Мочульська. Та добре, добре. (Подає Солодкевичеві руку). Невже оце я буду чиновницею?
Скрипчинський. Авжеж! Та ще якою. Такої чиновниці ще ніколи не бачила Глибочиця.
ВИХІД З
Ті самі та Мелашка.
Мелашка. Тітко! Бондар прийшов. Ходіть лишень сюди!
Мочульська. Та й навратливий отой бондар! Так мені надокучив. От і принесло його ледащо. А! Шкода, та нічого робить: треба йти. (Виходить).
ВИХІД 4
Ті самі й Феся та Леся.
Солодкевич. Але що це вчинила моя дурна голова? Жартували, жартували, та й дожартувались до сватання... Та це ж я продав себе, неначе на ярмарку! Це ти, дурисвіте, підвів мене, неначе під монастир, улесливими словами. Пропав тепер мій вік молоденький! Та, мабуть, така вже доля мені судилась. Хоч-не-хоч, а продасись з голоду та з нужди. За п'ятнадцять карбованців жалування на місяць і харчуйся, і їж, і пий, і кватиру наймай, й зодягайся, ще й люльки посмоктати хочеться. Викручуйся, як вмієш! Ет! Горенько мені, та нема де дітись. Хоч з мосту та в воду. Але... не я продавсь перший, не я й останній: коли продаються кращі й багатіші за мене, продають себе не од голоду й нужди, то мені вже за всі голови!
Скрипчинський. Та годі тобі базікати! От і поздоровляю тебе з щастям. Тепер ти багатир. (Цілується з ним і б'є його по плечі. Заглядає в вікно). А он Феся й Леся вертаються з магазину. Фесю! Лесю! А зайдіть до нас та побрикаємо трохи. Ми веселі, бо оце добре пообідали.
Феся вбігає в двері, Леся лізе в вікно. Вітаються, подають одні
другим руки.
Феся й Леся. Добривечір!
Скрипчинський й Солодкевич. Доброго здоров'я! Як ся маєте? Чи скакаєте? Феся. Чи брикаєтесь, як завсіди?
Скрипчинський. Ого-го! Ще й як! (Підскакує). Вибрикуємо, бо сьогодня добре пообідали. Феся й Леся. Невже?
Скрипчинський. Тут ми піддурили Марту Сидорівну та й... мали на обід гуску печену, ще й наливки напились.
Феся й Леся. І ми оце вибрикуємо, що вирвались з магазину; засиділись, аж ноги закоціліли.
Скрипчинський. Коли раді, то й поцілуймось. (Простягає руки, щоб обняти Фесю. Солодкевич хоче обняти Лесю).
Феся. А зась! (Б'є по руках Скрипчинського).
Леся. А дзусь! (Б'є по руках Солодкевича).
Скрипчинський. Та хоч в ручку!
Феся й Леся. В ручку можна. (Підставляють обидві свої руки. Паничі цмокають їх в руки). Погратись, поскакати можна, та й годі, бо ми не вінчані.
Скрипчинський. А швидко повінчаємось? Коли б уже те весілля; ото б натанцювався. (Підскакує до Солодкевича). А заграй трохи на бандурі, а ми після доброго обіду поскачемо.
Солодкевич бере гітару й грає. Всі співають.
Ой ти, руда, ходи сюда, А ти, чорна, подай човна, А ти, біла, постій там: Я до тебе прийду сам.
Прийшов чорний до білої
Попоїсти бараболі;
Нещасная моя доле!
Не вкипіла бараболя. Ой, тим вона не вкипіла, Що ти чорний, а я біла.
Танцюють козачка. Саме тоді, як вони розтанцювались, Мочульська входить в кімнату.
ВИХІД 5
Ті самі й Мочульська.
