Він насупив брови.
— Міг би... Ти ж знаєш.
— Ну, тоді на, читай, — і я простягнув йому листа.
Поки він читав, я не зводив з нього очей. Він спершу зблід, потім почервонів, далі почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звів на мене очі й зітхнув:
— Так... "Г. П. Г." Значить, і тобі... Нічого не розумію...
— А тобі, виходить, теж? І мовчав...
Павлуша винувато знизав плечима:
— Ну, коли б же я міг сказати! Раніше — сам знаєш.. А потім ти захворів, тобі ж хвилюватися не можна, так що ..
— Не можна хвилюватися? Мені дуже прекрасно можна хвилюватися! Мені навіть треба хвилюватися! Мені не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю... Ану розказуй! — Я рвучко сів на ліжку, щоки в мене горіли. Я й справді відчув якийсь раптовий прилив сил, енергії і бадьорості.
— Ну що... Ну, іду я якось вулицею, раптом назустріч мені офіцер на мотоциклі. Спинився "Павлуша, — питає, — Завгородній?" І простягає конверт. І як газоне — тільки я його і бачив. У шоломі, в окулярах — обличчя не розгледиш.
— Точно!
— Ну, розгорнув я листа. "Дорогий друже... секретна справа... треба прийти у Вовчий ліс до дота... в амбразурі інструкція".
— В розколині над амбразурою.
— Точно.
— А о котрій годині?
— О двадцятій нуль-нуль.
— А мені о дев'ятнадцятій.
— Бачиш. Отже, вони не хотіли, щоб ми зустрілися. Ну, й ти був?
— Аякже. Тільки давай спершу ти.
— Ну, значить, під'їхав я до доту, тільки туди, а мене — цоп! — за шкірки. Солдат Митя Іванов, знаєш. "Куди, — каже, — оп'ять лізеш. Зовсім здурів, чи що?" Ну, тепер я розумію, що це ж ти, певно, туди переді мною проривавсь, а тоді я здивувався, чого це він "оп'ять" каже. Ну, та не це мене найбільш здивувало, а те, що я ніяк до амбразури дістатися не міг. Самі писали: "Прийди", — і самі ж вартового поставили, не пускають. До речі, на дорозі й мотоцикл стояв, і у кущах, крім Миті Іванова, ще хтось був, чи не той, що мені листа передавав... Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого мені голову морочите. "Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пішов. Чуєте, додому! Раз так!" І тут із кущів голос: "Правильно!" Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькі! — сів на велосипед і поїхав...
— І що — і все? Більше нічого не було?
— Та почекай! Наступного дня пішов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свій альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — "Операція переноситься... не хвилюй ся... слідкуй за щоглою біля школи... Коли з'явиться білий прапорець — приходь того дня у Вовчий ліс до доту..."
— І знову о двадцятій нуль-нуль?
— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми наші зберігаються в школі, додому ми їх не забираємо. Після кожного заняття староста збирає і Анатолій Дмитрович замикає їх у шафу. Як міг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не інакше, як хтось уночі заліз у школу, підібрав ключа до шафи і підклав. Але ж школа влітку на замку і баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
— Ну, це все дрібниці. Як треба, то й бабу Марусю присплять, і ключа будь-якого підберуть... Це не штука.
— Ну, а в тебе ж що?
— Ну, а в мене... — І я докладно розповів Павлуші про все, що трапилося зі мною: і про лист, і про "екскурсію" до військових таборів, і про розмову по телефону.
— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кінчив.
— Я, звісно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з військовою справою. Я вже думав може, щось там у них зіпсувалося у якійсь гарматі чи в ракеті, куди дорослий пролізти ніяк не може, і треба хлопчака.
— Хтозна, може... — насупив брови Павлуша. — А чого ж тоді і до тебе, і до мене? І на різний час?
— Хіба я знаю... — знизав я плечима. — Мабуть, хтось із нас основний, а хтось дублер. Знаєш, і в космонавтів же завжди дублери, і, певне, в таких справах...
