— Випий, Василино, а то ще викажеш на нас,— сказала Олена.
Василина взяла чарку, притулила її до губів і випила півчарки. Міцна горілка запекла в роті, як вогонь. Молода дівчина закашлялась. Всі засміялись.
— Ого-го! Видно, що первістка,— загуркотів мірошник, як млинове колесо.— Ану, хильни ще раз так, щоб було видно дно.
Всі причепились до Василини. Вона й справді хильнула до дна, і в неї одразу заморочилась голова, а на душі стало чогось так весело, що вона голосно засміялась.
— Гі-гі-гі! Мати Каленика привела, та не скажу, як звуть,— загегав, як гуска, один писарчук і простяг руку, щоб поженихатись з Василиною. Василина так потягла писаря по руці ложкою, що він аж засичав.
— Та й легенька ж у тебе ручка! А ще й молода! Що ж то буде, як постарієшся?
Довго уся челядь пила й їла, а далі попилась і вийшла з-за стола.
— А поведи нас, Одарко, в панські покої,— намагався мірошник.
— Ой, боюся! Часом панич приїде,— сказала Одарка.
— А як приїде, то ми повтікаємо,— сказав писар,— ходім та пограймо на тому фортуплясі, а ви, молодиці, потанцюєте.
— А справді ходім,— закричали молодиці.
Молодиці забрали свічки і повели гостей в покої. Писарець сів за фортеп’ян і вдарив по клавішах. Старі клавіші засичали, як гусаки. Струни задзвеніли, як на цимбалах. П’яний писарець не грав, а просто бив дрібно кулаками по клавішах, де влучав. Молодиці пішли по залі козачка. Мірошник вивернувся на широкій старомодній канапі і вилупив п’яні баньки на молодиць. В залі піднялася курява. Струни під кулаками в писаря аж стогнали, аж квакали, а молодиці гацали по хаті, неначе де-небудь в шинку.
— Та й добре лежати на цьому сучого сина ліжку! — гукнув мірошник і простягся на всю довжину канапи, як гора. — Здається, лежав би тут до самої смерті.
Одарка дуріла без міри, вискочила на канапу і почала вибивати тропака. Василину розібрала горілка. На неї найшла охота до танців. Ярина вхопила її за руку і потягла в танець.
— Ото грає панський обрік в бісових молодицях,— сказав мірошник, дивлячись на танці й скоки. Надворі забрехали собаки. На улиці щось загуркотіло. Мірошник як опечений скочив з канапи. Одарка скочила з канапи на поміст так легенько, що трохи не проломила дощок, віко од фортеп’яна стукнуло. Писарець одчинив вікно і плигнув через вікно в садок; за ним плигнув другий писар, а мірошник, зовсім п’яний, зав’яз у вікні, зачепившись ногою за одвірок, та й полетів сторч у квітки. Одарка зачинила вікно й кинулась в пекарню. Миски з варениками, тарілки, пляшки, все неначе летіло на крилах з стола під піч, під лавку. Один полумисок з варениками не потрапив утекти під лавку та вскочив у помийницю. Ситі вареники здивувались, що недавно плавали з головою в маслі, а це чогось опинились в помиях.
Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку, разом з полумиском стягла з стола скатерть і всунула в піч. Перелякана пляшка горілки скочила з стола слідком за скатеркою і покотилась по землі. На лаві зосталась писарева скрипка. Ярина вхопила її, бігала з нею по хаті, не знала, де її діти, а далі всунула в грубу в попіл.
— Борони боже, Василино! Не признавайся паничеві, бо буде нам, буде й тобі,— сказала Одарка.
Василина зблідла, як смерть, стояла, згорнувши руки, і трусилась. Вона вперве на віку вплуталась в лихо проти своєї волі і трохи не плакала.
Заскрипіли сінешні двері, затупотіли в сінях люди. Одарка вхопила свічку і вийшла в сіни. Ястшембський пішов до покоїв.
— Пхе! Що це так смердить в покоях? Чи тютюн, чи оселедці? Поодчиняй, Одарко, вікна! — сказав панич.
Одарка поодчиняла всі вікна, тільки боялась одчинити те вікно, через котре повискакували писарі з мірошником.
— Поодчиняй усі вікна, бо там позаду їдуть гості,— сказав Ястшембський.
Незабаром у дворі знов загуркотіла бричка і в покої ввійшли близькі сусіди Ястшембського, молоді паничі з дрібних дідичів, пан Хшановський та пан Прушинський.
Ястшембський похвалився їм, що знайшов собі таку дівчину-красуню, за яку ні в казках не сказати, ні пером написати. Молоді паничі зумисне приїхали подивитись на Василину. Вони жили в батьків і часто приїжджали до одинокого Ястшембського подуріти на волі.
В залі засвітили свічки. Молоді паничі позапалювали цигари, балакали та свистіли, ходячи по хаті.
Молодиці повбігали в гостинну за ділом і без діла і вештались по покоях. Паничі жартували з ними та женихались.
