— У нас руки довгі! — погрозливо підняла палець жінка. — Підеш тоді, як почуєш пронизливий свист. Зрозумів?
Глечику нічого не залишалось, як тільки кивнути.
А підозрілі іноземці швидко пішли у хащі. Жінка йдучи припадала на праву ногу.
Дивлячись на неї, Вася чогось згадав Люську Бабенчук. Тижнів зо два тому її поклали в лікарню: щось у неї трапилося з ногою. Катерина Степанівна вже кілька разів казала, що Бабенчук треба провідати. Але поки що ніхто так і не зголосився. Усі знаходили причини, щоб відмовитися: той сам до лікаря з мамою мусив іти, в того басейн, а в іншого фігурне катання — завантажені зараз діти. Однак причина була серйозніша. Нещодавно клас оголосив Люсьці бойкот — за те, що вона ябеда і на всіх "капає".
І хоч Вася теж відмовився, у глибині душі він жалів хвору Люську. Він сам лежав колись у лікарні і знав, як це невесело.
Але то була одна лише мить — ота згадка про ябеду Люську Бабенчук.
Наступної миті Вася вже забув про Люську. Гіркі думи про кепське становище, в яке він потрапив, охопили хлопця.
"Ну от! Догралися! І Валера десь зник. І я сам у якусь халепу втрапив! Що ж тепер буде? — з відчаєм думав Глечик. — А дома вже, мабуть, хвилюються… І мама, і сестра, і тьотя… А головне — що з Валерою?..".
Він мало не плакав.
Розділ четвертий,
в якому з’являється Незнайомка. Дзеркальце
І раптом Вася почув шелест. Він обернувся. Перед ним стояла незнайомка. Біле пишне волосся. Чорна маска на обличчі. Довга, аж до п’ят, вся у золотистому мереживі, блакитна сукня. Незнайомка нагадувала таємничу казкову фею.
Вона приклала палець до губ і змовницьки прошепотіла:
— Мовчи!..
Але сказано це було веселим тоном: так говорять, коли граються.
Зовсім мовчати вражений Глечик, звичайно, не міг.
— Ви хто? — пошепки спитав він.
— Незнайомка, — теж прошепотіла вона, усміхаючись.
— Як це — Незнайомка? — здивувався Вася.
— А отак. Хто такі незнайомці? Ті, кого ми не знаємо. Ти мене не знаєш, отже, я для тебе Незнайомка… А ти хто?
— Ну тоді я теж незнайомець, — гмикнув Вася. — Незнайомець Вася Глечик з четвертого "Б" класу.
— А що ж ти тут робиш, незнайомець Вася Глечик з четвертого "Б"? — тихо засміялася вона.
— Сиджу…
— Отак прийшов сам у ліс, заліз у кущі й сидиш?.. Та ще й із портфелем…
— Та ні… Я прийшов не сам… З другом прийшов, з Валерою.
— А де ж він, друг Валера?
— Не знаю, — знизав плечима Вася. — Десь зник… пропав… Несподівано.
— От тобі й маєш! Що ж він тебе кинув, чи що? Отакі-то друзі!
— Кинув? Валера?
— Ну… може, злякався?.. Все-таки ліс…
— Валера? Злякався? Та ви що?! Та це такий хлопець!.. Він нічого в світі не боїться. Навіть директора Ярослава Івановича. "Злякався"!.. У нас у класі всі вареники порівняно з ним. — Вася зітхнув. — І я… теж…
— То де ж він дівся, цей герой?
— Не знаю, — Вася знову зітхнув. — Чесно кажучи, я так хвилююся… Черевик подертий у траві знайшов. Здається, його… Валерин. А тут ще…
— Що?..
Вася на мить завагався — казати чи ні?
Незнайомка одразу сподобалася йому, припала до душі. І голос у неї був добрий, лагідний. І пахло від неї ніжними, приємними парфумами. А Вася любив гарні пахощі: і мама, і тьотя Зіна, і навіть сестричка Талочка завжди вживали гарні парфуми… І взагалі, хто його зна, чого хтось одразу подобається, а хтось ні. От ті двоє йому відразу не сподобалися, а Незнайомка сподобалась.
І Вася прошепотів:
— Будьте обережні! Тут якісь підозрілі іноземці вештаються. По-моєму, шпигуни. Когось шукають.
— Іноземці, кажеш…
— З якоїсь Ландії. Дуже несимпатичні…
Незнайомка одразу посерйознішала, прислухалася.
— Ідуть… — прошепотіла вона. — Вже не встигну… Добре, що я тебе зустріла. Слухай, от тобі дзеркальце, — в руках її блиснуло маленьке кругленьке люстерко. — Сховай його швидше!.. І збережи. Воно ще стане тобі в пригоді. І сам ховайся.
