— Так я і знав, що ти звернешся до чародія. І захочеш прошмигнути, — вартовий говорив, нишпорячи очима по кущах. — Я тебе не бачу, але відчуваю, що ти тут. Я все-таки вартовий і діло своє знаю. Не прошмигнеш ти у Куматенегу. Я тебе запевняю. Ніякий чародій тобі не допоможе.
І тут раптом Грайлик побачив свої ноги, і руки побачив, і живіт, і плечі. Він перестав бути невидимкою.
Макар помітив його і усміхнувся:
— Ну от!.. Дурненький ти, дурненький! Неправдою не проживеш.
Грайлик тільки мовчки зітхнув.
Робити було нічого. Повернувся він і, похиливши голову, пішов у ліс.
РОЗДІЛ VIII
Рюкзачок
Грайлик ішов лісом і думав, чого йому так не щастить. І все через того чаклуна діда Нетребу. Якби не дід, Грайлик уже давно був у Куматенезі, побачив би своїх друзів і обов’язково б визволив їх. Він чогось був певен, анітрохи не сумнівався, що визволив би. У всіх своїх казкових пригодах він же завжди домагався того, чого прагнув. А тут, бач, не везе й квит. Це ж скільки треба пройти! Оцей ліс, потім пустелю, потім гори, потім річку форсувати (а як її форсувати?), потім знову гори і знову ліс. А тоді все оте в зворотному напрямку. Жах просто!
Вийшов Грайлик з лісу і пішов пустелею. Іде і тільки сопе.
"А чого я мучуся? Адже Макар Телятник сказав, щоб я вертався, звідки прибув, а тоді сам, без сторонньої допомоги діставався до Куматенеги. Але він же не казав, що вертатися треба обов’язково самому", — подумав раптом Грайлик.
Замружився, прошепотів тихо: "Будь ласка!" Розтулив очі — стоїть біля нього чародій.
— Що таке?
— До Зачепилівки мене довезіть якось.
— Нема питань! Будь ласка! — рукою махнув. Блиснуло-гримнуло — і вже перед Грайликом летючий реактивний корабель. Трап з килимком до ніг підкочується. Та тільки ступив Грайлик на трап, мов з-під землі з’явився раптом чаклун, рукою — мах: "Не треба!"—і все зникло. І корабель, і чаклун, і чародій. А вдруге викликати не можна — закон чар.
Але помітив Грайлик: чим частіше викликає він чародія Будьласка, тим менше стає в нього самого сил.
От і зараз. Ослабів так, що з місця зрушити не може.
Як же він пустелю перейде? А там же ще й гори, і річка, і знову гори… А потім усе це назад…
Похилив Грайлик голову у відчаї, важко дихає.
Раптом чує знайоме: туп-тап, туп-тап, туп-тап, туп!..
Дивиться — страус Еміль пустелею біжить.
Підбіг Еміль до Грайлика:
— Привіт!
— Здоров! — невесело привітався Грайлик.
— А чого ти назад ідеш?
Одвернувся Грайлик, нічого не сказав.
— Ну чого ти? Я ж тобі допомогти хочу. Жалко мені тебе стало. Я уночі, як пани поснули, з Чепизалівки утік, прибіг у Зачепилівку. Дай, думаю, хлопця виведу (там є хвіртка потаємна, спеціально для мене). А тебе нема. По слідах верблюда Мерседеса зрозумів, що знову з тобою Жартун-Реготун розважається. І побіг шукати. Сідай, повезу тебе у Куматенегу.
— Ні,— сказав Грайлик. — Не можу я у Куматенегу їхати.
І розповів страусу Емілю все і про вартового Макара Телятника, і про його неодмінну умову.
— Ну давай хоч до Зачепилівки тебе довезу. Там зараз нікого нема. Пан ще, мабуть, у брата.
— А не обдуриш?
Страус подивився на Грайлика так докірливо, що Грайлику стало соромно за свою недовіру.
Опустився Еміль на землю, Грайлик сів йому на спину, і вони, в котрий уже раз, затупотіли пустелею.
А потім були гори, а тоді вони спустилися до річки. Не знаю, чи плавають взагалі страуси, але Еміль плавав. І він переплив з Грайликом на спині річку. І знову побіг у гори, а тоді спустився і побіг лісом.
І от вони вже на узліссі і перед ними Зачепилівка. Глянув Граіілик і здивовано зойкнув — муру навколо Зачепилівки не було.
А біля хати стояв пан Зачепию і дивився на них з-під долоні.
— Давайте сюди! — здалеку гукнув Зачепило.
"Ну все! — подумав Грайлик. — Попався я".
Але пан Зачепило знову загукав:
— Та не бійся! Я затримувати не буду.
