Сумні роздуми друзів несподівано були перервані.
З лісу вийшли Раїска Мняу і Зіна Бебешко.
— О! Ви вже дома? — сказало рисеня. — А ми прийшли дізнатися, як там Вовченко, як його здоров'я.
Від несподіванки їжачок і зайчик тільки роти пороззявляли.
— Що сталося? Чого це ви такі? — збентежено спитало лісове козеня.
— Що — він серйозно хворий? Йому погано? Ну, кажіть же, кажіть! — накинулась на них Раїска Мняу.
Кося й Колько розгублено перезиралися і мовчали.
Але від дівчаток хіба одчепишся.
І друзі врешті не витримали й усе їм розказали. І про зустріч з татом-вовком, і про випадково підслухану розмову, про шакала Бацилу, про все-все. Рисеня й лісове козеня тільки охали й ахали. Очі в них зробилися круглі й великі.
— Який жах! — сказала Раїска Мняу.
— Який кошмар! — сказала Зіна Бебешко.
— Треба щось робити! — сказала Раїска Мняу.
— Бе-бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко.
— А що робити? Що? — сказали Кося й Колько, кліпаючи очима.
— Треба якось виручати Вовченка! — вигукнула Раїска Мняу.
— Інакше він загине! — вигукнула Зіна Бебешко.
У Косі й Колька похололи кінцівки.
— А як ми можемо його виручити? Як?
— Мені здається, — сказала Зіна Бебешко. — Треба піти сьогодні вночі до Урочища Сивого Бе-беркута і…
— І налякати шакала Бацилу так, щоб він на все життя зарікся чіпати неповнолітніх! — підхопила Раїска Мняу.
Ой! Кося й Колько відчули, як у них щось тенькнуло і обірвалося всередині.
— Ме-мене мама не пустить! — сказав Кося Вухань.
— І ме-мене! — сказав Колько Колючка.
— Ну, знаєте! — обурено сказала Раїска Мняу. — В таких випадках дозволу не питають. Просто ідуть і все!
— Бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко.
— Так! — рішуче сказала Раїска Мняу. — Як усі поснуть, ми тихенько вилазимо і йдемо в Урочище Сивого Беркута.
Кося зітхнув.
Колько подумав і теж зітхнув.
Якби все це їм говорили хлопці, вони б не вагаючись відмовилися. Знайшли б причину і відмовилися. Але перед дівчатками їм було незручно. Соромно і незручно. Все ж вони були хлопцями. До того ж вони згадали свою клятву.
— Гаразд, — зітхнули вони.
— Зустріч біля кривої бе-берези, — сказала Зіна Бебешко.
— Не забудьте захопити світлячкові ліхтарики, — сказала Раїска Мняу. — Пароль: "Ви не бачили грушу?" Відгук: "На березі груші не ростуть!" Чао!
Раїска Мняу та Зіна Бебешко, як усі дівчатка, страшенно любили таємниці і змагалися у вигадках з хлопцями.
VII
"А що, як просто заснути, — лежачи в ліжку, думав Кося Вухань. — Скажу завтра, що ненароком заснув та й усе".
Але заснути він не встиг. Тільки-но почав дрімати, як його щось боляче шпигонуло в бік.
— Вставай, сплюха нещасний! — зашепотів Колько Колючка. — Вставай!
Довелося вставати і йти.
В лісі було темно й страшно.
У Косі не попадав зуб на зуб.
— Па-пароль! — почувся біля кривої берези переляканий голос Раїски Мняу.
— Та йди ти зі своїм паролем! — прошепотів Колько.
— А що це у вас цокотить? — тривожно спитала Зіна Бебешко.
— То в мене. З-зуби. Не бійтесь. То від холоду. З-за-мерз трохи, — ніяковіючи, прошепотів Кося Вухань.
— І я… чогось, — призналася Зіна Бебешко.
— З-значить, так, — прошепотіла Раїска Мняу. — Вриваємося в печеру, світимо з чотирьох боків світлячковими ліхтариками і кричимо: "Лапи вгору!" Мій тато каже, що при нападі головне — це раптовість.
Кося й Колько промовчали. Вони собі просто не уявляли, як це воно все буде.
Ой! Ой! І ще раз — ой!
Урочище Сивого Беркута користувалося в лісі недоброю славою.
То була скеляста гора, поросла колючим чагарником, на вершині якої колись вив гніздо Сивий Беркут. Колючий чагарник прикривав вхід у велику темну печеру. І саме та печера спричинилася до недоброї слави Урочища. Старі мешканці лісу казали, що кожен, хто пробував жити в печері, зазнавав лиха. І ніхто не наважувався тепер зазирати в неї, особливо після заходу сонця.
Чим ближче підходили вони до Урочища Сивого Беркута, тим менше їм хотілося туди йти. Вони вже не перемовлялися навіть пошепки.
Та от уже й вхід у печеру.