Мочульська (хреститься). Ой боже мій! Свят! Свят! Свят! Дух святий при хаті та при мені! Вийшла з хати, були самі паничі, а тепер... А ще мене й сватали! Чи це мені привиджується? Чи це мана, чи чорти поналітали в вікна! Піду покличу свого заступника. (Виходить і вертається з Дармостуком).
ВИХІД 6
Ті самі й Дармостук. Панни ховаються за ліжка і присідають долі.
Мочульська (протирає очі). Трохиме Петровичу! А гляньте ви, чи це панни скачуть по хаті, чи чорти. О! Вже нема!
Дармостук. Як хвостів не бачили, то були люде. Мочульська. Хвостів не примітила, а ріжки, здається, бачила. Але вже десь щезли.
Мочульська (ховається за спиною в Дармостука). Ой заступниче! Йдіть уперед, бо мене страх бере.
Дармостук (іде далі). Не бійтесь. За мною вам буде безпечно, як за Печерською кріпостю. Мене всі чорти поперелякуються. Я не з таких щигликів (показує на Скрипчинського та Солодкевича), що старої баби бояться.
Скрипчинський. Де ви тих чортів набачили?
Солодкевич. Та то, мабуть, вам здалося.
Мочульська. Еге, добре здалося. Як я вийшла, то була хата порожня, а як увійшла, то стала повнісінька; та всі отак: чук-чук-чук!
Дармостук (показує руками, тикаючи вгору). Отак: чук-чук, чуки-чуки! Я вже догадуюсь, яких то ви чортів бачили. Мабуть, то були чортиці, бо й я їх раз бачив тут. (Дармостук нишпорить по кімнаті, заглядає під ліжко, в закутки. Мочульська ходить за ним слідком, ховаючись за його спиною).
Скрипчинський. Та це ви, мабуть, вкутали перцівки пляшку, що бачили якісь чуки-чуки. Хіба ж не чуєте, то по хаті тільки вітер ходить.
Мочульська. Розкажіть своєму батькові. Укутали то правда, та не п'яні, хвалить бога.
Дармостук (заглянув під ліжко і вглядів Фесю. Феся вискакує, поставивши на голові ріжки з рик). От вам і чортиця! (Заглядає за друге ліжко. З-за ліжка вискакує Леся, поставивши на голові ріжки з пальців). А киш! А ось і друга чортиця!
Мочульська. Дух святий при хаті! (Придивляється). Та це ж Феся й Леся! А, ви, гаспидські дівчата! Чого вам тут треба? Чого ви сюди ходите? Постривайте ж, розкажу я вашій матері. Добре, що недалеко живе отут в флігелі. Зараз піду та й розкажу.
Дармостук. Бачте, Марто Сидорівно, які чортиці вчащають до ваших паничів. От я не з таківських. В мене нього нема.
Солодкевич. А та відьма, Тетяна Круторебриха! Хіба ж ви до неї не забігаєте?
Дармостук. Куди ж пак, який розумний. Поцілуйся з Тетяною.
Феся й Леся (бігають по хаті, сміються, а потім з Скрипчинським та Солодкевичем співають).
Качки гречку шулю-палю! Я качура упіймав:
Усім хлопцям по дівчині, Мені бабу чорт надав.
Скрипчинський (показуючи на Солодкевича). Тобі бабу чорт надав.
Я на бабу тую трачу, Продам бабу, куплю клячу. Кляча здохне, шкуру злуплю, А за шкуру дівку куплю.
Задумалось вражій бабі
Молодою бути:
Натикала за намітку
Зеленої рути. Руто моя, руто моя, Руто зелененька! Я ж думала, що я стара, А я ж молоденька.
Мочульська (тихо). Це вже вони співають проти мене. Ще й сміються з мене в моїй хаті. (Голосно до Фесі та до Лесі). А вон звідсіль! Гетьте! Щоб і ваш дух тут не смердів.
Мочульська гониться за Фесею. Леся втікає й регочеться. Слідком за Мочульською бігає Скрипчинський і комічно ніби поганяє батогом, а потім ніби цуприкує до себе віжки, щоб здержати Мочульську.
