— Так от. Коли Анатолій Петрович побачив на теплоході нашого давнього знайомого злодія у законі Григораша і сказав мені про це по телефону, я почав збирати інформацію про нього. А тут черговий по місту доповів, що хтось раптом подзвонив по телефону 02, сказав лише одну фразу: "Діаманти на теплоході "Квітка-Основ'яненко"", — і повісив трубку. Дзвінок був міжміський. Я негайно навів довідки про крадіжки коштовностей. І виявилося, що прізвище Григораша несподівано спливло у справі про розбійне пограбування ювелірного магазину в Ленінграді. Були вкрадені унікальні коштовності, діаманти, перли, смарагди на велику суму. Це вже дало мені можливість діяти офіційно. Відрядив свого нового працівника Борю Тихолаза на "Квітку-Основ'яненка". Під виглядом кооператора він зайняв двомісний люкс. А вчора увечері перед відплиттям і я до нього приєднався. Прилетів літаком. Вирішив поки що навіть другові своєму не показуватися, придивитися, що і як. І от бачите, одразу ж уночі довелося брати участь в арешті злочинця.
— А коштовності? — спитав Вітасик.
— А-а… Коштовності були в Сокирка. В тюбиках.
— Яких тюбиках? — спитав Женя.
— Різних. Зубна паста. Крем для гоління. Шампунь. Був намір таким чином провезти дорогоцінне каміння за кордон. Сподівалися, — відомий артист, не дуже перевірятимуть, пройде "зеленим коридором". Зараз же на митниці новий порядок. Довіра. Я тільки поки що не розумію, що їх зв'язувало: капітан першокласного теплохода, популярний співак в розквіті таланту і рецидивіст, злочинець, убивця. Ніяк не збагну. Що могло бути спільного між ними?.. Щодо закордонних зв'язків ясно. Приятель Григораша, з яким він колись сидів, кілька років тому виїхав у Сполучені Штати.
— А інші спільники? — спитав Вітасик.
— Ага! Сказав же Григораш, що на кораблі "наших багато", — підхопив Женя.
— Думаю, що то він, як то кажуть, брав на бога. Сокирко запевняє, що більше спільників на теплоході нема.
— А Вороний? Той, що на кораблі? — знову спитав Вітасик.
— Виявився цілком порядною людиною. Кандидат педагогічних наук, викладач університету. І ота "група" нічого спільного з кримінальними справами поки що, здається, не має. Хоча, як то кажуть, "на грані". Без царя в голові. І без доброти в серці. Не кажучи вже про цілковиту невихованість.
Хлопці були розчаровані. І тим, що помилилися у своїх підозрах. Капітан, на якого вони так закохано дивилися, злочинець. А несимпатичний Вороний — порядна людина.
І тим, що головні події: розкриття злочину, затримка Григораша, — все відбулося, коли вони солодко спали, без їхньої участі.
— На цей раз без нас обійшлося, — зітхнув Женя.
— Даремно тільки їздили, — махнув рукою Вітасик. Анатолій Петрович усміхнувся:
— Недаремно, хлопці. Все-таки Ципа на кораблі був. — І він розказав про нічну зустріч у коридорі і про підслухану розмову хлопчика з Сокирком.
— Ну, те, що він був, ми знаємо, — сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком.
— Тепер можна, — хитнув головою Вітасик. І хлопці розказали про своє несподіване знайомство з Ципою, про частування, про пошуки на верхній палубі…
Дорослі були вражені.
— Ну-у! Конспіратори! — розвів руками Анатолій Петрович. — Правда, якби сказали, може б, обійшовся без травм…
Женя і Вітасик винувато похилили голови.
Анатолій Петрович трохи помовчав, потім сказав:
— Але… Я вас розумію. Може б, і я на вашому місці не сказав… Ви ж не донощики, не сексоти… Ви чесні хлопці, що допомагають боротися із злочинністю.
Григорій Тарасович усміхнувся:
— Так от чого наші запаси зменшилися. А я дивлюсь — півсумки нема. Невже, думаю, на хлопців після добрячої вечері такий апетит вночі напав…
— Тільки де ж він усе-таки подівся, той Ципа? — задумливо мовив капітан Горбатюк. — Обшукали ж весь корабель. І шлюпки, і всі закутки, куди можна сховатися. І ще ж до швартовки, в дорозі. Невже вплав утік?
— А що — запросто! — сказав Вітасик.
Григорій Тарасович глянув на сина і посварився пальцем.
Розділ XVII
Ципа і Вороний.
— Іване Романовичу, уже ж минуло кілька днів. Я вас не турбував. Розумію, ви вразливий. Такий пережили стрес… І взагалі… Я думаю, вас примусили, шантажували… Ви людина, мені здається, непогана. Мені багато розповідала про вас дружина, Ніна Олександрівна.
Сокирко звів на Горбатюка здивований погляд:
— Це ваша дружина?!. Ах, так… так… вона ж говорила… Який збіг!.. Хто б подумав…. — погляд Сокирка пригас.
