— Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе поламались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною,— бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляючись на пом’яту хустку.— Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.
— Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.
— Отак і в мене. А подивись, Василино, чи не зосталось чого в пляшках? — сказала Марія.
Василина достала рукою на лаві пляшку й перехилила її горлом униз.
— Ані крапельки! Чортові парубки видудлили все до останньої крапельки,— сказала Марія, встаючи з лави,— не буде чим і похмелитись. Ой, як же мені хочеться кислої капусти!
— А я неначе б їла солоні огірки,— обізвалась Василина з полу.
— Але як оце ми послались у новій одежі? — питала Марія у Василини.
— І сама не знаю. А ти не пам’ятаєш? — спитала Василина.
— Ні, серденько, не пам’ятаю, неначе хто кілком вибив з голови пам’ять.
Тим часом курка вилетіла на полицю і звалила додолу другого горшка.
— А киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? Чи ти ба, серденько, і двері одчинені, й собака у хаті порається коло печі. А вон, проклята! — крикнула Марія, схопившись з лави.
Марія вигнала собаку, повигонила кури, вбігла у хату й заглянула у дзеркало.
— Ой лишенько! Де це в мене взялися синяки на лобі! — крикнула Марія.— Чи це я де вдарилась, чи, може, котрий бурлака понабивав. Чи ти, Василинко, не пам’ятаєш?
— Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім,— сказала Василина,
— Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі... Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?
Марія й Василина поскидали нову одежу і повбирались у буденну.
— Ой господи! В чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку,— бідкалась Марія.
— Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та приберешся, то й з церкви вийдуть.
Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому лобі. То йшов Мина.
— Ой, Мина йде! — крикнула Марія й кинулась до дзеркала, Вона в одну мить пригладила обома долонями щоки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках виступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.
Рипнули двері. У хату ввійшов Мина,
— Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень,— сказав Мина.
— Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що? — спитала Марія.
— Та пропасниця ж,— сказав Мина, глянувши на Василину.— Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.
— Оце полізу до служби в погріб по огірки! — крикнула Марія.
— Лізь, бо як не полізеш, то я сам полізу. В роті таке паскудство, неначе жиди з балагулою ночували.
— То піди ж передніше по горілку, бо й у мене в роті не дуже гарно,— сказала Марія.
— Ось тобі й горілка, тільки швидше лізь у погріб по огірки. Та не забудь вхопити з миску кислої капусти!..
Мина поставив на стіл пляшку горілки. Марія тим часом внесла миску капусти й огірків. Не встигла вона поставити миску на стіл, в хату ввійшов другий бурлака.
— Чи й тобі, парубче, схотілось солоних огірків? —*гукнув Мина.
— А ти думаєш, тільки тобі. Ой, дайте чого кислого, бо за серце неначе гадина ссе,— сказав бурлака, кидаючи шапку на лаву.
— Чом ти не привів з собою ще з десять бурлак! — сказала Марія.
— Потривай трохи! Вони й самі прибіжать до тебе,— сказав бурлака.
Не встиг бурлака сісти на лаві, у хату ввігнались ще два парубки.
— Еге, заманулось солоних огірків — сказав Мина, уплітаючи кислу капусту на ввесь рот.
— А хоч би й схотілось. Ми ще знадвору через вікно вгляділи в тебе в губах капусту, а в нас аж слина в роті потекла.
Мина почастував горілкою передніше молодиць, а потім себе, а парубків поминув.
— Чого ж ти нас минаєш? Хіба ми не люди, чи що,— обізвались парубки, поглядаючи скоса на пляшку.
— А коли ви люди, то підіть собі купіть та й пийте,— сказав Мина, наливаючи собі другу чарку.
— Маріє, чого це ти стала така жовта, неначе три дні в шевському квасу мокла? — спитав Мина, скинувши очима на Марію й не підводячи голови од миски.
— А тобі що до того! Аби ти був гарний. Та й ти став чогось такий кислий, неначе три дні самі кислиці їв,— сказала Марія, обідившись.
— А що в тебе на щоці? Неначе хто помочив пальці в буряковий квас та й лапнув тебе за щоку? — спитав Мина насмішкувато.
— Чого це ти придивляєшся до мене, неначе вперве бачиш? — огризалась Марія.
— А які в тебе, Маріє, гарні цяцьки на лобі. Їй-богу, неначе маляр намалював,— дражнився Мина.
— Ей, мовчи, бо одніму миску з огірками,— крикнула Марія й справді вхопила миску з-перед Мини.
