати; та й тих рушників, що маємо, буде мало: треба ще нових напрясти, та ще й тонких. В нас прядива доволі. Півроку, рік — не богзна-який час. А Денис нігде не дінеться, коли він і справді тебе любить.
Увійшов у хату Роман. Настя, плачучи, побігла до Соломії жалітись.
— Чом ви, мамо, не хочете віддавати Насті за Дениса? — спитав Роман в матері з докором.
— А тим, що він дуже вже роздурівся, та ще й до того гарячий, як присок, та палкий на вдачу.
— То що з того! Він палкий, але одхідливий. Спахне, розсердиться та зараз і одійде. Він працьовитий, щиросердий, і в його є тямка в голові; душа в його добра. Може, ви не хочете взяти його за зятя через те, що він їсть у піст сало?
— Ні, сину! їв Денис сало у піст, може, через те, що не було чого їсти, а може, задля того, щоб почванитись перед людьми: дивіться, мов! я їм у піст скоромне, як пани їдять! Молодому бог простить. Але я боюся, що він сваволець, що він битливий, дуріє на селі, усім парубкам привід дає в дурощах. Поживемо — побачимо. Може, в йому обрік грає, бо він багатого батька син. Може, цей обрік переграє в йому, і він осядеться. Тоді я прийму його за зятя. А тим часом треба добре навиглядати його, треба підождати. Хіба я не мати, щоб топила свою дочку?
Од того часу Настя і Соломія взялися вишивати рушники, що лежали в скрині. Соломія побігла до Грицькової крамниці, купила канви, накупила заполочі, дістала усяких взорців у дівчат. Ввечері вони пряли на нові рушники, а вдень вишивали. Настя шила й очей не підводила. Їй здавалось, що вона вистеляє тими квітками та рушниками стежку до своєї долі. Вишивала вона червону квітку, і їй здавалось, що вже не така довга стежка стала до милого.
"Ой боже мій милий! Вишиваю я рушники хмелем та зірками, а мені все здається, що я йду до своєї долі зеленими лугами, та свіжими берегами, та пахучими садами. І коли я дійду? А чи дійду ж? А як моя доля мене покине, од мене сховається? А як не знайду я її?" — думала бідна дівчина, вишиваючи квітки.
Соломія вишивала та все пісень співала, а Настя думи думала, і пісня не приходила їй на думку.
— Чому ти, Насте, не співаєш вкупі зо мною? Чого ти журишся? — питала в неї Соломія.
— Не в думці мені пісні. Співай уже ти за мене, та не співай веселої, а співай мені про тугу, та журбу, та розлуку. Не співай тепер для мене соловейком і не щебечи ластівкою; бо ще гірше бере мене журба за серце.
VII
"Ну, хвалить бога, що Настя знайшла собі роботу! — думала баба Зінька, поглядаючи на дочку, — а то ходе, як нежива, робе діло, мов сонна, співати — не співає, та все журиться, та все думу думає. Нехай же тим часом устеляє в думках стежку до милого вишиваними рушниками, нехай бавиться вишиванням, а там підождемо — побачимо. А тим часом і в мене є на думці свої вишивані рушники, щоб ними устелити стежку на той світ: треба збирати гроші на святкування мироносиць… Ой, коли б часом знов не приснилась мені мати!.. А вік мій вже недовгий… Смерть за плечима".
І баба Зінька подумала собі, що вона вже стара, може вмерти не сьогодні-завтра, не вволивши волі своєї матері; що мати стріне її на тім світі з докором за недбайність та непослухання. І бабі Зіньці вже привиджувався той світ, неначе в якомусь сріблястому тумані, десь над веселою річкою в зелених лугах та пишних садках, де вона стрінеться з своєю матір'ю.
"Ой боже мій єдиний! Треба хапатись, треба поспішатись, бо час не стоїть, бо час летить, як ті летючі бистрі хмари на небі. А грошей треба ще чимало. Час заходжуватись коло діла, йти по селі жебрати. Але я таки дійду до свого, коли вже наважилась", — думала баба Зінька, пораючись в хаті.
Після нового року баба Зінька звеліла запрягти коняку в візок і з своєю меншою сестрою та з старостихою поїхали по селі просити по хатах на святкування мироносиць. Того року був недорід: хліба в людей було обмаль, а коли хліба було мало, то і в грошах була недостача. Господарі скоса поглядали на бабів і з неохотою давали до складки гроші. Але баби приставали до хазяйок і вміли так піддобритись до їх, що вони хоч потроху, але жертвували то борошна, то пашні, а то печеного хліба. Голова стрівся з Зінькою, не втерпів і почав докоряти бабі Зіньці.
— Зінько! схаменіться! Що це ви задумали? Хліба вродило мало, ледве в кого стане до нового, а ви й той забираєте в господарів. Вже б підождали з мироносицями до будущого року, — говорив голова.
— Ой, не можна ждати, не можна! Все мені сниться моя покійна мати та все мені докоряє за те, що я не заводжу в нашому селі свята мироносиць. Вже я ждала рік, а довше вже не можу ждати, бо мати моя все сниться мені, все ніби гнівається на мене.
— Та нехай гнівається собі! Це невелика шкода, що мертві гніваються, а от як будуть гніватись живі, то це трохи гірше… Чи то мало кому не верзуться усякі сни? Хіба ж можна йняти віри снам? їй же богу, я і не піду до церкви на ваше свято, і на вашому обіді не буду. І писар не піде, і десяцький, і судці не підуть.
— Воля ваша! Як схочете, так і зробите, а ми своє діло будемо помаленьку робити та таки й доведемо до кінця, — обізвалась баба Зінька тихим та спокійним голосом, неначе вона говорила не про себе, а про когось іншого.
— А! я лихий на вас! — аж крикнув голова. — Ходять оці баби по хатах жебрати та людей обдирати. Ото я був би радий, якби ваше свято не вдалося!
— Воля ваша, але й воля божа. Як буде, так і буде, а нам треба робити святе діло, — знов спокійно й байдужно промовила баба Зінька.
І вона ходила по селі, збирала в мішки борошно, пашню, горох, квасолю, повісма прядива. Назбиравши повний віз усякого добра, вона одвозила до Білої Церкви і розпродувала усей крам па базарі. Грошей все-таки було обмаль. Баба Зінька поїхала до Яблунівки, звідкіль вона була родом, жебрала й там по хатах, а потім поїхала по ближчих селах прохати на мироносиць. Слава про те свято пішла кругом по селах, де ще не завівся празник мироносиць. усі знали, що в Терешках буде справлятись празник мироносиць, усім хотілось там побувати, а баба Зінька ще й запрошувала людей до своєї церкви на те свято.
На середопісті баба Зінька вже зібрала гроші й однесла до батюшки. Виплатили майстрам за образ та за кіот. Староста привіз з Києва дванадцять здорових ставників з білого воску, штучно поцяцькованих золотом. В баби Зіньки не зісталося грошей на громадський обід для духовенства, для півчої та для старців. Після провід через тиждень треба було справляти празник мироносиць. Батюшка покликав бабу Зіньку.
(Продовження на наступній сторінці)