Скрипчинський. Тпру, тпру, не так гаряче, а то й поносите! Тпру!
Дармостук ганяється за Лесею. Леся втікає. Солодкевич біжить за Дармостуком і ніби поганяє батогом.
Солодкевич. Цабе, сірий, соб, соб, соб, моругий! Феся й Леся вискакують одна в двері, друга в вікно.
Мочульська. Оцього я вже не сподівалась од вас після сватання. Ой боже мій! А я їм пойняла віри, через свою добрість. І на бісового батька я така добра! Тим добрим людям все лихо на світі за пазуху летить. Кожне ледащо тебе обсміє, піддурить. Ой, люта ж я, люта! (Бігає по кімнаті).
Дармостук. От вам і паничики!
Мочульська. Обсміяли мене кругом, обдурили, обпили, об'їли, та ще й за кватиру нічого не платять. Зараз вибирайтесь собі з хати хоч і проти ночі,
Дармостук (тупає ногою). Зараз-таки, зараз! З бебехами, з своїми чорнильницями та паперами. Які канцелябристи! Тільки шурубурять отут, та й годі.
Скрипчинський. А вам яке діло?
Дармостук. Таке діло, що вам не треба знати. От що.
Скрипчинський. Марто Сидорівно! Хіба ж ви не знаєте жартів? Так собі молоді хлопці трохи подуріли. Хіба оце вперве Феся й Леся лазять по ваших і по наших кімнатах? От і забрели до нас ненароком, бо в вас був гість.
Солодкевич. Авжеж! Трохи попустували, та й годі. Я вам одній вірний був і буду.
Мочульська. Невже? То те сватання не були жарти?
Солодкевич. Авжеж ні! Які ж це жарти? Чи можна ж цим жартувати?
Скрипчинський (падає одною ногою на коліно, а другою ногою позад себе комічно дригає). Вибачайте, Марто Сидорівно, сватові. Я готовий знов, вдруге бути сватом.
Дармостук. Про якого це свата та про яке сватання вони торочать?
Скрипчинський (встає). Про таке сватання, що Солодкевич посватав Марту Сидорівну, а я був сватом.
Дармостук. Що ви кажете? Що ви теревените? Годі вам дурити бідну Марту Сидорівну, бо я оступлюсь за неї.
Скрипчинський. Куди ж пак! От посватали Марту Сидорівну та й видерли її в вас під самісіньким носом. (Тикає Дармостукові під ніс рукою).
Дармостук. Не дуже тикайте, бо я як тикну, то й ноги задерете.
Солодкевич. Овва! Не в те вбрався. Швидше ми тебе звідсіль викинемо з обручами та з клепками.
Дармостук. Що? Мене? З обручами? (Плює в кулак і заміряється на Скрипчинського). Ану, попробуйте! Та я як візьму дубову клепку та задеру вам оці канцелярські хвостики та як дам поляпаса, то полетите обидва, як горобці, аж за Дніпро.
Мочульська. Одже ж за мене ще й поб'ються. (Тихо приспівує). На городі квітки в'ються, а за мене хлопці б'ються. Ото, хвалити бога, дожилась-таки до свого. Тепер про мене заговорить уся Глибочиця.
Солодкевич. Не дуже кричи! Бо тут маю право я. Я тебе... тебе... застрелю. Дармостук. А зась!
Мочульська. Ой боже мій! Ще за мене й стрілятись будуть. Навіки перелякалась. (Кидається між їх). Цур вам! Так мене перелякали. Та що ж, нема де правди діти. Солодкевич мій жених.
Дармостук. А про заступника вже й забули?
Мочульська. Бо знайшла другого, молодшого. Вже як хочете, а все-таки колезька лемистраторша якось краще виходить, ніж бондариха, та ще й Дармостучиха.
(Продовження на наступній сторінці)