Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового.
Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх.
Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком.
Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було.
Вдома, біля дверей ліфта, вій зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.
— О! Ну як улов?
— Ні хвоста! — махнув рукою Попенко.
— То заходь до нас. Жінка якраз борщ приготувала і ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не варила. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.
Попенко спробував відмовлятися ("Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую"), але Горбатюк і слухати не захотів:
— Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками не пускають. Без розмов!
І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.
— Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.
Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце:
— Ой! Я зараз зомлію.
— Ти ж не тенор, — засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика.
Горбатюк кинув на неї швидкий погляд:
— А що — твої тенори вже й умлівають?
Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, розливаючи ополоником борщ у тарілки. Обідали вони, як завжди, на кухні.
— Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, — засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті.
— Що таке? — звів на неї очі Горбатюк.
— Ні, нічого, — знітилася Ніна Олександрівна.
— Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… — усміхнувся Горбатюк.
— Нам все відомо! Признавайся! — жартівливо нахмурив брови Попенко.
— Я обіцяла не говорити, — почервоніла Ніна Олександрівна.
— Кому? Сокирку?
— Яка різниця, — зовсім розгубилася Ніна Олександрівна.
— Ой, дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати.
— Нічого не вийде. Він щойно відчалив.
— Куди?
— В Одесу. А потім навколо Європи.
— Звичайно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання.
— Це… це просто неймовірно, — тихо промовила Ніна Олександрівна.
— Ну хоч не інтригуй нас далі.
— Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але…
І Ніна Олександрівна почала розповідати.
Та оскільки вона дуже хвилювалася, збивалася і по кілька разів повторювала одне й те саме, ми не будемо передавати її розповідь, а просто повернемося у вчорашній день.
Розділ III
"Не кажіть нікому! Навіть чоловікові!"
Дружина капітана міліції Горбатюка Ніна Олександрівна працювала адміністратором у філармонії.
Багато було у філармонії артистів — і тенори, й баритони, й баси, навіть один бас-профундо, тобто такий низький, густий і громоподібний, що коли він брав найефектнішу ноту, з люстри градом сипалися на голови глядачам кришталеві висюльки, а в кабінеті головбуха сам собою одчинявся сейф.
Але все-таки не той бас-профундо, не інші баси й баритони, а звичайнісінький ліричний тенор Іван Романович Сокирко був найбільшим улюбленцем публіки й адміністрації. Бо не лише сила голосу обумовлює успіх співака, а щось таке, чому немає назви на людській мові, що зветься душею пісні, а що таке та душа, ніхто сказати не може.
І коли співав Сокирко "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю", погляд його враз робився соколиним, а за плечима, здавалося, виростали крила, ще мить — і злетить Іван Романович над сценою, випурхне крізь відчинені на гальорці двері у вікно і шугоне у надхмарні висоти. І поклонниці його таланту, стиснувши кулачки, із завмиранням серця молили бога, щоб цього не сталося, бо хто ж тоді на "біс" виконає "Яблука на снігу", "Ах, вернісаж" та "Ой не світи, місяченьку".
Ніна Олександрівна, як і вся адміністрація, була гарячою прихильницею тенора Івана Романовича Сокирка. З свого боку Іван Романович виділяв Ніну Олександрівну з усієї адміністрації і саме їй раз у раз дарував то квіти, якими його обсипали після концерту, то цукерки, а то й плитку шоколаду "Лотос", спеціально куплену для неї у буфеті філармонії.
Решта адміністрації ту особливу симпатію тенора до Ніни Олександрівни давно помітила й дозволяла собі хихикати і робити різні прозорі натяки.
Проте Ніна Олександрівна була вища тих натяків, не ображалася і сама підсміювалася, бо щиро любила свого капітана міліції Горбатюка і ніколи в світі не зрадила б його. Капітан Горбатюк це прекрасно знав, вірив своїй дружині, хоча іноді жартома казав: "Ой, дивись, заарештую я твого Сокирка за зловживання службовим становищем!"