— Я знаю Григораша. Він здатен на все. А ви людина м'яка…
Сокирко зітхнув:
— Я теж його знаю… На жаль!..
— Ви обіцяли розказати. По-моєму, вже час.
— Розказати… Це не так просто… Ви навряд чи повірите.
— Постараюсь.
— Не знаю навіть, з чого почати…
— Давайте почнемо по порядку. Ну, по-перше, хто такий Ципа? Чого ви його так злякались?
— Ципа?.. Хто такий Ципа?.. — співак гірко усміхнувся. — Ципа — наш однокласник.
— Що?
— От бачите, ви вже не вірите.
— Але ж він, пробачте, хлопчик. А ви — доросла людина. І не дуже юна.
— Тридцять сім.
— А йому — дванадцять.
— Не знаю…
— Щось я не дуже розумію.
— Думаєте, я розумію? Я теж не розумію.
— Ну, давайте постараємося зрозуміти разом. Розказуйте. Спокійно розказуйте.
Сокирко зітхнув:
— Якби ж можна було спокійно розказувати… Коли воно якесь божевілля… Марення якесь… — він знову зітхнув. — Це було двадцять п'ять років тому. Вчилися ми тоді в п'ятому класі, троє нерозлучних друзів — я, Семен Пилипей і Славко Ципа. Справжнє прізвище його було Цибуленко, але інакше, як Ципа, ніхто його не називав. Ще в першому класі дали йому таке прізвисько, він тоді був худенький, маленький, шийка тоненька, курчача. Одне слово Ципа — "Ціп-ціп-ціп!" Так його в першому класі дражнили. Найменший був серед нас. І хоч потім він швидко підріс і став майже такий, як ми, прізвисько лишилося. Всі його любили, не тільки ми з Семеном, усі в класі. Світлої вдачі хлопець був. Добряга і оптиміст. Ніколи не плакав, що б не трапилося. І завжди всіх заспокоював: "Держи себе в руках! Все буде о'кей!" Хоча здавалося б, не він, а його треба було заспокоювати. Бо з ним найчастіше й траплялися різні неприємності — то впаде, то перечепиться, то загубить щось, то штани розпанахає, то ще щось. Не дуже він був меткий і ловкий.
А от хто був меткий і ловкий — то це сусіда мій, дев'ятикласник Юрко Григораш. Найавторитетніша для нас людина тоді, шибайголова і хуліган, як вважали дорослі, герой і одчайдуха, як вважали ми. Наш кумир… Ви не дивуйтесь, ми були в п'ятому, він у дев'ятому… В п'ятому хлопці такі дурні…
— Я не дивуюсь, я сам був у п'ятому класі, — сказав капітан Горбатюк.
— Власне, тільки вважалося, що він у дев'ятому. В школу він уже не ходив, тинявся по вулицях, бренчав увечері на гітарі в кодлі таких, як він, підлітків під горищем на сходах. З шостого класу був на обліку у дитячій кімнаті міліції, але толку з того було мало. Виховувала його не міліція, а вулиця. Сім'я, як то кажуть, неблагополучна — батько алкоголік, вантажник у магазині. Троє дітей. Мати билася як риба об лід. Але це зараз я так міркую. А тоді я не розмірковував. Тоді я в рота йому дивився. Тоді я, та й Ципа, і Пилипей ладні були за Григораша на край світу, у вогонь і в воду. Вій уже й тоді був гарний — смаглявий, стрункий і очі відважні такі, зухвалі. Одне слово — герой.
Того літа у Григораша було захоплення — коні. Він з кодлом їздив електричкою у яке-небудь село, де паслися у нічному коні, крали їх, гарцювали по полях і лісах цілу ніч, а над ранок відпускали коней і тікали. Отака була розвага. Розповідалося про це з захватом, як про справжні ковбойські пригоди. І ми слухали, роззявивши рота, з безнадійної заздрістю.
Одного разу увечері ми сиділи на сходах під горищем. Кодло і Григораш, як завжди, угорі, наша трійця (я, Пилипей і Ципа) на східцях трохи нижче. То було наше традиційне місце. Крім нас, нікому з "малолєток" тут сидіти було не можна. Для нас, як велика честь, робився виняток. І то завдяки поблажливому ставленню до нас Григораша, мого сусіди.
Григораш запропонував знову погарцювати вночі на кониках. Але "кодло" його сьогодні не підтримало. Кілька днів тому гарцювали, після того у більшості були дома великі неприємності. До того ж якраз з'явилася перша стаття у "Вечірці" про ці нічні гарцювання. Газети потім багато про це писали. Одне слово, кожен знайшов собі причину, ніхто не захотів. А Григораш був упертий.
— Ну і фіг з вами! — сказав він раптом. — На фіг ви мені здалися. Я он з "малолєтками" поїду.
І він кивнув на нас.
Він навіть не спитав нашої згоди. Він був певен, що ми не відмовимося.
Нас охопила воднораз і шалена радість і страх. Радість, що збудеться наша безнадійна мрія. І страх — що ж сказати вдома, як втекти на цілу ніч?
(Продовження на наступній сторінці)