Спинилися в нерішучості.
Прислухалися.
— Тихо, — ледь чутно прошепотів Колько.
— Нема нікого, — прошепотів Кося. — Ходім назад.
— А може, все ж за… зирнути? — непевно шепнула Раїска Мняу.
— Не требе-ба, — шепнула Зіна Бебешко. — Не-бе-безпечно.
Хоч як костричилися дівчатка, а переляк зборов і їх.
— Мабуть, ходім-таки назад, — шепнув Колько.
І вони збиралися вже повертати, аж раптом…
Аж раптом з печери залунали звуки… золотого тромбона.
— Ой! Там Бегемот Гіпопотамович! — стиха зойкнула Раїска Мняу. — Ану ходімо! Подивимося!
І перша рушила до печери.
Кося й Колько перезирнулися. Бегемот Гіпопотамович! Невже?! Але відступати було пізно.
Вони розсунули колючий чагарник і… завмерли.
Посеред печери з тромбоном у лапах стояв шакал Бацила. Облізла шерсть клаптями висіла на ньому. У роті блищав золотий зуб.
Перед ним з підібганим хвостом і опущеною головою стояв Вовчик Вовченко.
— О! Це я люблю! — криво щирився шакал Бацила. — Золотий, кажеш, тромбон. Капітально!.. З тебе, здається, буде толк. Я тебе залишаю. Житимеш зі мною. А то мені скучно самому.
Вовчик підвів голову і жалібно скривився:
— Пустіть мене! Будь ласка! Я хочу додому…
— Мовчи, щеня! Радій, що сам шакал Бацила тебе усиновити хоче.
— Не треба-а! — заплакав Вовчик. — Пустіть мене-е!.. Я хочу додому. Ви ж обіцяли, що коли я принесу щось хороше, ви мене одпустите. Я піду додому! Я піду…
Вовчик зробив рух у бік виходу, але шакал Бацила ловко схопив його зубами за карк і швиргонув у куток печери.
— Від мене не втечеш!.. Одпустити? Чого захотів! Щоб ти мене виказав? Ніхто ж не знає, де я ховаюсь. Усі бояться цієї печери. Тут мене ніхто не шукатиме. Або ти будеш зі мною, або… — шакал так клацнув зубами, що аж іскри посипались.
— Хлопчики! Дорогі! Зробіть що-небудь! — мало не плачучи, прошепотіла Раїска Мняу.
— Ви ж хлопці! Ви ж хоробрі! — благально зашепотіла Зіна Бебешко.
Колько Колючка відчув, як щось ніби підхопило його й одірвало від землі. І раптом зривистим голосом, несподівано для самого себе, він вигукнув по-ведмежому:
— Ану пусти його!
Вигукнув, ні про що не думаючи, чесно кажучи, просто від страху.
І враз шакал Бацила випустив з лап тромбон, присів і підібгав хвоста.
— Та що ви… що ви, дядьку Ведмідь! Я ж… нічого… Просто так… Пожартував. Будь ласка… хай іде… — улесливо залепетав він. І одразу став схожий не на дорослого шакала, а на маленьке жалюгідне вовченя, яке щойно плакало перед ним. І зробився зовсім не страшний, а просто огидний. Виявляється, хуліган тільки тоді хуліган, коли його бояться. А коли його не бояться, він сам починає боятися, він уже не хуліган, а зінське щеня.
І раптом Колько Колючка вперше у житті відчув, як це не страшно — бути сміливим. Страшно бути боягузом, а сміливим бути — зовсім не страшно!.. Кося Вухань теж це відчув.
І таке охопило їх радісне почуття, що вони весело-весело засміялися, — звичайно, вже не по-ведмежому, а по-заячому і по-їжачиному…
Шакал Бацила вмить схопив світлячковий ліхтар, одним стрибком скочив до входу в печеру і підніс ліхтар високо над головою.
І побачив у чагарях Косю Вуханя, Колька Колючку, Раїску Мняу і Зіну Бебешко — маленьких лісових дитинчат.
— У-у-у-у! — люто завив шакал Бацила.
Та Кося Вухань і Колько Колючка вже не злякалися.
— Ану одпусти Вовчика! — вигукнув Кося.
— Не боїмось ми тебе! — вигукнув Колько.
— Одпусти! Не боїмось! — підхопили Раїска Мняу та Зіна Бебешко.
Шакал Бацила сторопів і завмер.
Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки шакал був дорослий, а вони були дитинчата.
Ще мить і…
VIII
І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича:
— А що це тут робиться серед ночі? Га?
Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзигою закрутився на місці. Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і наступив шакалові на хвіст.
— Ой-йой-ой! — пронизливо завищав шакал Бацила. — Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пустіть!.. Пустіть!..
— Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! — скривився Бегемот Гіпопотамович. — Забирайся геть!
Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою під хвіст.
(Продовження на наступній сторінці)