Але Олексій, опустивши голову, мовчав. Якби його пекли вогнем і різали на шматки — і то б він не признався.
До самісінького вечора Олексій ходив зосереджений, задуманий і на диво тихий.
Правда, манну кашу він все-таки відсунув, скривився і сказав: "Не хочу". І коли всі почали гратися у "веселі каруселі", він одійшов убік і сказав: "Не буду!" А коли Сергійко спитав його: "Чого набурмосився?" — він не витримав і таки сказав: "Мій тато тобі я-ак дасть! І я тобі я-ак дам!"
Але хіба то вередування!
Він же ні разу не впав на землю і не замолотив ногами. 1 не заголосив. І не брязнув чашкою об підлогу…
Коли він дома отак поводився, мама щасливо усміхалася і казала:
— Лесик молодець!
Тепер йому було дуже важко отак поводитися — одвик.
"Хай! — вирішив він. — Один день спробую. Потерплю".
І коли мама прийшла забирати його з дитсадка і почала одягати, він не мотав головою, не сукав ногами, не кинув панамку під стіл і не пожбурив сандалики через усю кімнату.
Мама стурбовано схилилася до нього, притулилася губами до його скроні і спитала:
— Лесику! Ти не захворів? Що з тобою?
Він витримано сказав:
— Нічого!
І вони пішли додому.
Дома він мовчки тинявся по квартирі і не міг дочекатися вечора.
Забрів у куток з іграшками. Та гратися не хотілося.
Зовсім. Звернув тільки увагу, що десь нема Веселесика, ведмежати Гришки і Залізного Роба. Завжди лежали зверху, на видноті, а тут… Але одразу й думати про це забув. Хотілося якнайшвидше дочекатися миті, коли можна вже буде промовити чарівні слова і…
Він навіть не став дивитися телепередачу "На добраніч, діти!", хоч у програмі й були улюблені "мультики". Сказав, що хоче спати.
Мама поклала його в ліжко, поцілувала, погасила світло і вийшла в іншу кімнату.
Олексій чув, як вона сказала татові:
— Температури нема, але, по-моєму, дитина хвора.
На що тато відповів:
— Якщо нема температури — нічого страшного.
— Цс! — цикнула на нього мама. — Кричиш, як на вулиці! Звик там із своїми шоферюгами! Не заважай дитині спати!
І стало тихо.
Олексій почекав ще трохи, заплющив очі, зітхнув (чогось йому було страшнувато) і зашепотів:
Ну, будь ласка,
Ну, будь ласка,
Починайся, диво-казка!
Прошепотів один раз — нічого.
Прошепотів удруге — нічого.
Прошепотів утретє…
І раптом відчув, що кудись пливе, провалюється, провалюється.
Потім щось замигтіло, закрутилося…
Бомм! — наче дзвін ударив.
І всі думки зникли.
Очутився Олексій, дивиться — сидить він у кутку величезної дивовижної зали з колонами. Стеля десь високо-високо — як у вокзалі. Поряд лежать купою якісь дивні предмети: великі яскраві ящики, великі червоні, жовті й сині кружала, величезна смугаста куля…
Бачить — прямує до нього якесь химерне створіння, все з дірчастих залізних рейок, голова — залізна коробка, замість очей дві лампи світяться (одна синя, друга червона), замість носа — гвинт.
Підійшло, залізними щелепами клацнуло, скреготливим, але зовсім не страшним голосом сказало:
— Здоров, Веселесику! Прокинувся? Ну, ходімо!
Ой! Та це ж робот, якого тато з "Конструктора" згвинтив, — Залізний Роб. Тільки вдесятеро більший.
Ошелешено розглянувся Олексій навколо і вдруге ойкнув: ой, так це ж він у кутку власної кімнати сидить, — вона тільки чомусь у десять разів збільшилася. Великі яскраві ящики — то кубики. Червоні, жовті й сині кружала — то коліщатка від дитячої піраміди. Величезна смугаста куля — то м’ячик. А колони — то ніжки стола і стільців.
— Веселесику! Ну, чого дивишся? Ходімо! — повторив Залізний Роб. — Вирушати час.
Глянув Олексій на себе. На ньому матроска. І жовті сандалики.
— Ой! — утретє ойкнув Олексій. Так це ж він на Веселесика обернувся! На лялькового хлопчика. Он воно що! Он чого все таке велике. Бо то ж він став маленьким, як лялька.
Отже, правду казав дідусь.
— Гришко! — гукнув Залізний Роб. — Біжи сюди. З Веселесиком щось не гаразд.
М’яко затупало по підлозі, і з-за кубиків вибігло синє гумове ведмежа Гришка (теж у десять разів побільшене).
— Що таке? Що тут у вас?
— Та от! — знизав плечима Залізний Роб. — Я до нього кажу, а він тільки ойкає і очі витріщає.
— Веселесику! Ти чого? — спитав Гришка. — Ходімо швидше! Ми ж домовились!
