Нарешті у трубці клацнуло, й чоловічий голос сказав:
— Слухаю.
— Товаришу депутат? — голос у Дениска зірвався.
— Так.
— Товаришу депутат, вибачте, тільки не кладіть одразу трубку. Справа серйозна. Треба знайти одного хлопця…
— Ну-ну… Я слухаю. Що за хлопець? Чого його треба шукати?
— Ви тільки не смійтеся. Його бабуся лежить зараз у лікарні. Прізвище Івашенко. Живе на проспекті Вернадського, 15, квартира 210.
— А як звати хлопця?
— Не знаю.
— А прізвище теж Івашенко?
— Не знаю.
— А бабуся теж не знає?
— Не хоче говорити.
— Гм… Бабуся сама живе?
— Сама.
— А до того, як одержала на Вернадського квартиру?
— Вони розмінялися, — згадав Дениско. — Її одселили.
— А-а, ну тоді легше. У райраді, у житловому відділі можна довідатися. Подзвоніть мені у наступний четвер. Повторіть прізвище і адресу. Записую.
— Івашенко. Проспект Вернадського, 15, квартира 210.
— Ім’я та по батькові?
— Не знаю.
— Гм… А ваше прізвище? І адреса.
Дениско затнувся. Говорити? А чого — ні?
— Мироненко Денис. Довженка, 19, квартира 5.
— Довженка, 19? — чи то здивувався, чи то не розчув депутат. — Ну що ж, добре. Значить, домовилися. До побачення!
— До побачення. Дякую. — Дениско повісив трубку. Йому навіть не вірилося, що все так просто вийшло.
Депутат записав, обіцяв, через тиждень буде адреса. Правда, тиждень — це довгенько. Аж сім днів. Ну, що ж, як треба, він носитиме передачі ці сім днів. Що йому — важко?..
От тільки — термоси… Якось не подумав він про ті термоси. Вони, звичайно, в лікарні не пропадуть. Завтра можна забрати. Але що сьогодні сказати мамі?.. Мама ж одразу побачить, що їх нема. Великі харчові термоси з широкими горлечками. Мама завжди лишає в них обід. Як він не подумав!.. Можна було перелити бульйон і перекласти кашу й котлети у літрові банки. Є ж банки (на буфеті стоять) і пластмасові щільні кришки до них. Що банок нема, може, мама й не помітила б. А термоси… Помітить одразу. Помітить…
Що ж робити?
Так не хотілося б розказувати — і про записку, і про сусідку, і про передачу…
І взагалі — якось негаразд виходить. Вчора — цукерки, сьогодні — термоси. Наче навмисне. Наче він злодієм став, усе з дому тягне. А що як пропадуть термоси? Розіб’є у лікарні хтось. Мама завжди ж так попереджала — диви, обережно, не розбий…
Ні, не сказати мамі нічого буде просто неможливо. А може, й треба сказати. Для користі справи. Мама все-таки лікар. І ходить зараз у ту лікарню, влаштовується. Може, вона щось навіть зробить для бабусі Івашенко…
Сумніви терзали Денискову душу.
І коли прийшла мама, Дениско одразу кинувся до неї:
— Мамо! Мамочко! Я тобі зараз щось скажу. Але пообіцяй, що ти не будеш мене ні про що розпитувати. Я сам тобі потім все розкажу. Але — потім. Добре?
Мама зблідла.
— Що сталося? — самими губами прошелестіла вона.
— Нічого страшного. Нічого. Просто я сьогодні одніс наші термоси у лікарню.
— Для чого?
— Ну, ти ж обіцяла… Я… я одніс у них передачу одній хворій. Бабусі Івашенко. Перша терапія, п’ята палата. Я завтра заберу.
— Не треба. Я завтра сама буду там. А… що з нею?
— Серце.
— А звідки ти… Ну, добре-добре… Пробач. Ти сам потім все розкажеш… Як ти мене налякав!.. Я вже думала… — Мама пильно-пильно подивилася на Дениска. — А що ти їв удень?
— Не хвилюйся! Я так наївся! Ковбасу. Сир. Яблука. І варення чотири ложки. І молоко…
Мама всміхнулася, але губи в неї тремтіли.
Вона обняла Дениска, притисла його голову до грудей. І тихо сказала:
— Ти сьогодні, здається, зробив свою першу в житті самостійну добру справу… Синку мій любий!..
Більше в той вечір вони про це не говорили.
А наступного дня мама принесла термоси й сказала:
— У неї стенокардія. Вона справді дуже хвора, та бабуся Івашенко. Надія Пилипівна. І, видно, дуже нещасна. Весь час мовчить. А коли її питають про рідних, каже, що в неї нема нікого. Хоча це, звичайно, неправда. Дуже сильний характер. До речі, вона, здається, думає, що передачу їй приніс онук. Медсестра каже, бачила, як вона їла твій обід і плакала. А тоді прошепотіла: "Єдиний серед них лишився людиною!.." їй же сказали, що передачу приніс хлопчик і втік… Просто не знаю, що й робити… Це ж обман… і разом з тим… так її жалко…
— Можна, я сьогодні знову понесу? — Дениско благально подивився на маму.
