Нащо йому та база! Нащо йому той відпочинок! "Прекрасні будиночки!", "Газові плитки!", "Холодильники!" Що — він дома не бачив газових плиток і холодильників? Треба було для цього їхати!
Під час сніданку, спідлоба дивлячись на радісно збудженого тата, який приніс три миршавих верховодки, Котька похмуро сказав:
— Пішли у село!
Тато здивовано звів ліву брову (коли він дивувався, він завжди зводив тільки одну ліву брову).
— Чого це раптом?
— Бо я хочу в село. Я їхав у село.
— Так ти ж у селі.
— Це не село.
— А що ж це? Київ? Село. Річка. Купайся, загоряй, лови рибу, відпочивай.
— Я не хочу відпочивати. Я хочу в село.
— У яке село?
— Там, де люди.
— А тут тобі що — не люди?
— Ну піди з дитиною В село, — несподівано підтримала Котьку мама. — Нічого годинами стовбичити у воді з тою вудкою. Займися сином!.. Заодно подивитесь, що там у магазині. Може, якісь кофточки імпортні. Або щось із взуття. У сільмагах часто буває те, чого не дістанеш у ЦУМі.
Тато скривився й почухав потилицю.
Котька усміхнувся і вдячно кивнув мамі.
Коли вони вийшли за територію "Бережка", тато цикнув крізь зуби і сказав:
— Ну ти ж і кадр! Зараз такий кльов почався, а ти…
— Не обманюй! — весело сказав Котька. — Ти сам казав, що по-справжньому клює тільки рано-вранці і надвечір. І взагалі треба займатися сином.
— Куме Андрею, не будь свинею!.. — тато нахмуривсь і одвернувся.
Але через три хвилини вони вже дружно крокували в ногу і бадьоро удвох співали:
Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом
Мы пройдем по рощам и оврагам…
Тато не вмів довго сердитись, він швидко одходив. Співали вони хвилин двадцять. Потім захекались і замовкли. Почався пісок, іти стало важко.
Сонце пекло немилосердно. Сорочки поприлипали до спин.
— "До села два кроки…" — єхидно прохекав Котька.
— Хто ж його знав… Так мені казали, — винувато прохекав тато.
Пшениці кінчилися, почалася кукурудза.
Потім кінчилася кукурудза, почалася картопля…
І от нарешті голубими підмальованими очицями-вікнами визирнула з-за тину перша біленька хата. Починалося село.
Пройшли вони кілометрів чотири з гаком, не менше. Кожен "крок" виявився по два кілометри. Настрій у Котьки зіпсувався вкрай. От тобі й приїхав у село! До якого більше як година ходи! Щодня не побіжиш.
Та й взагалі — ніхто його самого сюди не пустить. Це вже він зрозумів остаточно.
Прощайте, нальоти на баштан!
Прощай, верхова їзда на корові!
Прощайте, захоплюючі змагання з хлопцями-пастухами, хто далі плюне!.. Ех, дурний Тютя! Заздрив!..
Вони йшли і мовчали.
Котька безнадійно сопів.
Вулиця вивела їх на майдан, до сільмагу, біля якого стояв стовп з гучномовцем і блакитною табличкою автобусної зупинки.
Вони піднялися по рипучих сходах і зайшли в сільмаг.
Незважаючи на великі вітрини, у сільмазі було темно й прохолодно. Мабуть, тому, що зсередини попід вітринами, затуляючи світло, стояло щось велике, оббите дошками — чи то якась мебля, чи мотоцикл з коляскою, чи хто його зна що…
На полицях вишикувалися телевізори, радіоли, каструлі, відра, дитячі іграшки, парфюмерія, книжки…
А на нижній полиці, зовсім окремо, стояли величезні кирзові чоботи, до яких було прищеплено папірець з написом: "Сапоги, 56 р. Ціна 12 крб. 10 коп.".
Такого розміру чобіт Котька ще зроду не бачив, хоча, як ви вже знаєте, і тато Котьчин не був карликом, і мама теж.
— Ого-го! — не втримався Котька.
І раптом почув знайомий насмішкуватий голос:
— От бачиш, і такого у вас нема!
Котька обернувся: у затишку за меблями (чи то мотоциклом, чи хто його зна чим) стояв знайомий дідок у військовому кашкеті без зірочки і навхильці пив з пляшки пиво.
Ковтнув, витер рукавом губи і продовжив:
— Може, поміряєш? Бо завезли, а в нас таких лапацонів ні в кого нема. Третій рік ніхто не купує.
Котька гигикнув. Дідок йому подобався. Настрій у Котьки покращав.
— Тату Карло!.. Мама хотіла щось із взуття… — лукаво зиркнув він на тата.
— Беремо! — весело вигукнув тато. — Загорніть нам, будь ласка, ці тапочки! — звернувся він до продавщиці, кругловидої усміхненої молодички.
— Ви що — серйозно? — зразу перестала усміхатися та.
— Цілком серйозно! От вам гроші!
