Батир і Хамід забрели у кущі. Там на них напало Лободяче військо й захопило у полон. Дениско випадково став свідком цього викрадення. Назирці подався за ними у яр. І там, коли Володька Лобода підняв над головою "водну бомбу", щоб кинути її на Батира й Хаміда, Дениско здійснив десантну операцію. Ззаду накинувся на Володьку, вдарив по "бомбі", "бомба" розірвалася у Володьки над головою… Але… сили були нерівні…
Що було далі, ви знаєте…
Отоді-то вперше й довідалися всі про Денискову мрію стати десантником.
І хоч "десант" перемоги не приніс, усі визнали, що вчинок Дениска заслуговує на високу оцінку. І що мир треба захищати.
І що кадрові військові дуже для цього потрібні. А десантники, може, особливо.
За два дні на Денисковій парті лежав аркушик із зошита в лінійку, на якому було виведено жирним червоним п'ятірку з хвостиком…
Остання п'ятірка з хвостиком
Ні-ні! Йдеться не про Денискову. Денискова була не останньою.
Але почекайте – про ту останню п'ятірку з хвостиком розповімо трохи згодом.
А тепер час познайомитися з Іринархом Івановичем.
Якщо ви його ніколи не бачили, ви собі навіть не уявляєте, що це за людина. Коли він, злегка накульгуючи, заходить у школу, перше враження, що то якийсь професор. Фетровий капелюх із шовковим кантом. Синій костюм-трійка. Сліпучо-біла сорочка, краватка. У руках – валізка-дипломат. Якщо до цього додати благородні риси немолодого обличчя, поважну, досить огрядну, статечну фігуру, то вийде портрет члена-кореспондента Академії наук або художнього керівника столичного театру.
Ще й ім'я, яке зустрічається один раз на кілька мільйонів людей – Іринарх. Іринарх Іванович.
Але він не професор, не член-кореспондент і не художній керівник театру, Іринарх Іванович – учитель праці.
У майстерні він знімає капелюха, перевдягається у синю спецівку, виймає з дипломата інструменти і починає урок.
Такого вчителя праці, я думаю, немає у жодній школі країни. Є інші, дуже гарні, але такого немає.
Тільки не думайте, будь ласка, що він якийсь дивак, оригінал, як то кажуть "з привітом". Нічого дивацького в ньому немає. Хіба, може, те, що він носить інструменти в дипломаті, замість спокійно залишати їх у шафі майстерні. Але…
– Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою, – усміхається Іринарх Іванович. – І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент – все одно, що для музиканта скрипка… Ну, звичайно, дорогі товаришочки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок – завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток уже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма…
Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного. Але людина він надзвичайна.
Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.
На своїх уроках Іринарх Іванович весь час щось розповідає. А розповісти йому є що.
Іринарху Івановичу далеко за шістдесят, а може, навіть і за сімдесят, але він іще міцний, як той дуб. Почав трудовий шлях він у дванадцять років. І ким тільки у своєму житті не був – і слюсарем, і столяром, і трактористом, і бетонником, і муляром, і штукатуром, і електриком, і монтажником… – усі, мабуть, професії робочі опанував.
– Як десантник, – сказав Дениско.
І куди тільки не кидала Іринарха Івановича доля. Він працював на будовах у різних кутках землі…
Він багато працював. Будував мости… А по війні відбудовував зруйновані будівлі, багато працював на новобудовах.
Неспокійний був у нього характер. Любив Іринарх Іванович нові враження. Любив бути, як він казав, на передовому рубежі епохи.
– І працю любив "оперативну", як я її називаю, – говорив він. – Щоб зробив – і зразу бачиш, що ти зробив. І чи потрібно це людям.
Потім будував він у Києві нові райони – Русанівку, Березняки, Оболонь.
На Оболоні з ним сталося нещастя: впала бетонна плита і розтрощила йому ногу. І хоч віку нього й так був майже пенсійний, а тут ще й інвалідність, не захотів Іринарх Іванович сидіти вдома. Пішов у школу вчителем праці.
– І нітрохи не шкодую, що життя мені підкинуло на закуску таку петрушку, як я її називаю, – усміхався Іринарх Іванович. – Ото товчуся з вашим братом-калістратом і не скучаю, дорогі мої товаришочки сини й дочки. Подобається.
Треба сказати, що й п'ятому "А" (як і всій, правда, школі) дуже подобалися уроки Іринарха Івановича. Навіть Гришка Гонобобель на уроках праці мовчав і тільки носом шморгав, випилюючи якогось гачка і слухаючи в той же час оповідання Іринарха Івановича.
