Ще тиждень пролежала Василина у Марії в хаті, поки зовсім одужала. Через тиждень Марія одвела її у контору, де жид Лейзор Рабиненко записував робітників на фабрику.
V
Лейзор Рабиненко взяв у стеблівського посесора-жида підряд ставити робітників на заводи. Хазяїн платив йому чистими грішми за кожну душу, а Лейзор був повинен напитувать робітників, ставити їх на заводи, платити їм вже од себе за роботу ще й харчувати. Як тільки жид не настачав робітників, директори заводів мали право од себе ставити до машин робітників і давали їм подвійну плату, записуючи її на підрядчика. На таку ціну легко було поставити людей з самого Стеблева. Тим-то жид мусив напитувать робітників заздалегідь і для того держав своїх агентів скрізь, де тільки було можна вигодніше найняти людей.
По близьких і далеких селах нишпорила Лейзорова жидівська поліція, роздавала гроші наперед, у той час, як селянам доводилось дуже тяжко, а найбільше під час оплати подушного. Лейзорова поліція, окрім того, заплутувала мужиків у довги і за страшні проценти тягла людей за шию до Лейзора на заводи.
Коли в Лейзора була тисяча робітників і од кожної душі зоставалось по карбованцю на рік, то й то вже був для його непоганий заробіток. Але Лейзорів інтерес був той, щоб з кожної душі зоставалося у його кишені як можна більше карбованців. Окрім того, він платив од кожної душі проценти своїм агентам. І Лейзорів заробіток, й проценти для його поліції — все це падало на людські душі, до котрих йому було мало діла. Ті душі були не жиди, а гої, а він би й жидів, не помилував. І він їх не милував: харчував так, що люди не видержували, кидали пашпорти, кидали роботу і втікали з заводів, куди тільки можна було втекти. Місцеві люди знали жидівські руки і не йшли на заводи. Лейзор їздив у великий піст[3] на далеке Полісся в бідний могилевський та мінський край, давав завдаток бідним білорусам саме під час оплати подушного або під час голоду, брав в волості їхні пашпорти і потім перевозив їх на заводи. На українських заводах з’явились безщасні поліщуки, чи, як звуть їх на Україні, литвини, або лапацони. Лейзор держав їх у таких казармах, харчував такими харчами, що безщасні литвини, звикши їсти невіяний та несіяний хліб, кидали заводи і тікали в свій голодний край.
Марія привела Василину до жидової контори. Лейзор жив у одному мурованому домі, недалеко од фабрики. Коло Лейзорового дому стояли вози з хлібом та салом. Сам Лейзор важив на терезах сало, в котрому вже ворушились черви. Лейзор не дуже гидував тією харчею, забороненою законом Мойсея: він скуповував сало по селах і посилав цілі хури в Одесу, у жидівські контори.
— Ей, стережися, Лейзоре, бо оскоромишся,— жартували люди.
— Що вам до того! То я оскоромлюсь, а не ви,— обізвався Лейзор.
— Чи вже ж ти не боїшся свині?
— Чого її боятись? Хіба вона мене покусає, чи що,— говорив Лейзор, але все-таки одвертав носа од того сала, у котрому вже кишіли черви.
Зате ж сало було куплене дешево, а Лейзорові тільки того було треба.
Василина показала Лейзорові квиток од Лейби. Лейзор прочитав допотопний квиток, у котрому чудні слова неначе собака накрутила хвостом, і повів Василину до контори. У конторі стояло з десяток чоловіків, котрих прислала у Стеблів Лейзорова поліція. Чоловіки стояли, як воли, ждучи свого ярма.
Лейзор помив руки, сів за стіл і почав крутити у книжці якісь бублики, записуючи людей. Він записав Василину у суконну фабрику. В конторі вертілись жидки, сухі, довгі, лроворні, вони герготіли безперестану, зовсім як гуси, що знялися летіти на воду. У Лейзоровому подвір’ї притулилось вже три жидівські сім’ї: одна в одній кімнаті, в його квартирі, друга на подвір’ї, в надвірній хатині, а третя — в мужиковій хаті, що стояла на городі, зараз коло Лейзорового двора. То були його поліцейські: Шмулі, Срулі, Гершки, котрі нишпорили у Стеблеві й в близькій околиці, бігали по селах бідками або й пішки, зналися скрізь з шинкарями, з підрядчиками на заводах, з жидами-мірошниками, з жидами-посесорами; знали всю околицю, як свої п’ять пальців, скрізь справлялись за ціни на хліб, на сало, на дьоготь, на ріпак, збирали пашню з бідних мужиків за проценти й звозили до свого начальника стеблівської околиці, Лейзора Рабиненка. В Лейзора в Одесі були свої ще вищі начальники: жидівські губернатори і міністри, котрим він подавав звістку за все і приставляв їм пашню. То були міністри пшениці, жита, міністри гречки й проса й навіть міністри свинячого сала, олії й дьогтю: то були взагалі українські губернатори мужицького поту та сліз, міністри людської кривавиці...