— Ех, в авантюру ми з тобою, синку, вв’язуємося. Але — нехай! — мама махнула рукою. — Відповідати будемо разом.
Дениско, тепер уже не ховаючись, поніс приготовлені мамою термоси з передачею. А для нього обід мама лишила у каструльках (загорнула в кілька газет і поклала під подушки, як робила це тоді, коли в них ще не було харчових термосів).
Санітарка, що приймала передачі, була заклопотана, навіть не глянула на Дениска, мовчки взяла пакунок і понесла.
Дениско без пригод повернувся додому.
11. ПАРАМОН
Настрій у Дениска був препоганий. Ну чого, чого він поліз із тим питанням про Діда Мороза? І вони через якусь поважну причину не змогли сказати йому правду. Між ним і ними, наче чорна кицька, проскочила нещирість. А коли з’являється нещирість, з’являється незручність, яку переступити вже дуже важко. І вийшло, що своїм питанням про Діда Мороза Дениско сам перекрив собі шлях до діда Кирила і Марії Іванівни.
До речі, сьогодні вранці Дениско бачив, як поштарка, кругленька, з ямочками на щоках, завжди усміхнена молодиця розкладала по скриньках пошту.
— У п’яту листів нема? — спитав він (від батька довго чогось не було листів).
— Нема у п’яту, — сказала поштарка. — А от у сьому аж чотири, і навіть один міжнародний. — Вона показала довгастий конверт з багатьма барвистими марками.
"Міжнародний!.. — подумав Дениско. — Чого б це? Якби не "Цілком, секретно", не Дід Мороз, може, нічого б дивного, а так…"
На заасфальтованому майданчику біля будинку стояло кілька автомашин. Серед них жовтенький "Запорожець".
Дениско вже знав, що той "Запорожець" належить Зірчиним батькам.
Зірчин тато, Володимир Петрович, лисуватий, в окулярах, був учений, кандидат наук, кібернетик, працював над створенням електронно-обчислювальних машин. А мама, Галина Семенівна, з короткою хлоп’ячою зачіскою, завжди у джинсах, була оператором тих самих машин на великому заводі-автоматі.
Все це Денискові розказала мама.
Як правило, жовтенького "Запорожця" вдень біля будинку не було. Зірчині батьки їздили на ньому на роботу. А сьогодні чогось стояв.
Дениско саме крутився біля машин, коли раптом з під’їзду вийшов Зірчин тато. Усміхнувся Денискові, як давньому знайомому. Дениско почервонів і привітався.
Володимир Петрович одкрив дверцята "Запорожця" і несподівано спитав Дениска:
— Покататися хочеш?
Дениско ще більше почервонів.
— Сідай. Я в інститут і назад. Статтю треба одвезти.
Ну хто б це з хлопців відмовився покататися на машині?
Відчуваючи у грудях радісне лоскотання, Дениско поліз у машину. Він одразу побачив, що то не зовсім звичайний "Запорожець". Або точніше — зовсім незвичайний… Дениско вже їздив на "Запорожці". Минулого року, як був із мамою у татовій геологічній експедиції. Він прекрасно пам’ятав, як виглядає салон "Запорожця". А тут…
На передній панелі, поряд з шкалою радіоприймача, було вмонтовано досить величенький телевізійний екран, а праворуч, де на звичайному "Запорожці" шухляда для різних речей, знову ж таки якісь шкали під склом, кнопки, маленькі екранчики.
Між передніми сидіннями поряд з коробкою передач лежала на спеціальному рогачику телефонна трубка з диском для набору номерів.
— Перш ніж їхати, може, подзвонимо мамі? — спитав Володимир Петрович. — Щоб вона знала, що ти не дома. І взагалі, може, вона не захоче, щоб ти їхав зі мною. Все-таки — мама… їй можна подзвонити?
— Можна.
— А ти номер пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
Дениско раз на день обов’язково дзвонив з автомата мамі у лікарню (дома телефон їм ще не підключили). Щоб вона не хвилювалася. Так у них було домовлено.
Дениско назвав номер.
І Володимир Петрович, вже набираючи, спитав:
— Оксана Петрівна? Правильно?
— Правильно.
— Зайнято, — сказав Володимир Петрович, натискаючи на рогачик. — Почекаємо.
— А як це з машини дзвонити по міському? Радіотелефон — я знаю. А по міському? Там же зовсім інше, — спитав Дениско.
— Елементарно. Підключається до АТО— і нема питань.
Володимир Петрович знову набрав номер:
(Продовження на наступній сторінці)