— Могло буть, — зітхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.
— Чого це!
— Ну, тобі ж на годину раніше призначають.
— Ну й що! Це нічого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душі думав, що основний таки я, бо справді, чого б це дублерові призначали на годину раніше, ніж основному. Так і є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б і неблагородно, і нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати...
— А тепер, після моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я ніби для того, щоб заспокоїти Павлушу. І раптом я усвідомив те, що сказав, і аж похолов. А справді! Який же я основний після такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо і в дублери не попаду!
Я нервово засовався на ліжку. Ні! Ні! Я таки почуваю себе краще. Значно. От і сила в руках з'явилася. Можу вже підтягнутися, узявшись за спинку ліжка. А позавчора ж не міг зовсім. Нічого, нічого! Все буде гаразд... Коли ніщо не перешкодить.
— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.
— Звичайно, ні.
— І їй не говорив? — Я не хотів називати її імені, але Павлуша зрозумів.
— Та ти що?! — він почервонів.
І я чомусь подумав, що він, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з ніг до голови (вона не сказала), і раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорівни того вечора. Я ж нічого Павлуші ще не говорив про того чолов'ягу.
— Слухай, — і тут же почав розповідати. Коли я кінчив, він тільки плечима здвигнув:
— Казна-що робиться у нас тут. Нічого не розбереш...
РОЗДІЛ XXVII
Події розгортаються блискавично. Невже один з невідомих — вона? Не може бути! "Він хоче вкрасти її!" Ми поспішаємо на допомогу... Асса!
Цікава штука людський організм. То він ледве дише, тане, як свічечка, людина голови підвести не може. А то раптом (звідки й сили беруться!) починає міцніти й бадьорішати з кожною годиною. І ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання організму — це бажання видужати, мета бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання і ти всіма силами прагнеш до цієї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково і дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собі. Після нашої відвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
Їв я тепер, як молотник. Подвійні порції.
Медичка якось сказала:
— Хворим слід їсти головним чином те, що їм хочеться. Організм мудрий, він сам підказує, що йому треба.
Слава богу, мені хотілося їсти все, що давали.
Але одного разу я хитро глянув на діда і сказав-
— Діду, мій мудрий організм підказує, що йому треба... морозива.
Дід кахикнув і відповів:
— Куме Андрею, не будь свинею. Тільки з лихоманки видряпався і знову хочеш? Скажи своєму організмові, що він не мудрий, а дурний, якщо таке тобі підказує. Зовсім видужаєш, тоді їстимеш.
Це ще більше додало мені бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!
На третій день після нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу і сказала:
— Можеш потроху виходити, але дуже не бігай, бо знову застудишся.
Як же то приємно замість стелі бачити над головою бездонно-голубе небо і дихати свіжим вітром, що лоскоче тобі шкіру ніжним дотиком, і чути, як привітно шепоче листя на деревах, і відчувати під ногами пружну землю, і чепуляти вулицею без усякої навіть мети, і усміхатися без причини, просто тому, що світить сонце, що муркоче на призьбі кіт, що рохкає у калюжі свиня — що життя прекрасне!..
І хоч ішов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекі прогулянки мені ще були строго-на-строго заборонені), та ноги самі повели мене в бік вулиці Гагаріна. А мені ж на вулицю Гагаріна медичка навіть носа показувати не дозволила.
— Я знаю, всі зараз там дружно працюють, і тобі закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всіх візьму за вухо й поведу додому.
Я добре знав, що медичка — жінка серйозна і слів на вітер не кидає. Але... я нічого не міг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу біля школи — як ви думаєте?! А що, як там... Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що він уважно стежить за щоглою, кілька разів у день дивиться на неї і мені доповідає. Але що, як він запрацювався і...
На щоглі сиділа сорока і легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетіла. Ніякого прапорця не було.
Тепер я міг спокійно чепуляти до вулиці Гагаріна.
(Продовження на наступній сторінці)