Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік — гайнув у плавні.
Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району і навіть з області. І тільки зайшовши на подвір'я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів... піп Гога. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.
— А-а, рибалка, — привітно усміхнувся до мене отець Гога — Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — "славен єси, отроче... видіння, що тобі явилося... Варвара-великомучениця, сохрани, спаси і помилуй..." Та ще й при дідові. Хоч хрестись і тікай.
Але він не починав.
— Ану показуй улов, — сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші... носачі й звичайні... краснопір, язьок... О! І линок один навіть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тісто? Га?
— На черв'яка.. червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?
Але отець Гога тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:
— Ну, поїду. Спасибі за воду. Бувайте здорові.
І пішов до машини.
Коли він од'їхав, я здивовано зиркнув на діда:
— Що таке? Чого він хотів?
— Хто його зна... Води попросив... у радіатор залить. Каже, википіла в його...
Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.
І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.
О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною і всіма богомільними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголіками, які старцюють у Дідівщині біля церкви, які невідомо де живуть і яким справді, крім бога, може, ні в кого вже випросити на похмілля.
А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рідної мами, депутата і передовика, яка завжди сидить у президії, проти вчительки Галини Сидорівни, котра провадить у селі атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу і науки на чолі з академіком Келдишем.
І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид — дідько б його вхопив зовсім!
І тепер піп Гога не одчепиться від мене. І може заплутати і зловити мене у свої тенета, як заплутав і зловив він десятикласника Валерія Гепу з Дідівщини, який, не пройшовши по конкурсу у гідромеліоративний, поступив у духовну семінарію і тепер вчиться на попа. Так і я... Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академіком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фінінспектором, а я... ченцем. З довгими брудними патлами і ріденькою борідкою. У чорній засмальцьованій сутані і з хрестом на шиї.
Думки роїлися і гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути... А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворі. Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.
Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.
Ні!
Ні-і!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж усе-таки біля нього, майже попід хатою, у його садку. Не міг він нічого ніколи не помічати.
І взагалі треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це врешті справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство, — хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь шминдрик малограмотний із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.
З таким твердим рішенням я заснув.
РОЗДІЛ Х
Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.
"Це ж він на весіллі перепив", — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
— Драстуйте, діду, — несміливо привітавсь я.
Він не відповів, тільки кивнув.
— Похмелитися б вам, — співчутливо сказав я.
Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.
Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота.
— Тобі що? Меду?
— Та ні! Ні!
— А що?
— Та ви ж погано себе почуваєте...
— Нічого. Що тобі?
— Та хотів розказати дещо і попитать...
— Розказуй.
І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилиці задерев'яніла шкіра.
— І ви... теж... бачили... привид?
— Бачив, — спокійно сказав дід Салимон і підвівся. — Ходімо!
"Значить, правда, — у відчаї подумав я. — Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова — Лавуазьє точно перетворюється на привид . І не уникнути мені тенетів попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем".
Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.
— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: — Дивись.
У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці у глибині щось біліло Але не можна було розрізнити що.
І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
"Кістки! — похолов я. — Мрець підводиться".
Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше... І враз у отворі з'явився... лелека.
— Ясно? — усміхнувся дід Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем, І піп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Діду! Дайте я вас поці...
Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека... без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.
"Мабуть, він сховав її під крило, — вирішив я і подумав: — А чи може людина сховати голову під крило... тобто під руку?" І чомусь вирішив, що може, і подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так і робиться".
Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так...
— Діду, — вражено питаю я. — Діду, а де ж його голова?
— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом із стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, діду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.
Я від жаху завмираю. А дід стоїть поряд зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
І тут я розумію, що дід Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночі.
І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо, — не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробів.
І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилась... голова попа Гоги.
— Здоров, рибалко! — І піп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! — він показав мені рукою "носа". Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся у гробу, даючи мені місце.
І раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить... Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.
І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші і—не можу.
Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає...
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... І прокидаюсь.
РОЗДІЛ XI
Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
(Продовження на наступній сторінці)