Вона взяла маленький флакончик, що висів у неї на шиї на довгому тоненькому срібному ланцюжку, і пшикнула на Васю парфумами:
— Це щоб вони тебе не почули, не знайшли. Щоб забули про тебе. Ховайся! Швидше!
Вася схопив дзеркальце, сунув за пазуху і поповзом переховався мерщій під інший кущ.
І саме вчасно.
На галявину вибігли захекані "іноземці".
Побачивши Незнайомку, вони спинились мов укопані, перезирнулися, і Глечик почув, як "іноземка" тихо сказала "іноземцеві":
— Вона!.. Тільки ж — обережно!
— Обережно! Аякже! Ху!.. — І на обличчі "іноземця" враз розцвіла улеслива привітна усмішка.
"Іноземка" теж заусміхалася так, наче побачила найближчу подругу.
І отак, усміхаючись, вони рушили до Незнайомки.
— Добрий день! Добрий день! Здрастуйте! Здрастуйте! — розставивши руки, мов для обіймів, сказала "іноземка".
— Палкий, тобто гарячий привіт! Ху! — прикриваючи долонею рота, сказав "іноземець".
— Здрастуйте! Добрий день! — усміхнулася Незнайомка.
— Що? Гуляєте? Дихаєте свіжим повітрям? — лагідно спитала "іноземка".
— Чи, може, грибочки збираєте? Ху! — знову прикрив долонею рота "іноземець".
— Гуляю, дихаю свіжим повітрям… А може, й грибочки збираю… Мухомори! — весело засміялася Незнайомка.
"Іноземці" перезирнулися, — видно, не знали, що питати далі. І тут раптом "іноземка" зойкнула й схопилася рукою за око:
— Ой! Щось в око попало!.. Ой! Ой!
— Давайте я подивлюсь, — сказала Незнайомка.
— Ні-ні! Я сама! Дайте тільки дзеркальце! А то я своє вдома залишила.
— На жаль, нема в мене дзеркальця, — розвела руками Незнайомка. — Теж удома залишила.
— Як?! — вмить забувши про око, опустила руку "іноземка". — Як залишили?!
— А отак! Як і ви! — усміхнулася Незнайомка.
— Не жартуйте! Щоб така гарна жінка та не мала дзеркальця! Щоб залишила вдома! Не може бути! Ху! — Рота рукою "іноземець" уже не прикривав.
— Уявіть собі! Забула! У ванній, на поличці.
— У ванній? На поличці? Це ж треба! — іронічно мовила "іноземка".
— Неправда! Ху! — "іноземець" так хукнув, що з сусіднього дерева посипався на землю справжній дощ зів’ялого листя.
Незнайомка нічого сказати не встигла, бо в цю мить на галявину вибіг височенний, худий вусатий чолов’яга у спортивному костюмі.
— Вибачайте! Запізнився… Безсмертний!.. Безсмертний! — Він по черзі потиснув руки "іноземцям" і з розгону сунув руку Незнайомці. — Безсмертний!
— Дуже приємно! — усміхнулася Незнайомка.
— Тьху! — схаменувся чолов’яга і обернувся до "іноземців". — Ну, як тут у вас?
— Ніяк, — скривилася "іноземка". — Каже, що нема.
— Як це — нема? — здивувався Безсмертний. — Агентурні дані точні. Було!
— От-от! Агентурні дані є, а його нема. Ху! — хукнув "іноземець".
— Кумедні ви якісь! — засміялася Незнайомка.
— Це не ми, а ви кумедні. Дайте, будь ласка, дзеркальце! — верескнула "іноземка".
— Ви ж бачите — діватись вам нікуди. Ху! — хукнув "іноземець".
— Ви ж, мабуть, здогадуєтесь, з ким маєте справу… — вкрадливо сказав Безсмертний.
— Здогадуюсь, — кивнула Незнайомка. — Але дзеркальця в мене нема. Шукайте, якщо не вірите.
"Іноземці" і Безсмертний перезирнулися. А Вася лежав у кущах і тремтів, дрібно цокаючи зубами. От зараз вони згадають про нього, кинуться шукати і…
Але вони чомусь не згадували. Мабуть, парфуми незнайомки таки діяли.
— Сказано, що робити обшук не можна, — стишивши голос, мовила "іноземка". — Небезпечно!
— Так. Треба, щоб добровільно. Ху! — хукнув "іноземець".
— Тоді доведеться транспортувати. Хай сам вирішує, — сказав Безсмертний.
— Доведеться, — погодилась "іноземка".
— Ху! — кивнув головою "іноземець".
І тут на галявину виїхав тролейбус. Той самий, без водія й пасажирів. Розчинилися двері.
— Заходьте! — сказав Безсмертний.
— Будь ласка! — усміхнулася й знизала плечима Незнайомка.
Притримуючи руками поли свого довгого блакитного плаття, вона перша зайшла у тролейбус. За нею зайшли "іноземці", потім Безсмертний.
(Продовження на наступній сторінці)