— Та.який там хворий! Сьогодні останній день. Я, знаєш, до тебе в гості піду, а потім ти мене вийдеш провести, і ми — фіть!
Мені аж самому весело стало, як я здорово придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечері з будівництва, зайде до мене і запросить до себе, а я зарані приготую добрячі замашні бойові дрини і сховаю в саду під парканом.
По тому Павлуша побіг швиденько пообідати — боявся, щоб на будівництві не подумали, що він сачкує. А я зразу пішов у ліщину вирізати палиці.
Про Гребенючку я Павлуші так нічого й не сказав. Не хотілося псувати йому настрій. Крім того, у мене майнула думка: "Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…" Не те, що заодно, а просто він її залякав і примусив допомагати. І всю цю історію з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки він викрадатиме Галину Сидорівну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж він був тоді ввечері у вчительчиному саду. І він знає, що ми з Павлушею такі хлопці, що… І якраз сьогодні, коли він збирається викрасти Галину Сидорівну, Гребенючка вивісила на щоглі умовний білий прапорець.
Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі довбні.
Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сиділи склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила, і з класу вигонила, але ж… І ВХАТ разом з нами організовувала (Васюківський художній академічний театр), і в Київ з нами на екскурсію їздила, і співала разом з нами, і взагалі…
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем не ворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть, на здоров'ячко! Ще спасибі сказав би. Ще допоміг би зв'язувати… А Галину Сидорівну — ні! Не дозволю! Голови не пожалію!
За обідом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з півкгло, не менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячись на те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, як мені сили були потрібні. А на картоплі сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всі знають.
Увечері ніяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним у шашки, а потім він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієї стежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав.
Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежці ж навіть слід від мотоцикла був… Кущі смородини, де ми сиділи, були трохи на узгір'ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погріб. І щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
— Слухай, — прошепотів я Павлуші. — Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме?
Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли.
Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
"Конспірація! — подумав я. — А що, і я б так зробив".
За якийсь час на стежці з'явилась постать лейтенанта. Він рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко.
Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…
Він почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потім раптом схопив за руку.
— Пусти! — рвонулася вона.
Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі, упав.
— Тікайте! — гукнув я щосили Галині Сидорівні.
І…
І тут сталося неймовірне.
Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушне:
— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
І тут лейтенант, усе ще лежачи на землі, раптом пригорнув нашу Галину Сидорівну до грудей і вигукнув щасливо:
— Галю! Я живий! Я ніколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала "любий"! Я-любий?!
Вай! Как хорошо! Вона відсахнулася од нього, а він враз підхопився з землі і, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбік руки і вигукуючи:
— Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
Я не раз бачив, як радіють люди, але щоб так хто-небудь радів, не бачив ніколи, слово честі.
Потім він підлетів до нас, згріб нас в обійми і почав цілувати:
— Хлопці! Дорогі мої! Як ви мені помогли! Спасибі! Спасибі вам!
Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний.
— Хлопці, — сказав він якось хрипло, приглушено. — Хлопці! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, і хочу, щоб вона вийшла за мене заміж. А вона… Вона каже, що це… непедагогічно! Понімаєте, любов — непедагогічно, га?.. Значить, ваші мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогічно, га? У-у! — він жартома зробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. І тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як у старця в кишені, і я не міг нічого придумати.
І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, і сказав:
— Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобі. — Мабуть, подряпались…
— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорівна. — Ой, справді! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!
— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли.
Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси.
Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини:
— Ходімо, ходімо, хлопці! Ходімо!
У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи і буфета, щось у неї летіло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — і ніяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато і з каяттям.
Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходилася перев'язувати лейтенанта.
І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йому ваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я подумав: "Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розуміємо. Прекрасно!"
— Вибачте, будь ласка, — зітхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зітхнув Павлуша.
— Та що ви, хлопці! — радісно усміхнувся лейтенант. — Це найщасливіші хьилини, да, у моєму житті. І це зробили ви, да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.
— І думали рятувати… — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримів на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нізащо не можна сваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? "Г. П. Г". Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
— Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.
— Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.
— А… а ця хустина? — Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той.
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
— Це я… зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона чіпляла. Я думав, що вона якось дізналась і хоче покепкувати. Посварити нас знову.
(Продовження на наступній сторінці)