— А де ж, пане Ястшембський, твоя Василина? Може, спить, зачарована в якомусь палаці серед густого лісу? — питали паничі в Ястшембського.— Чи не можна часом її розбудити.
— Одарко! Поклич мерщій сюди Василину,— сказав пан Ястшембський.
Одарка пішла до пекарні і покликала Василину. Василина не хотіла йти й опиналась.
— Та йди-бо! — штовхала її Одарка.— Чого ти боїшся? Хіба вони тебе з’їдять, чи що.
Одарка упхнула Василину в залу. Василина стала коло порога.
Хшановський взяв свічку, підійшов до Василини тихесенько, як кіт до миші, і присвітив до її лиця. Василина обернула лице до стіни і затулилась рукавом.
— Та не соромтесь-бо, оберніться до мене! Оце які ви соромливі! — жартував Хшановський та все одтягував Василинину руку за рукав.
З-під білого рукава блиснули дві чорні брови, як дві веселки, і пара чудових очей.
— Гарна, гарна дівчина, та тільки бриклива,— говорив панич, та все одтягував Василинину руку за рукав.
— Одчепіться! Бо як дам, то й перекинетесь! — крикнула дико Василина.
В Василини ще й досі гуло в голові од чарки горілки. Вона махнула на панича рукою і зачепила його рукавом по лиці. Ще зроду Василина не бачила такого недоладного лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як очеретина, тонкий, як дошка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та жовтим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи були тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, такі сірі, неначе Хшановський був зовсім без очей. Над губами стриміли, неначе позасмоктувані, маленькі вусики, а руденька рідка борідка розділялася на два довгі клиночки і вся світилась наскрізь. Через бороду було видно всі щелепи й підборіддя і навіть комірчики. Василині чомусь здалося, що то стояла на задніх лапах миша, на котрій облізла шерсть. Лице у Хшановського так світилося, неначе було налите водою. Василина глянула йому в вічі і навіть трохи злякалась. Для неї чогось здалося, що то нечиста сила.
Не встигла Василина одвести очі од Хшановського, а до неї приступив з свічкою пан Прушинський, вже не дуже молодий панич, здоровий, широкоплечий, з великою головою, з цілою гривою міцного волосся на голові, з розкішними чорними бровами на високому лобі. Все його лице дихало силою, мужньою красою.
— А чого це ти ховаєшся од нас? Чи спатки хочеш, чи їстоньки? — сказав пан Прушинський і повернув Василину до себе лицем.
Василина вже не мала сили одмахуватись. Паничі оглядали бідну дівчину, курячи цигари і пускаючи дим на її лице.
— Одарко! Ти б нам подала чого закусити! — гукнув Ястшембський.
— То дайте ключі од комори,— сказала Одарка.
Через годину в гостинній на столі стояли ті вареники, що неподоїдали писарі з мірошником, шинка, оселедці, стояли пляшки з горілкою та винами. Кругом стола вилися молоді гарні молодиці, а Василина все стояла в куточку, обернувшись до стіни. Прушинський лежав на канапі і пускав з рота дим в стелю рядком дрібних кружків; Хшановський лежав в кріслі, задравши тонкі, як палички, ноги на спинку стільця, а Ястшембський сидів верхи на стільці.
— За те, що ви мене ждали та спати не лягали, нате вам, молодиці, по чарці,— сказав Ястшембський.
Одарка підійшла до стола і, регочучись на весь рот, випила чарку до дна. Після неї випила Ярина.
— А йди, Василино, на й тобі чарку,— гукнув Ястшембський.
— Не хочу, не піду,— сказала Василина, надувши губи, як мала дитина,— я не п’ю горілки.
— Я Василині сам понесу, та ще й вина,— сказав Хшановський тонким дівоцьким голосом, наливши чарку вина і подаючи Василині.
Василина не хотіла брати в руки чарки та все одвертала голову.
— Та йди-бо, Василино! Оце яка чудна! — сказала Ярина і потягла Василину за руку до стола.
— Пий, Василино! — сказав Хшановський.
— Я од вас зроду-віку не візьму чарки,— сказала Василина різким голосом.
Всі засміялись.
— Ну, то випий од мене — сказав Ястшембський і подав Василині чарку з вином.
Василина взяла чарку і покуштувала. Вино було добре й солодке. Василина незчулась, як вихилила всю чарку до дна.
Паничі й молодиці зареготались.
— А що? Добре вино? Ану, ще випий од мене! — обізвався Прушинський і знов налив і подав Василині чарку вина.
Василина взяла чарку й випила.
— Е! Бачте, які ви! — обізвалась Ярина.— Як мене, то й не частуєте вином.
— Бо ти вже підтопталась. Ти вже баба,— сказав Прушинський.
— Яка ж я баба? Хіба я вам пупа різала,— сказала зобижена Ярина.
Ще довгенько паничі пили, й закушували, та жартували з молодицями, а далі сіли грати в карти.
(Продовження на наступній сторінці)