Левадиха й ті невістка зараз догадались, про кого написана книжка, і тільки осміхались, мовчки поглядаючи одна на одну. Очевидячки, їм було ніяково, і вони заговорили з бабою про свої справи. Левадиха рознесла чутку по кутку за ту книжку про двох бабів. Чутка швидко пішла по селі. Молоді чоловіки й парубки півчі приходили на святках до Петра, щоб він прочитав їм ту книжку. Бабі Палажці було ніяково сидіть в хаті й слухати, як вони натякають на бабу, регочуться та все скоса поглядають на неї. Вона мусила тікать з хати, ховалась в противну нетоплену кімнату й мерзла там ввесь час, доки син читав книжку.
Од того часу, як тільки стара роззявляла рота й починала гризтись та надокучать синові, вік одчиняв скриню, де знаходилась книжка, сідав за стіл, розгортав книжку й починав голосно на всю хату читати: "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти". Баба сварилась і чіплялась, а син читав та й читав далі голосніше, аж кричав. Мати мусила замовкнуть.
— От і добре, що ти примитикував, чим можна заткнуть пельку матері,— говорила нишком Оришка до свого чоловіка.
Баба Палажка довго терпіла, але в неї, нарешті, терпець увірвавсь. На масниці вона пішла до батюшки жаліться на сина та невістку.
Прийшла вона до батюшки, поцілувала в руку та й почала оповідать за свої кривди.
— Батюшко! не дали ви торік причастя Паращиній невістці й синові, а цього року не дайте причастя моєму синові й невістці. Паращина невістка вже стала слухняна, й син став покірливий, і в їх од того часу в хаті настала мирнота; а в моїй хаті неначе завелось пекло, бо й син і невістка неначе печуть та смажать мене на сковороді сливе щобожого дня.
— За що ж вони печуть тебе, неначе на сковороді? — спитав батюшка.
— Ото якось раз вранці пішла я на часок до Левадихи, а невістка посипала коло порога проса своїм курям та качкам, а мої кури й качки половила, позакидала в жлукто і рядном накрила, щоб вони не їли її проса. А як я окроми посиплю пашні своїм курям та качкам та не стережу, то вона потаєнці од мене визбирає дочиста, до зернини в хвартушину моє жито й пшеницю, порозганяє мої кури та сипле своїм. Я встоюю за свою птицю, а вона тикає на мене, лає в батька й матір і бажає, щоб мої кури виздихали з голоду й вищезли. Прошу вашої ласки, не дайте їм обом цього року причастя, то вони мене не кривдитимуть і будуть мене шанувати й чтить, як свою матір.
— За це, Палажко, не можна не давать причастя. Таких сім'їв, як оце в тебе, чимало на селі: довелось би не давать причастя половині невісток та синів на селі.
— Та коли б тільки вони обоє зобижали мої кури та качки! А то син дає мені погані прізвища: каже, то я газетниця, що я ідольська печена поклонниця, бо я часто, як молюсь, здіймаю з стін святі образи й цілую. Надавав мені поганих прізвищ та йменнів стільки, що їх настачило б на половину села. Як почну говорить йому напуття, то він мене лає поганими сороміцькими словами. Я напутюю його та навчаю і наводжу на добру путь, але як скажу йому слово, то він на мене сипле, як з решета, поганими словами. Осудив,обніс та опоганив мене, на все село незгірше Параски. Оце вчора напавсь на мене, лаяв мене: наговорив стільки поганих слів, скільки на дубі листя. А ще перед Різдвом купив на ярмарку книжку; каже, що в тій книзі списано моє житіє. Та накличе повну хату лобурів, таких достоту, як сам, та й читає й сміється, а лобурі й собі реготять. А я мушу мерщій тікать в противну хатину, а та хатина не топлена. Я од холоду аж цокочу зубами, доки він перечитає ту книгу. Та в книжці ще й свого надокладає на мене. Таке моє життя, хоч вмочай хліб у попіл та й їж! Не дайте, батюшко, їм причастя, бо мені вже й так гірко жить на світі; і я тільки нидію, а не живу. Хоч кидай свою хату та тікай до сусід.
— Може, ти сама зачіпаєш сина й невістку?— спитав батюшка.
— Ой боже мій милий! Хто б їх зачіпав, якби вони на мене не нападались. Оришка часто б'є мою унучку од першої невістки й знущається над нею, нівечить на їй одежу. А мені жаль дитини, то я часом обороняю дитину рогачем або кочергою: а вона мене часом пхне так, цю я й звалюсь на землю й падаю сторч.
— Ото, Палажко, як вони говітимуть та не перепросять тебе й не попрощаються з тобою перед причастям, як велить звичай, тоді я не дам причастя їм обом. А як перепросять тебе, то я не маю права не допустить їх до причастя,— сказав батюшка на прощанні.
На другий день баба Параска прийшла до матушки: вона напитала на селі для матушки наймичку і прийшла сказать за неї. Матушка розказала, за що приходила просить батюшку Палажка. Параска, вертаючись додому, стрілась з Палажчиною невісткою і все розказала; а невістка зараз розказала своєму чоловікові. Він cпахнув і розлютувавсь на матір.
Через кільки день баба Палажка, годуючи свої кури, примітила, що її кури десь діваються. Вже не стало двох курок. Увійшла вона в хату та й чує, що на горищі закиркала сполохана курка.
