Ось над дахом видно тільки їхні голови. Ось уже й голови зникли, лише руки держаться за ринву. Раз! — нема вже й рук. Мотузки натягнулися й тремтять, як струни; У Натки щось обірвалося всередині.
Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглушений Вадьчин голос:
— Борко, ну як? Відчуваєш невагомість?
— Відчуваю… Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізує…
Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:
— Слухай, я більше не можу! Якась незручна невагомість. Дуже вже ріже… Н-не можу. Чуєш?
Мотузки нервово засіпалися, і Вадьчин голос прохрипів:
— Гаразд… Вилазь і мені допоможеш. А то я до даху не дістаю…
Одна з мотузок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса:
— Вадько! Я не можу вилізти.
— Та ти що? Облиш жарти!
— Ні, серйозно! Не можу! Серйозно!
Мотузки одчайдушно скрипуче попискували.
— Вадько! Давай кричати на поміч! Я не можу, Вадько. Ми зараз розіб'ємось! — Стривай! Не треба ще! Може…
— Нічого не може…
І тут Натка зрозуміла, що "невагомих" космонавтів треба рятувати. Ще мить — вони зірвуться і… не треба тоді космосу — на землі теж можна прекрасно розбитися.
Натка зітхнула й крізь слухове вікно вилізла на дах. Дах був противно слизький і похилий. Натка на животі підповзла до краю і зазирнула в щілину.
Вадька і Борис теліпалися на мотузках, як два черв'яки. У Бориса пояс під'їхав майже під пахви, і ноги метлялися, мов у лялькового Петрушки. У Вадьки, навпаки, пояс з'їхав нижче пупа — він висів униз головою і, як немовля, дриґав ногами, боячись зовсім випасти з пояса.
Обидва жалібно кректали і стогнали.
— Ой хлопчики, я зараз! — заголосила Натка. — Повисіть ще трошки! Повисіть, хлопчики, не падайте! Я зараз!
І вона швидко подалася у слухове вікно.
Натка в розпачі бігала по горищу, весь час промовляючи:
— Повисіть, хлопчики, я зараз! Повисіть, хлопчики, я зараз!
Хоча звідти вони, звичайно, не могли її чути.
"Як же допомогти? Як допомогти?" — стрибало в голові.
Враз Натка побачила довгу дерев'яну жердину з залізним гачком-трійником на кінці. Цією штуковиною двірник дядя Стьопа завжди виколупував сміття в каналізаційних колодязях, щоб не забивало труби. Не задумуючись, Натка схопила жердину і потягла на дах.
Вона обережно опустила жердину і спробувала зачепити Вадьку за ногу. Але гачок зіскакував і не брав. Тоді вона зачепила Бориса за штани. Взяло.
Натка щосили потягла вгору. Від напруження потемніло в очах. Все-таки Натка була дівчинка! Ні, не витягти їй Бориса — сил не вистачає. Раптом щось затріщало, штани розпанахались, і гачок зірвався. Натка розгублено міркувала, що робити. Нарешті збагнула. Опустила жердину другим кінцем і гачком зачепила за ринву.
— Хапайся, Борко! Лізь!
Борка пихкав, як паровоз.
Натка схопила його за комір і тягла до болю у пальцях. І — о радість! — нарешті Борис на даху.
Уже вдвох, спільними зусиллями, за допомогою тієї ж таки жердини вони виловили Вадьку.
І ось Вадька і Борис стоять перед Наткою. Борка білий, як молоко, Вадька червоний, як помідор (від приливу крові; спробували б ви повисіти догори ногами!). В обох тремтять губи і очі великі-великі, зовсім не хлоп'ячі, а просто дитячі, перелякані.
І тут Натка не витримала — вона все ж таки була дівчинка…
— Чого плачеш? — тихо й розгублено спитав Вадька.
Вона не відповіла.
Вадька перезирнувся з Борисом і сказав ще тихіше:
— Та ти ж просто молодець, Натко! Ти ж просто нас врятувала. Без тебе ми б просто, я вже навіть не знаю…
Натка все ще плакала.
Тоді, переборюючи хвилювання, Вадька мовив:
— Слухай, знаєш, а ти теж готуйся з нами, добре?
— Ага, — сказав Борис, гладячи рукою розпанахані штани.
— І, можливо, ти будеш другою в світі космонавткою. Після Терешкової. Хочеш? Космо-Наткою! — і Вадька, засміявшись з власного дотепу, додав: — Я серйозно, зовсім не глузую.
Натка посміхнулась, крізь сльози. їй чомусь згадався раптом казковий козлик, якого так щиро вони оплакували колись удвох із Вадькою…