Лейзор Рабиненко, не більше як начальник повіту, ще не мав гонору й аристократизму одеських міністрів і поводився з мужиками по-простацькому, запанібрата: жартував з ними, підлещувався до них, одбріхувався, коли було треба, але потихеньку закидав скрізь через своїх жандармів — Шмулів та Шулемів — тонку павутину, ловив нею мужиків і висисав з них гроші, як павук висисає кров з мух. Лейзор ходив ще в довгому каптані до самих п’ят, носив жидівський капелюх, але лице його вже наливалось, як яблуко в спасівку[4]. Чорна борода залисніла, як шовк, руки стали повні, м’які, а пальці були налиті ситтю. По лиці було вже видно, що йому небагато зосталось дослужувати до уряду жидівського губернатора України.
— Чи ти, молодице, станеш на заводі на своїх харчах, чи на моїх? — спитав у Василини Лейзор.
— А де ж я наберу своєї харчі? — сказала Василина.— Я не тутешня.
— Коли ти бурлачка, то ставай на моїх харчах. Ти будеш робити у постригальні. На моїх харчах будеш робити по два карбованці на місяць, а як на своїх, то по три. Першого місяця ти вернеш мені ті гроші, що тобі позичив Лейба та ще з процентом.
Лейзор записав Василину в книжку, послав її в фабрику. Марія повела її в постригальню.
Постригальня була у нижньому поверсі фабрики. Марія одчинила двері в той відділ, де вона сама стояла коло "вовка", й повела за собою Василину. Василина глянула на машини і оторопіла. У неї закрутилась голова. Гук, свист од машин, шум води під помостом, свист од паровиків — це все так заглушило її, що вона боялася йти далі. Над нею крутились колеса, кругом неї крутились, ледве повертаючись, гарячі, як огонь, парові барабани, неначе барила, а на тих барабанах накручувалось мокре сукно, парувало й зараз сохло. На других барабанах сукно хватали довгі ряди ворсильних колючих шишок і наводили на йому блискучу ворсу. Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла й шуміла вода, прориваючись через щілини помосту. Серед того шуму подекуди було чути голосну дівочу пісню.
— Василино! Стережись, щоб часом машина не вхопила тебе за одежу,— крикнула Марія до Василини, стаючи до роботи коло "вовка" й тикаючи йому в зуби між колючки та гачки вовну,— йди до тих дверей; там тобі покажуть у постригальні твоє місце.
Василина насилу добрела до других дверей і ввійшла в довгу здорову постригальню. Проти сонця заблищали здорові, широкі, як ворота, вікна. Проти вікон стояли рядками п’яльця, на них було міцно напнуте біле, тонке, як шовк, сукно, а коло п’яльців стояли дівчата й молодиці..
Вони витягували гачками товсті або чорні нитки, зрізували ножицями вузлики та реп’яшки. Декотрі сиділи з п’яльцями й гаптували жовтими та червоними нитками береги на сукні та фабричні клейма. Постригач, молодий гарний німець, привів Василину до п’яльців і поставив її проти тонкого білого сукна. Сукно світилося проти вікна наскрізь, так що було видно кожну нитку. Постригач дав Василині крючечки, ножички й маленькі обценьки, показав роботу і пішов собі.
Василина оглянулась на обидва боки. Довгими рядками через усю фабрику сиділи дівчата й молодиці в чистих білих сорочках. У всіх були білі руки, білі види, неначе вони були панського роду й ніколи не робили чорної роботи. Всі глянули на Василину й почали шепотіти.
— Ця молодиця не стеблівська. Мабуть, бурлачка,-говорили стиха дівчата.
— Це та молодиця, що її знайшли без пам’яті над Россю; їй-богу, це та сама,— шепотіли дівчата, скоса поглядаючи на Василину.
Василина все те чула, висмикуючи товсті нитки та вузлики з сукна.
У постригальні стало тихо, тільки часом лущали нитки та бубоніло сукно, як бубон, під дівчачими руками. Перегодя одна дівчина почала пісні, до неї пристали другі дівчата й молодиці, розважаючи свою нудьгу. Одна пісня лилася за другою, гучно розносячись по високій фабриці. Коли це одна дівчина почала пісню, а за нею почали другі дівчата:
— Ой у нашому Стеблеві стала новина:
Породила Биківночка малеє дитя.
Ой узяла мале дитя під білі боки
Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.
Ой закиньте, рибалочки, шовковую сіть,
Та зловите щуку-рибу панам на обід!
Не зловили щуки-риби, зловили риб’я:
То ж тієї Биківночки малеє дитя.
Ой узяли Биківночку під білі боки
Та вкинули молодую в Дунай глибокий.
Стала, стала Биківночка, стала потопать,
Стала вона, молодая, матінки бажать.
Ой маєш ти, моя мати, іще дочок три:
Не пускай їх на вулицю, двері підопри.
Василина слухала кожне слово, й кожне слово капало на її серце, наче розтоплений віск. Їй здалося, що дівчата співають за неї, що вони знають, як вона породила дитину і вкинула її в Рось. Вона глянула на дівчат, дівчата неначе поглядали на неї скоса, й по їхніх очах неначе було знать, що вони все знають, що вони бачили, як вона кинула дитину в воду.
(Продовження на наступній сторінці)