— І взагалі… — поставив крапку Чайник.
Але Котьку вже несло на хвилях раптової рішучості (наслідок легковажної батькової спадковості).
— Та ви що! До голови прив'язати! Нас у басейні вчили прикладним видам плавання. Я покажу. І взагалі уплав навіть краще. Як обережно — ніякі пришельці не помітять. А човном — одразу…
— А що — це ідея… — глянув Чайник на Петюкантропа. Петякантроп не став сперечатися. Хоча видно було, що пливти на острів йому не хотілося.
Штани й сорочки поховали в кущах. Знявши сорочку і висипавши на землю яблука, Котька полегшено зітхнув — йому набридло цілий день тягати їх за пазухою (а зовсім викинути було шкода, він стільки через них настраждався). Потім Котька прив'язав фотоапарат і телескоп поясами — фотоапарат до голови Чайника, телескоп до голови Петікантропа. Одійшли трохи вгору за течією і там зайшли у воду. Пливли тихенько, намагаючись не хлюпати й не пирхати. Котька плив, і всередині в нього лоскотно смикалося від живота вгору щось радісне й водночас тривожне. А голова обертом ішла від п'янкого очманіння.
Оце пригода!.. Та хіба міг він навіть мріяти про таке!.. Пливе на острів, де висадилися справжні космічні пришельці, інопланетяни! Та Ігор Дмитруха слізьми вмиється від заздрощів! А Тютя?! Тютя вмер би від страху на його місці!.. І взагалі забулькав би на дно — бо ж плавати не вміє. Та… Та враз Котьку огортала тривога: а якщо пришельцям не сподобається візит непроханих гостей?.. І скільки їх там, тих пришельців?.. Може, вони сердяться на хлопців за те, що ті лупцювали Половинку (може, Половинка справді теж пришелець…) І… і тоді хтозна-що може бути…
Але потім знову холодна хвиля страху відкочувалась і натомість накочувалася гаряча хвиля радісного збудження. Та це ж таке… таке… таке… Вони ж перші радянські люди, що контактують з живими інопланетянами, пришельцями з інших цивілізацій! Це ж сказитися можна!
Котька від захоплення набрав повен рот води і трохи не захлинувся.
Хлопці підпливли до острова і, обережно розсуваючи очерет, почали вибиратися на берег. Ще трохи, ще… І от…
Вони завмерли й перезирнулися.
За кущами верболозу, посеред острова, стояв яскравий жовто-червоний намет. Біля намету лежали якісь лискучі алюмінієві чудернацької форми ящики, конуси і циліндри, схожі на деталі міжпланетного корабля.
— І-і-і!.. — вдихнув Чайник.
— У-у-у!.. — видихнув Петякантроп.
— З-здається, н-нікого нема, — самими губами прошелестів Котька.
Чайник виявився все-таки найхоробрішим. Він перший посунув до намету. За ним поповз Петякантроп.
А Котька… Тільки не думайте, будь ласка, що Котька був зовсім боягузом. Але в останню мить у нього в голові іскрою проскочила думка: "То ж вони лупцювали Половинку, а не я… Хай перші й лізуть".
І та думка якось уповільнила його рухи, і Котька лишився в кущах.
Чайник, зігнувшись, навшпиньках підійшов до намету. Хотів зазирнути всередину, та тільки взявся рукою за запону, як раптом з намету вирвався дим, спалахнув вогонь і… Чайник від несподіванки гепнувся на землю.
Петякантроп, що й так лежав на землі (бо не йшов, а повз), просто закляк, наче його судома звела. А Котька за кущем тільки рота роззявив.
І тут сталося таке, що Котька не повірив своїм очам. Ящики, конуси й циліндри, що лежали біля намету, несподівано заворушилися. Спершу піднявся в повітря ящик і опустився на інший ящик. Потім злетів циліндр і ліг зверху, а на нього — конус. І виникла якась дивна химерна фігура. Та фігура наче ожила і раптом заговорила. З верхнього конуса почувся гучний "неземний" голос Семуа:
— Плом бурделом бурдавур… Пробачте. Що треба дітям Землі від мене? Відповідайте!..
— М-мм… н-нічого, — сидячи, пробелькотів Чайник.
— П-просто т-так, — промимрив, лежачи, Петякантроп. Котька промовчав.
— Як звати дітей Землі? — запитала "фігура".
— Що? — ледь вимовив Чайник.
— Повторюю запитання — як звати дітей Землі? Переходжу на прийом.
— В-вася, — сказав Чайник.
— П-петрик, — сказав Петякантроп.
Котька знову промовчав. Він вирішив поки що не встрявати в розмову. "Фігура", здається, його не помічала.
— Ваша інформація невірна. Ви говорите неправду, — почулося з конуса.
Чайник і Петякантроп вражено перезирнулися.
— Га?
— Що?
