— Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки те, що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.
— Ну, слава Богу! Живий! — полегшено зітхнув капітан.
Розділ VIII
Викрадення
І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж із ним сталося.
Попрощавшись із капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: "Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби… Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться…"
Що ж це справді робиться на світі?!
Вітасик зник, Граціанські зникли, натомість з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?
Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.
Несподівано задзвонив телефон. Женя зняв трубку.
— Алло.
— Попроси, будь ласка, тата, — почувся хриплуватий голос.
— Тата нема. На роботі.
— Тоді маму.
— І мама на роботі. А… що таке?
— Нічого. Тоді іншим разом. Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.
Женя поклав трубку.
Минуло кілька хвилин.
І раптом почувся дзвінок у двері.
Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.
— Хто там?
— Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! — почувся незнайомий хлопчачий голос.
Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.
По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десятьох.
— Що таке? — тремтячим голосом спитав Женя.
— Женя? Кисіль? — повторив хлопчик.
— Я, — ледь вимовив Женя.
— Вийди у скверик. Там тебе чекають.
— Хто? — похолов Женя.
— Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.
— А… а що таке?
— Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.
Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін. Що це? Хто це?
Низенький, в окулярах, — значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?
Але ж капітан попереджав… Треба порадитися.
Ледве попадаючи пальцем у кнопки телефону, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: "Коли що — негайно дзвони".
Залунали часті гудки — зайнято.
Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято…
"А чого я боюсь? — нарешті подумав він. — Зараз день, сонце сяє, людей повно. Коли що — кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана… Я ж сам нічого робити не збираюсь. А проґавити таку можливість щось дізнатися про Вітасика — боягузтво і нікчемність. Треба йти!"
…Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, із борідкою.
Біля скверика стояли червоні "Жигулі" з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах "Жигулів".
Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.
Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.
Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.
"Ну, чого ти боїшся, пігмей!" — сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.
— Кисіль? Привіт! — знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: — Сідай! Побалакаємо!
Женя завагався.
Дядечко знову гукнув весело:
— Боїшся? Що я тебе — з'їм?
Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.
— Та зачиняй! Не бійся!
І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.
— Ну й обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому… Ти свого друга побачити хочеш? — дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся.
— А… а де він?
— Поїхали! — дядечко ввімкнув мотор, і "Жигулі" зрушили з місця.
— К-куди? — Женя похолов.
— Та не бійся, тут недалеко…
— К-куди ви мене везете? — ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.
— Ну, сказав же — недалеко… Чого ти хвилюєшся?
— Дядечку, зупиніться! Дядечку, пустіть мене!
— Ну-у!.. — весело дорікнув дядечко. — Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…
— Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!
— А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно.
Женя на хвилину замовк.
Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.
— Я… я міліціонера гукну зараз! Я… я кричатиму!
— Оце вже зовсім ні до чого, — дядечко вихопив із кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув… Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом. І далі він уже не пам'ятав нічого…
…Нарешті до його свідомості почали долинати голоси.
— Ну диви — досі не отямився! — роздратовано говорив хтось незнайомий.
— Я ж не думав, що він так довго, — голос "дядечка" звучав винувато. — Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб…
— "Щоб", "щоб", "щоб"… Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, усю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини! — Ну, я ж… у мене ж не було іншого виходу…
— З будь-якого становища завжди буває два виходи — розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.
Голос незнайомця був старечий, прокурений.
Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні вимальовувалися два силуети — вищий і нижчий.
Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.
— О! Прочумався! Нарешті! — голос незнайомця одразу став лагідний. — Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. "Боржомі".
Руки, що виринули з темряви, підвели, посадили його на дивані, подали склянку "Боржомі". Женя слухняно випив.
— Отак! — незнайомець погладив його по голові. — Вибачай, голубе, що потурбували тебе. Але… потрібна деяка інформація. Скажеш — і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?
— Я… нічого не знаю.
— Так-таки й не знаєш?
— Не знаю! Чесне слово!
— Ти хлопець недурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами…
— Я… не жартую.
— Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?
— Ні.
— І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?
— Ні. По-моєму, ні.
— "По-твоєму" чи "ні"?
— Якби його заарештували, вони б його не шукали.
— А вони його шукають?
— По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.
— Говорили… Та-ак… — задумливо промовив із темряви незнайомець. — Ну, це вже щось конкретне… Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?
— Ні, — Женя раптом відчув себе зрадником, який виказав ворогові військову таємницю. Але він же нічого не сказав, він… — Ну, гаразд. Їдь додому. Як бачиш, нічого поганого ми тобі не заподіяли. От тобі полтина на морозиво, — з темряви простягнулася рука і сунула йому в кишеню п'ятдесят гривень.
— Ні, ні, не треба! — запротестував Женя.
— Бери-бери! Це тобі компенсація за переживання. Але й ти, голубе, нас не підводь. Про те, що був у нас, — нікому ані слова. Ні мамі, ні татові, ні тим паче міліції.
— А як же?.. — розгублено проказав Женя.
(Продовження на наступній сторінці)