— Про що? — закліпав очима Олексій (якого ми відтепер називатимемо Лесик-Веселесик).
— Та Жарт-Птицю шукати! Ти що — забув?!
— Я… яку Жарт-Птицю?
— Ти диви! — Залізний Роб і ведмежа Гришка перезирнулися.
І тут Залізний Роб дзвінко стукнув себе залізною долонею по залізному лобі:
— Зрозумів! Мабуть, Олексій-Плаксій відбив йому пам’ять.
— Авжеж, так товкти ногами — то можна одбити, — невесело погодився Гришка.
— Слухай, Веселесику, а ти хоч про Вередазмію-Капризазмію пам’ятаєш? — спитав Залізний Роб.
— Нє-а! — чесно признався Лесик-Веселесик.
— От бідолаха! — зітхнув Г ришка.
— Ну що ж — доведеться йому все нагадати, — сказав Залізний Роб. — Так от, слухай! Всі ми, іграшки, належимо Олексію-Плаксію. І горе нам з ним і з його вибриками. Життя немає. З ранку до ночі він капризує, вередує, плаче і тільки й знає, що товче нас і підфутболює… Ми раніше думали, що то він з народження, від природи такий. А виявляється… ні… Виявляється… От ходімо!
Переступаючи, як по східцях, з кубика на кубик, Залізний Роб і ведмежа Гришка полізли на гору іграшок. Лесик-Веселесик подряпався за ними.
— Дивись!
Глянув Лесик-Веселесик І знову довелося йому ойкати, та ще дужче, ніж раніше. З гори іграшок побачив він своє ліжко. На ліжку під ковдрою спала змія з трьома зубастими, схожими на крокодилячі, головами.
— Ой! Що це?!
— Оце й є чарівна змія — Вередазмія-Капризазмія! — сказав Залізний Роб. — Як тільки Олексій лягає спати, вона одразу починає його кусати. Одна голова вкусить — він вередує, друга вкусить — капризує, третя вкусить — плаче.
"Он воно що!" — подумав Лесик.
— Нам цю таємницю відкрив учора чарівник-жартівник Нежурись, — сказав Гришка.
— Він їздить у кріслі на велосипедних колесах, — додав Залізний Роб.
Лесик хотів вигукнути: "Ой, так я ж його знаю!" — але вчасно стримався.
— І дідусь Нежурись сказав, що Вередазмію-Капризазмію може прогнати тільки чарівна Жарт-Птиця, — мовив Залізний Роб.
— І ми вирішили утрьох, я, ти і Роб, піти до Жарт-Птиці,— сказав Гришка.
— Для цього треба насамперед перепливти Море Сліз, яке наплакав Олексій-Плаксій, — сказав Залізний Роб.
— І треба поспішати. Бо через Вередазмію-Капризазмію погано не тільки Олексієві-Плаксію, а й усьому ляльковому товариству. Ходімо швидше!
Лесик не любив, коли йому вказували, що робити. Він завжди в таких випадках говорив "Не хочу!" або "Не буду!". Але тут він знову глянув на жахливу Вередазмію-Капризазмію, здригнувся і сказав:
— Ходімо!
— Осюди! — підказав Залізний Роб.
Між навалених у безладді один на одного кубиків відкривався хід під шафу — немов у печеру.
Зігнувшися, вони пішли в той хід.
Довго йшли, петляючи у напівтемряві. Нарешті попереду засяяло світло, і вони вийшли з печери на берег моря.
При березі стояв жовтий корабель з якимись дивними смугасто-барвистими вітрилами.
Лесик придивився і пізнав свій пластмасовий іграшковий кораблик, який він любив топити у ванні і завжди дратувався й верещав, коли кораблик не хотів топитися. Замість вітрил на щоглах кораблика були напнуті Лесикові носові хусточки, яких йому купували дуже багато, бо вони весь час були в роботі.
А море було справжнісіньке солоне море, по якому гуляли хвилі з білими бурунцями.
"Ого-го! — подумав Лесик. — Ого-го, скільки я наплакав! Таки ціле море. А я не вірив, коли мені говорили і мама, і Світлана Іванівна, і всі-всі…"
Гришка скочив на капітанський місток і закричав:
— Слухати мою команду! Всі по місцях! З якоря зніматися!
Лесик невдоволено подивився на нього і спитав:
— А чого це ти командуєш?
Гришка знизав плечима, почервонів і сказав:
— Бо я капітан.
— А чого це ти капітан? — пхикнув Лесик. — Не хочу! Я сам хочу бути капітаном.
— Але ж… — знітився Гришка. — Я нічого… Але… Просто я завжди був капітаном… Від… від народження.
Ведмежа Гришка було в капітанському кашкеті, і Лесик згадав, що справді його так і купили разом з корабликом. Але стриматися вже не міг:
— А… а в мене матроска! От! Значить, я капітан!
Ведмежа Гришка і Залізний Роб перезирнулися. І Залізний Роб сказав:
(Продовження на наступній сторінці)