Сьогодні, зайшовши до адміністраторської, Ніна Олександрівна виявила на своєму столі не одну, як завжди, а три плитки шоколаду "Лотос" і коротеньку записочку: "До побачення. Не забувайте вірного Вам С.".
"Ну це вже занадто! — спалахнула Ніна Олександрівна. — Скоро він мені весь буфет перетягне. Одну залишу, а дві поверну" — і, схопивши дві плитки, вона рішуче попрямувала до артистичної, звідки чулися рулади Івана Романовича. Через півгодини мав початися останній у цьому сезоні його сольний концерт. Завтра він вирушав пароплавом до Одеси, а звідти у закордонний круїз по країнах Європи. Він давно мріяв про цю поїздку і майже всім працівникам філармонії наобіцяв сувенірів, не кажучи вже про Ніну Олександрівну. Рік видався для Івана Романовича дуже важкий, він багато концертував по всій Україні і мав цілковите право на відпочинок.
По коридору попереду Ніни Олександрівни до артистичної швидко йшов якийсь хлопчик років одинадцяти-дванадцяти. Обличчя ззаду їй не було видно, лише відстовбурчені вуха, кумедний рудий їжачок і тоненьку шийку.
Ніна Олександрівна ще подумала: "Що це за хлопчик? Концерт вечірній, дорослий, до шістнадцяти не пускають. І ні на кого з дітей працівників не схожий. Треба спитати". Але не встигла. Хлопець уже одчинив двері артистичної і ступив крок уперед.
Іван Романович стояв обличчям до дверей і саме брав верхнє "ля", коли побачив хлопчика. І так і застиг із роззявленим ротом, замовкнувши.
Ніна Олександрівна почула, як хлопець дзвінким голосом сказав:
— Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!
І тут Піна Олександрівна побачила, що обличчя Івана Романовича конвульсивно пересмикнулося, рот скривився, очі затуманилися, він враз поточився і…
Ніна Олександрівна скрикнула й кинулася до артистичної.
Іван Романович лежав на підлозі горілиць, розкинувши руки, нерухомий і якийсь незвично довгий. Їй спершу здалося, що він неживий. Але схилившися, відчула — дихає. Вона схопила графин з водою, і тільки тут побачила, що кімната порожня — хлопчик зник.
Іван Романович розплющив мокрі, наче заплакані очі (Ніна Олександрівна вилила йому на голову майже весь графин):
— Га? Що?.. Ох!..
— Що з вами? Я так злякалася! Що це за хлопчик? Що він вам сказав? Ви його знаєте?
Обличчя Івана Романовича враз закам'яніло. Якусь хвилю він мовчав, потім здивовано закліпав очима:
— Який хлопчик? Я не бачив ніякого хлопчика!
— Як?!. Він вам сказав: "Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!" Я сама чула.
— Ні-ні! Вам здалося. Я не бачив ніякого хлопчика… Просто я співав, узяв верхнє "ля". І раптом в очах потемніло, земля пішла обертом, і… більше нічого не пам'ятаю… Видно, страшенна перевтома. Гіпертонічний криз. Тільки не кажіть нікому! Я вас благаю! Ніно Олександрівно! Дорога! Благаю! Бо ж соромно. Засміють! Здоровенний дядько, а зомлів, як дівчина. Прошу вас! Нікому! Навіть чоловікові.
Ніна Олександрівна розгублено здвигнула плечима:
— Ну… що ж… Добре…
Останній концерт тенора Сокирка відмінили. Через несподівану хворобу артиста.
Це було вчора, напередодні випадку з капітаном Пилипеєм.
Розділ IV
Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва.
— Мда… — сказав капітан Горбатюк, коли дружина закінчила розповідати. І почухав потилицю.
— Тоді, мабуть, хлопцям не вчулося, — сказав капітан Попенко.
— Що ж це може означати? Ваша версія, капітане Попенку!
(Продовження на наступній сторінці)