— Хто то ганяє кури? — гукнула баба з сіней.
— Та це я проганяю ваші кури. Ваші кури їдять мій овес, бо я зсипав свій овес на горищі,— обізвався Петро, злазячи по драбині.-То я, мамо, сідаю на горищі на засідки на ваші кури, бо ваші кури занадились до мого вівса. Я вже вбив ломакою дві ваші курки,— сказав Петро.
— Де ж ти їх дів? — спитала мати, як він зліз з горища в сіни.
— Загорнув в овес, бо як буде купець купувать овес, то більше буде вівса на вагу,— сказав син і пішов у хату.
— Нащо ж ти загорнув їх в овес? Я опатрала б та вкинула в борщ; принаймні кури не пропали б дурнісінько. Чи в тебе не всі дома, чи зроду нема однієї клепки в голові?
Баба як стояла в одній сорочці й боса, з досади так і полізла по драбині на горище, розгорнула овес і знайшла дві курки. Тим часом син вийшов в сіни, прийняв драбину, виніс надвір і поставив коло хати, а сам пішов з двора. Баба побачила, що нема драбини, хотіла злізти по дверях, але в неї ноги одубли. Мороз тоді був таки добрий. Вона лапала ногами перекладину на дверях, щоб вчепиться пальцями та стать другою ногою на клямку, але й до клямки не достала. Дряпалась вона довгенько й мусила вернуться на горище. Бідна баба змерзла. Зуби в неї цокотіли; вона трусилась од холоду; ноги й руки одубли. Оришка в хаті реготалась.
Баба почувала, що вже замерзає, і почала кричать не своїм голосом:
— Рятуйте! ой рятуйте, хто в бога вірує! Ой пропаду! Оришко! пристав драбину! — І вона кричала так здорово, що сусід Юрченко, вештаючись по дворі, почув той несамовитий крик і мерщій прибіг в сіни: він думав, що в хаті когось ріжуть. Чує він, Оришка в хаті регочеться, а баба кричить ґвалт на горищі. Він ухопив драбину й приставив до стіни. Баба ледве стогнала й насилу злізла з горища. Вона аж посиніла і ледве могла ступить кільки ступенів, бо коливалась на ході і трохи не впала. Юрченко підхопив її під руки і ввів у хату. Баба зараз полізла на піч і лягла на черені, та все трусилась і стогнала, а зуби аж цокотіли.
Юрченко вхопив на жердці кожуха, вкрив бабу й одрятував її. Він осміхнувся й пішов з хати. Баба насилу одійшла, бо в неї вже були закоціліли руки й ноги і душа насилу держалась в тілі.
Вже аж перед вечором баба одійшла й злізла з печі. Син вернувсь додому. Мати почала докорять йому.
— Чи ти бога не маєш в серці, і бога не боїшся. І людей не соромишся, що так знущаєшся надо мною? Чи ти в таку годину на світ народивсь, що я од тебе мушу терпіть таке горе?
— Мовчи, бісова паро, бо я куплю за три карбованці рушницю, постріляю усі твої кури й тебе застрелю! — крикнув син несамовито.
Палажка почала йому докорять і не мовчала. Син кинувсь до неї, мов злий, роздратований півень. В його руки трусились. Він увесь посатанів, аж став синій, вхопив матір за барки й тряс так, що в неї трохи голова не одскочила, і вона вкусила себе зубами за язик. Трясе він матір та кричить, як навіжений:
— Ти не мати, а скажена собака. В тебе піна тече з рота, як в скаженого вовка. В тебе язик випаде такий завдовжки, як кочержилно. Тобі тільки байстрюків водить, а не жити з дітьми й людьми. Допекла ти й батькові до живих печінок.
Вилаявши матір донесхочу, Петро кинув її на лаву та й пішов з хати.
— Цур тобі, пек тобі! Не я тебе родила. Родила тебе люта зміюка. Не буду я жива, як зостанусь жити в оцій хаті.
— Коли вам у нас у всьому недогода, то перебирайтесь в противну хату. Там вам буде догідніше, та й не буде кого лаять та гризти. Ви ж маєте свій хліб, то й печіть собі паляниці чи хліб, бо ми вам свого хліба з нашого поля більше не дамо,— говорила невістка до свекрухи.
— То й буду їсти свій хліб; піду до млина, намелю жита та й напечу собі хліба. А як ви й далі лаятимете мене та битимете, то я перейду жить до дочки та й одверну для неї свою частку поля, а не для Петра. От що буде! Нехай Петро дулю з'їсть, коли б'є та кривдить свою матір, та знущається, неначе я на світ народилась задля того, щоб йому було кого бити та лаять.
Баба пішла в комору, набрала клунок жита, понесла до млина, і мірошник зараз змолов, щоб баба часом не причепилась до його та не лаялась. Вона принесла борошно додому, вчинила діжу, напекла собі хліба й сховала в противній хаті. Од того дня за обідом баба клала на столі свій хліб окроми. Од того часу вона й справді їла свій хліб, неначе вмочала його в попіл.
Але як вона потім згодом заглянула в засік по-видному, то примітила, що її жито було чимало надібране, бо значок, зроблений колись вуглем, був височенько от пашні. Баба знов почала лаять сина й невістку і пішла жалітись до дочки.
(Продовження на наступній сторінці)