Цей рік для їхньої школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний табір праці й відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.
Допомогли побудувати табір шефи школи – екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.
Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі. У їхньому мікрорайоні було кілька будинків екскаваторного.
І от завдяки енергії Вадима Григоровича (що, як ви пам'ятаєте, дорівнювала енергії ядерного реактора) і активній підтримці батьків удалося побудувати шкільний табір праці та відпочинку.
Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну "запустити" одразу після іспитів.
Але, як це нерідко трапляється, будівельники трішечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник і довести шкільний табір до кондиції, як сказав Вадим Григорович.
Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.
– Слухайте! – сказала раптом Шурочка. – А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть – у них екзамени. А ми запросто.
– Ой! Правильно! Давайте! – підхопили всі. – Це ж так цікаво!
– А фо?… Можна! – сказав Боцман Вася.
– Категорично! – кивнув Ромчик Лещенко.
Навіть Гришка Гонобобель, який усі благородні ідеї спершу під усякими приводами намагався завалити, цю підтримав одразу:
– Годиться!.. Свіже повітря… Ліс… У сищиків-розбійників пограємось… Ріо-де-Жанейро!
– Ми не гратися їдемо, а допомогти довести табір "до кондиції", – строго сказала Шурочка.
– Я пожартував… Ги-ги! – гигикнув Гонобобель.
Глафірі Павлівні ідея теж сподобалася, але вона вирішила все-таки для певності порадитися з Вадимом Григоровичем. Вадим Григорович ідею п'ятого "А" гаряче підтримав:
– Прекрасно!.. Молодці!.. І п'ятий "Б" загітуємо!.. Четверті, звичайно, ще ранувато, а п'яті, тобто навіть вони вже шості, саме враз. Все! Вирішено! Замовляю автобус із супроводом.
І от у неділю вранці п'ять автобусів, два дитячі (кожному класові по окремому) і три дорослі, рушили по Обухівському шосе.
Автобуси їхали, хоч був сонячний ранок, із засвіченими фарами. Очолювали й замикали автоколону міліцейські машини з "мигалками". Такий порядок – коли везуть велику групу дітей, автобуси засвічують фари, а попереду й позаду колону супроводжують спеціальні машини.
Вже саме це настроїло обидва п'ятих класи на святковий урочистий лад. – Як іспанських королів везуть, – усміхнувся Валя Тараненко. – Або прем'єр-міністрів…
– А ти думав! – гордо сказала Шурочка. – Діти у нас у країні важливіші за королів. Не кажучи вже про прем'єр-міністрів…
У їхньому автобусі їхав Іринарх Іванович. Він уже знав, що ідея народилася в п'ятому "А" й дуже за це п'ятий "А" поважав.
– Молодці! Хвалю! Саме за ініціативу. Дуже цінна річ ініціатива – отой детонатор, як я його називаю, без якого ніякого вибуху масової трудової активності бути не може. Частіше виявляйте ініціативу, дорогі товаришочки сини й дочки, якомога частіше. І життя ваше буде цікавим, цінним і неповторним.
Автобуси звернули з шосе у ліс і на вибоїстій лісовій дорозі загойдалися, як на хвилях. По вікнах захльоскали гілки дерев.
Аж от і табір.
Білі корпуси з брудними, заляпаними крейдою шибками. Всюди купи різного будівельного сміття – і на алеях, і на доріжках…
До кондиції ще було далекувато.
Хоч і попереджалося малих дітей не брати, позаяк то не розважальна поїздка для відпочинку, а трудовий недільник, – дехто все-таки не вдержався. Приходьки взяли Наталоччину п'ятирічну сестричку Лесю ("Вона в нас тиха й смирна, як овечка, та й залишити ні з ким, повірте, хоч плач"). І Миркотани Любиного шестирічного брата-першокласника Андрюху прихопили ("Ви ж його знаєте, він і до роботи беручкий, більш за деяких ваших п'ятиклашок утне").
Щодо Андрюхи, то в класі його таки добре знали. Хлопець він був цікавий, самостійний, що називається "з фантазією". І, як на свої шість років, дуже метикований. Коли йому ще не було й п'ятьох, він прийшов записуватися до школи. І, що цікаво, уже знав тоді літери, лічбу, вмів по складах читати, до десяти рахував і навіть трохи писав.
(Продовження на наступній сторінці)