— Ой, борщ збігає! Рятуйте борщ, бо втече! — крикнув Мина, схопившись з місця.
Марія кинула миску на стіл, а сама кинулась до печі. Борщ клекотів і не думав збігати.
— Ну, чи не капосний тобі парубок! Потривай, не наймеш ти мені сьогодні музик, не дам я тобі більше кислої капусти.
Тим часом задзвонили в усі дзвони на службу. Молодиця схаменулась, перестала їсти й перехрестилась. Бурлаки тільки осміхались, запихаючи роти.
— Ой господи милосердний! Не доведеться мені сьогодні піти до церкви,— сказала Марія, хрестячись і зітхаючи.
— Мабуть, тобі, Маріє, так хочеться до церкви, як мені,— сказав Мина.— Чи підеш молитись, чи на хлопців дивитись?
— Ти думаєш, як ти йдеш до церкви витріщати очі на дівчат, то й всі молодиці й дівчата ідуть до церкви на витрішки. Ой господи! Опізнюся й в церкву не протовплюсь.
— Неначе ти й справді будеш протовплюватись у церкву. Станеш ти під церквою, та ще вилізеш на камінь, що лежить коло дверей: дивіться, мов, хлопці, яка я гарна: жовта, жовтогаряча, ще й попруги та гулі на лобі.
— Чи ти здурів сьогодні, чи ти спився з пуття,— закричала Марія спересердя.— Од котрого часу я стала для тебе жовтогарячою?
— Од того часу, мабуть, як Василина прийшла в Cтeблів,— обізвався один парубок.
Мина повів чорними бровами на Василину. Брови підняли вгору всього лоба ще й чуприну. Василина сиділа мовчки і дивилась у вікно.
— Чом це ти, Василино, не говориш з нами? Чи, може, й в тебе після вчорашнього в голові джмелі гудуть,— спитав Мина у Василини.
— Мовчу, бо нема чого говорити з тобою,— сказала Василина.
— То хоч моргни на мене,— сказав Мина й знов моргнув на Василину. Василина спустила очі.
— Авжеж! Заходжусь моргать! — сказала Василина.
— А очі таки спустила додолу. Василино, подивись-бо на мене, та ще й ласкаво! — сказав Мина солодким голосом.
— Не мала куди дивитись, та на тебе.
— А як я поставлю тобі кварту наливки, чи подивишся?
— Кварту наливки вип’ю, а на тебе й не гляну.
— А як я приведу до тебе музики, чи подивишся на мене?
— Як приведеш музики, то я потанцюю, а на тебе все-таки не буду дивитись.
— Ото горда! А як куплю хустку ще й спідницю справлю? — крикнув Мина, піднявши голос.
— Нехай мені купує той, кого я вірно покохаю,— сказала Василина.
— І де ти набереш тих грошей! Та в тебе в кишені ні шага,— обізвалась Марія.
— Овва, а це що? Чуєш? — сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п’ятаки.
— Ну, за мідні п’ятаки небагато насправляєш, а срібняки ти вже давненько витрусив з гамана.
— Одні з гамана, а другі в гаман. Для гарних молодичок мій гаманець настачить срібняків,— сказав Мина.
— Коли ти правду кажеш, то приведи по обіді музики в оранду, бо я танцювати хочу,— сказала Марія,
— Як же ти понесеш свої синяки на музики? — сказав Мина.
— Оце дались тобі взнаки мої синяки. Спущу низько на лоб хустку та й закрию синяки. Приведи лишень музики! За мої чорні брови приведи! — сказала Марія, моргаючи на Мину.
— Та й за мої брови не забудь,— обізвалась Василина.
— Коли так, то приведу: за дві пари чорних брів я радий сам грати три дні й три ночі.
До церкви задзвонили в усі дзвони. В хаті тріщали в бурлацьких зубах солоні огірки, неначе хто ходив по сухих трісках. Миска швидко спорожнилась. Мина витяг з гамана тютюн, набив люльку, вигріб з печі жарину й вкинув її в люльку. Тютюн спалахнув полум’ям, як клоччя. Смердючий дим клубками повився під стелею. Молодиці закашляли.
— Цур тобі з твоєю люлькою! Іди собі надвір з своєю люлькою,— загомоніла Марія й випхнула Мину в сіни, ще й дала йому кулаком в спину на порозі. Мина скорчився, згорбився і, осміхаючись, надів високу шапку і рушив надвір. За ним потяглися всі парубки.
(Продовження на наступній сторінці)