— Я чув, як ви називали один одного іншими іменами — Чайник і Петякантроп. Хіба на вашій планеті в жителів по кілька імен? Поясніть, будь ласка.
— А-а… — протягнув Чайник. — Та ні. Просто… просто це не… це не справжні імена, а так, вуличні прізвиська… Насправді мене звуть Вася.
— А кличуть Чайник, — подав із землі голос Петякантроп. — Бо прізвище його Чайка.
— А його насправді звати Петрик, а кличуть Петякантроп. Бо він… ну, такий… любить це саме… в індіанців грати… І взагалі…
— Дивно… Дуже дивно… Сюр, бобелюр, кордавур… Пробачте. Якісь незрозумілі звичаї на вашій планеті…
Слова своєї мови голос Семуа промовляв скоромовкою, а слова українські — чітко, завчено, — розтягуючи й артикулюючи, як іноземець.
— А… а як звати вас? — одважився спитати Чайник.
— Семуа.
— А хто ви такий? — осмілів і Петякантроп. — Звідкіля?
— Я — з планети Укриц Анера.
Хлопці тільки плечима знизали.
Котька теж ніколи не чув про таку планету.
— Аз якої це галактики? — спитав Чайник.
— З галактики Яізюлі.
І знову хлопці знизали плечима. Котька про таку галактику зроду не чув.
— А… чого у вас такий вигляд? — простодушно спитав Петякантроп.
— У перший раз, на березі, ви виглядали… трохи інакше, — сказав Чайник.
— Тому що перед вами не я, — почулося у відповідь.
Ошелешені хлопці тільки очима закліпали.
І раптом зовсім з іншого боку той же голос промовив:
— Семуа тут!
Хлопці — наче хто їх за вуха смикнув — різко повернули голови.
З кущів вийшов Семуа — той самий, у скафандрі з антенами і з миготливою лампочкою на голові.
— Вибачте. Але я мушу бути обережним. Лу суберо сурекор… Пробачте. Я не знаю ваших намірів. Чи ворожі вони мені, чи ні.
— Та що ви! — підхопився Чайник. — Ми вам не вороги. Ні! Ми просто… цікавимося.
— З науковою метою, — підкинув Петякантроп.
— І взагалі… — додав своє улюблене Чайник.
— Зрозуміло, — сказав Семуа. — Але я, на жаль, не можу задовольнити ваших наукових інтересів. Ваша наука не повинна нічого знати про мене. Це передчасно. Це може… Ду бумамо реба бу… Пробачте… Це може спричинитися до міжпланетних неузгоджень і порушити міжгалактичну рівновагу. Моя експедиція цілком таємна. І місія конфіденційна.
— А чого ж тоді ви… — почав і затнувся Чайник.
— … розкрився перед вами? — закінчив за нього Семуа. — Ня ню ия ні… Пробачте… Просто не витримав. Бачите, ми не терпимо насильства і несправедливості. У нас на планеті давно немає війн і ворожнечі. І ми дуже любимо дітей. Ля лі мо мо… Пробачте… Девіз нашої планети Укриц Анера — щоб усім дітям було цікаво, щоб усі мали радість і втіху, щоб були веселі й щасливі.
— О! Правильно! І я так завжди кажу! — вихопилося в Чайника. — Головне, щоб було цікаво, щоб була радість. Ех, шкода, що моя баба не чує! А то все учить, учить… А тут… Хороша у вас планета! Просто прекрасна! От би побувати! Ля лі мо мо!..
Котька дивився, слухав і не міг повірити, що все це відбувається насправді, а не уві сні. Звичайні сільські хлопці розмовляли з інопланетянином, з істотою, яка жила в далекій невідомій галактиці на якійсь дивній планеті Укриц Анера. Це було фантастично!
— А ви що — прилетіли вивчати наше життя? Га? — спитав Петякантроп.
— Так, — сказав Семуа. — Для того, щоб налагодити зв'язок з вашою планетою і уникнути небезпеки агресії з вашого боку, ми повинні якомога більше знати про вас. А ми тільки починаємо вивчення біогенезу вашої планети. Ба рабадол пірадур… Пробачте… Тому кожна експедиція дає дуже цінний матеріал. Ви мене розумієте?..
— Га? — роззявив рота Петякантроп.
— Розуміємо! Розуміємо! Авжеж! — поспішив запевнити Чайник, боячись, що Семуа припинить з ними контакт. — Авжеж, розуміємо! Вивчення — це, звичайно… Це дуже важливо… Це… А знаєте, — Чайник підніс угору палець (у нього раптом майнула якась думка). — А ще б корисніше для вас було б узяти… ну… якогось, ну… "язика"…
— Що? Не розумію терміну! — сухо сказав Семуа.
— Ну… Взяти когось із собою з жителів нашої планети… — Чайник глянув на Петюкантропа. — Або навіть двох… Вони б усе розказали, що треба, показали… І взагалі…
(Продовження на наступній сторінці)