Вальчині зойки вилинули на нього більше, ніж наші зусилля. А зусилля наші були ішанічні. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тільки зараз зрозумів, які ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим і Жаботинським серед своїх хлопців. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспі на обід калатають, — Ява дев'ять, а я сім разів... А "запорожець" Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так і зовсім вижать не міг. І коли ми випинали свої біцепси, вони ж здавалися нам твердішими за оту рейку. А зараз... У голові у мене весь час чогось крутяться слова: "Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...", "Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...", "Ох, нелегкая это рабо..." Ну геть тобі як зіпсована пластинка... От же буває: причепиться якась пісня або слова — і крутяться, крутяться, крутяться а голові...
Будка вже вчепився руками за верхній край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колінах і тягнемо, тягнемо, тягнемо з останніх сил. Валька теж вчепилася однією рукою у Будчин комір і теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колінами став па край... Ху-у... у мене тремтіли і підгиналися ноги, коли я підвівся.
— Ходімо, ходімо швидше, хлопчики, на повітря... — зацокотіла Валька. — Ви всі такі мокрі! Ви ж застудитесь...
— Стривай! Ану посвіти... посвіти... — схилився Ява. — Пістолет... Я його десь тут кинув... Десь тут... О!
Він підняв мокрий, у багнюці пістолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я... з-зразу здогадався, — сказав він, цокаючи зубами, і шморгнув носом.
"Чого ж ти тоді так дременув, що аж у колодязь угнався?.." — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б...
— Ходімо, ходімо... Ви ж захворієте... Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тіла, зуб на зуб не попадає.
І ось знову тепле і, здається, таке густе-густе повітря огортає мене з усіх боків.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись... Ви що — психічні? Негайно викручуйтесь! Я уже одійшла і одвернулась... Ну!
Ну й уперта вона!
І от ми стоїмо і викручуємось. Всі рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанів і сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо і сопимо. А Валька стоїть віддалік спиною до нас і, не обертаючись, командує:
— Добряче, добряче викручуйте — не лінуйтесь...
— "Добряче"... Яка розумна! — скриплю я.
— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.
— Говорити легко. — подає голос Будка.
І те, що ми всі троє однаково голі, і те, що всі цокочемо зубами і що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. І я не відчуваю чомусь тієї злості і ненависті до нього, що раніше. Хоча це ж він примусив нас пережити цю страшну підземну пригоду. І з годинником ще ж невідомо що...
Ото дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона тобі стає приємною. І навпаки, той, кому ти заподіяв щось зле, неприємний тобі.
— Де годинннник? — не стільки спитав, скільки процокотів я зубами, викручуючи штани.
— Єсть, не хвилюйся... 3-зараз получиш.. — зацокотів у відповідь Будка, викручуючи сорочку.
— А "ччувак"? Де "чувак"?
— А-а, то такий "чувак"! Б-барахло, а не "чувак"! Втік... І взагалі я про "чувака"... все видумав... То Вовка Іванов... Вона його знає...
— Як?! А годинник?
— Та єсть... У нього. Він тоді у тебе з кишені випав, коли Вовка стягав тебе з мене.. Спершу ми хотіли зразу оддать, а тоді я... придумав оце — з "чуваком"... щоб було цікаво... І щоб вас налякати...
— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотіли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усім кодлом, тоді б усе було правильно. А прийшов тільки я і Вовка з молодшим братом . Ну і...
— Ти думаєш, так легко віючі вийти з дому! — обізвалася Валька. — Я цілу годину в туалеті просиділа... поки всі про мене забуліи і поснули. А тоді — через чорніш хід. Тобі добре, у тебе дома нікого, мати на нічній зміні... І Вовка з братом на веранді сплять, я знаю... Думаєш, так просто...
— А ти ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява і Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дівчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А мені Юрко Скрипниченко ска... Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав... Я тільки із студії від Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)... Іду... Юрко Скриппиченко. Каже: "А ми сьогодні вночі твоїх дружків у печері давити будем О!" — "Як?" — кажу. "А так", — каже... І розказав... Ух, я розізлилася! "Ви всі бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш.." Він мене — за косу... А я його — трах! — по спині...
— Нічого... Ми з ним ще поговоримо... А зараз ходімо Вовку шукати, — сказав Будка. — Він зовсім втекти не міг... Він десь тут...
І Будка повів нас крізь кущі, крізь дряпучі будяки і жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотіли... Видумали все — і про "чувака", і про міліцію, і про схованку у печері. А ми повірили! Як дурники! Як маленькі! Таж і сліпому було видно, що те все брехня. Підземелля... Дванадцята година ночі... чорна маска... Навіть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж... Хай тільки оддасть годинника. Це все тільки через годинник. Якби не годинник або якби то був мій годинник, я б взагалі... Хай тільки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою... Не той якось настрій...
— А ви молодці! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. І годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути і все. З вами у розвідку можна йти.
Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш після цих слів! Медом розлилися у наших серцях ці слова. Похвала, почута від ворога, — найвища похвала. Стривай, а звідки він знає, що то не наш годинник? Та тільки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущів, зовсім близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у відповідь. Зашаруділи гілки, і з кущів вийшов "чувак" Вовка. Він був все ще у масці.
— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.
— А ти? Теж іще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозі.
— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.
— На! Дуже він мені треба... — Вовка витяг із кишені годинника...
Мені радісно забилося серце. Нарешті! До останньої миті я боявся, що станеться щось і годинника я не побачу.
Будка взяв у Вовки годинника і простягнув мені (видно, він сам власноручно хотів його віддати):
— Бери!
— Спасибі! — якось саме собою вихопилось у мене.
— Будь ласка, — ніяково буркнув Будка.
Я не поклав годинника в кишеню. Я не довіряв більше кишеням. Я затиснув його в руці. Я вирішив не випускати його з руки, поки не прийду додому і не покладу під подушку. Ніяка сила не змогла б одібрати у мене зараз годинника.
Ми пішли назад тією ж дорогою. Знову попід муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цілковитій темряві, ледь розбавленій двома жовтими плямками ліхтариків (тільки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязі).
— Звідки ти знаєш, що годинник не наш? — нарешті спитав я.
— Ми все знаємо... — таємничо сказав Будка,
— Та ні,серйозно.
— Та це її брат, — він кивнув на Вальку, — сказав його братові, — він кивнув на Вовку, — от і все. Вони дружать...
— А-а..
— Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязі нагору? Ти ж міг через нижній тунель вийти на схили.
— Та! — махнув рукою Будка.
— Що "та"! Серйозно.
— А що, як вони пішли б не в той бік? І заблудили б? Відповідай, еге ж? У них же ні ліхтарика, нічого.
— І пістолета не побоявся?
— А я б кричав...
Ти диви! То цей Будка майже герой — ліз нас рятуватиі Отут і розберись у людях.
Ніби негативний тип і раптом... Ні, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.
— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.
— А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автостраді — і до Печорського мосту. Я їх проведу . До клумби... Чао!
— Чао! — сказав Вовка
— Пока! —сказала Валька.
— Бувайте! — сказав Ява.
— На добраніч! — сказав я.
(Продовження на наступній сторінці)