На відміну від мами, яка робила все дуже помірковано і вдумливо, тато був легковажний — любив несподівані жарти, сюрпризи і розиграші.
— Молодці! — схвально сказав дідок Дика природа. — Люблю рішучих людей. Вітаю з покупкою. Цим чоботам зносу не буде. І торгівлю нашу підтримали. Молодці! Носіть на здоров'я. Може, ви заодно й оцю концертну роялю візьмете? Бо світ затуляє, — дідок поплескав по дошці здоровенного ящика.
— Ні! Ми граємо тільки на магнітофоні, — сказав тато.
На "Бережок" ішли весело. "Сапоги" несли по черзі — то Котька, то тато. І весь час сміялися. І уявляли, який-то буде сюрприз для всього "Бережка", як реготатиме Спиридон Спиридонович, його дружина, дочка… Як усі по черзі мірятимуть "сапоги" і бігатимуть у них, спотикаючись і падаючи…
Але…
У мами якраз щось підгоріло, вона була сердита, і, коли тато, піднявши "сапоги" над головою, дзвінким голосом вигукнув зарані придуману фразу: "Заїнько, дивись, ми купили тобі імпортні модельні туфлі!" — Котька одразу зрозумів, що сміху не буде. Мама так глянула на тата, що він враз замовк, опустив "сапоги" і тихо промимрив:
— Ну, чого ти, Заєць?.. Ну, ми ж пожартували… Ми ж…
Якби поглядом можна було справді спопеляти, — від тата лишилася, б жменька попелу.
— Комедіант! — просичала мама і одвернула червоне як жар обличчя до плити.
Тато винувато глянув на Котьку, розвів руками, швиргонув "сапоги" під ліжко і втік на річку, Котька зітхнув і пішов купатися.
Після пригоди з "сапогами" тато більше сином не займався. Котька знову засумував.
РОЗДІЛ V
Чорнява Свєта. Капустян.
Операція "Сад". Провал операції. Тюрма.
Несподівана інформація.
Невідомо, як би склалися події далі, коли б на третій день замість чорнявої засмаглої білозубої молодиці воду в бочці не привезла б така ж сама чорнява засмагла білозуба дівчинка одного з Котькою віку, — видно, дочка молодиці.
Котька вирішив зав'язати з нею контакти. Контакти з дівчатами у Котьки виходили навіть краще, ніж з хлопцями. Так склалося, що Котька контактував з дівчатами набагато частіше, ніж з хлопцями. Дома в одному під'їзді з ним жили аж чотири його однокласниці, і двоюрідних сестер у Котьки було аж три. У товаристві дівчат Котька почувався досить вільно.
Коли бочка спорожніла і люди розійшлися, Котька підійшов до дівчинки і бадьоро спитав:
— Привіт! Що — мати захворіла?
— Ні! Чого це? — стенула плечима дівчинка.
— А… Ти її просто підміняєш.
— Ні. То вона мене підміняла. Воду я вожу, а не мати.
— То ти що — хворіла?
— Ні. До Києва їздила.
— В гості?
— Ні. У театр.
— ТЮГ?
— Ні. В оперний. "Князь Ігор" слухала. Ти слухав?
— Ні.
— А "Ріголетто"?
— Ні.
— А "Пікову даму"?
— Ні.
— Тю! Живеш у Києві, де такий оперний театр, і нічого не слухав. Ти що — глухий? Чи музики не любиш?
— Ні. Чого… Люблю. У нас магнітофон є. І записи різні. Висоцький… Окуджава…
— Магнітофон і в нас є. Але хіба він може замінити театр? Оперний…
— Ну да… Авжеж!.. — кивнув Котька. Йому не хотілося сперечатись. У драматичних театрах Котька бував часто, а от в оперному один раз у житті, разом з класом, та й то не на опері, а на балеті "Спляча красуня", якого майже не бачив, бо дивився не на сцену, а на Ігоря Дмитруху, який перестрілювався шкуринками від мандаринів з Валерою Галушкинським.
Дівчинку звали Свєта.
Котька одержав від неї дуже цінну інформацію. Виявляється, вони з татом були зовсім не в тому селі, що треба. Вони були в Рудні (туди, справді, кілометрів чотири). А зовсім близько, за сосняком (це не справжній ліс, як думав Котька, а посадка) — село Капустяни. Правда, Капустяни маленькі, і сільмагу там нема. В сільмаг' усі ходять у Рудню. І в клуб теж. Але Котьку ні клуб, ні сільмаг не цікавили аніскілечки.
Баштану, на жаль, нема. Зате є великий колгоспний сад.
"Го-го-го! Живемо!" — войовниче закричав у Котьчиній душі відчайдушний викрадач яблук.
Десь у Києві на вулиці Саксаганського гикнулося Ігорю Дмитрусі.
Отак за розмовами незчулися, як проминули сосняк, і захопленим Котьчиним очам відкрилися Капустяни — справжнє село його мрії: хати під стріхами, тини, колодязі з журавлями… По телевізору такого не побачиш. Один з останніх куточків відмираючої давнини.
(Продовження на наступній сторінці)