І коли Еміль підбіг до нього, сказав Грайлику:
— Зараз, зараз підеш у свою Куматенегу. Тільки харчів на дорогу візьмеш, і води, — ондо рюкзачок приготував. Як побачив я, що ти підкоп робив та ще й іржавою тупою лопатою, одразу поруйнував мур. Я ж його навмисне збудував, щоб тебе перевірити — чи змиришся ти з солодкою неволею. Ну, присядь перед дорогою.
Присіли пан Зачепило і Грайлик на призьбу, страус Еміль на землю опустився. Помовчали хвилю, а тоді начепив Грайлик рюкзачок:
— Пробачте, пане Зачепило, що я погано про вас подумав був. Спасибі вам. І тобі, Емілю, спасибі.
Обійняв пан Зачепило Грайлика на прощання, а Грайлик страуса Еміля за шию обійняв, попрощався і вирушив у дорогу. Звідки й сили взялися.
РОЗДІЛ IХ
Колонія Макаронія
От уже минув Грайлик сосновий ліс. Сів на узліссі відпочити, води попити. Розв’язав рюкзачок. Дивиться — а там, крім води у фляжках і їжі, топірець маленький, пилка-ножівка, обценьки, моток дроту міцного і цвяхи.
Ну й молодець пан Зачепило! Про все подумав.
Попив Грайлик води криничної цілющої і подався в гори. Проминув гори, спустився до річки. І отут придалися йому зачепилівські інструменти. Бо широку річку уплав подолати Грайлик не подужав би та ще й з рюкзачком. Не такий він плавець-рекордсмен, та й рекордсмени з важкеньким рюкзачком не дуже попливуть.
Треба плота робити.
Добре, що гори були лісисті. Знайшов Грайлик три сухих деревини, одпиляв, обтесав, дротом зв’язав, гвіздочками той дріт прибив. Потім із жердин сухих два весла топірцем витесав, кочети з кілків поробив. Ловкенький вийшов плотик. Тільки важкуватий. Ледве спустив його на воду Грайлик. Довелося й тут поміркувати. Згадати все по телевізору бачене, важелі застосувати, котки з жердин. Та нарешті загойдався плотик на воді. Стрибнув на нього Грайлик, весла у руки — і поплив. Коли переплив річку, аж шкода було кидати плотик. Все, власними руками зроблене, дорогим стає. Та робити нічого. Треба далі йти.
І знову — гори. Подерся Грайлик крутими гірськими стежками… Дорогу добре запам’ятав, коли страус Еміль його віз.
Аж раптом змушений був зупинитися. Дорогу перетинало провалля. Таж не було його тут! Мабуть, недавно обвал стався. У горах це часто буває.
Роззирнувся Грайлик навколо. Іншого шляху нема. Єдиний вихід — місток через провалля перекидати. Добре, що дерево всохле край провалля росло. Підпиляв Грайлик його, підрубав так, що впало воно вершиною якраз на той бік провалля.
Переповз Грайлик обережно по дереву через провалля, пішов далі.
А внизу пустеля починається.
Підкріпився Грайлик у кущах біля підніжжя гір, поїв-попив, відпочив. А тоді сплів із зелених гілочок крислатого капелюха, щоб голову не пекло. І пішов через пустелю.
Коли добре підготуватися, то й пустеля не страшна. Навіть дивується Грайлик — звідки сили беруться. Так же був знесилів.
І он уже ліс останній видно. А за лісом і Куматенега.
Відпочив на узліссі після пустелі востаннє Грайлик. І думає — треба, мабуть, про якусь зброю подбати. Може, виручаючи друзів, і битися доведеться. Топірець, правда, є, але він маленький. До такого, як вартовий Макар Телятник, з топірцем майже іграшковим і не підступайся. Щось солідне, довге треба. Вирішив Грайлик озброїтися списом. Знайшов довгу жердину, обстругав, загострив з тоншого кінця. Вийшов добрячий спис.
Заткнув він топірець за пояс, узяв під руку спис і пішов лісом. Але так іти було незручно, спис весь час за гілки, за дерева чіпляється. Довелося узяти спис за гострий кінець і тягти за собою волоком по землі.
Ішов-ішов Грайлик і вийшов з лісу до золотої брами. Нарешті!
"Ну, тепер держись, голубе!" — сам собі сказав Грайлик. Узяв спис напереваги, як ото середньовічні лицарі на турнірах, і постукав ним у золоту браму.
Відчинилася хвіртка, і з’явився вартовий Макар Телятник. Побачив Грайлика, усміхнувся радісно:
— А-а, це ти? Сам прийшов-таки? Ну молодець! Оце інша справа!
Потім глянув на спис і питає:
— А що це в тебе за ломака?
Знітився Грайлик. Вартовий так лагідно, привітно і миролюбно зустрів його, що якось навіть і незручно говорити про спис.
— А… а це підпирачка, щоб легше було йти, — одвів очі Грайлик.
— А-а, ясно, — усміхнувся Макар Телятник. — Ну, тоді проходь з підпирачкою. Будь ласка!
І вартовий широко розчинив золоту браму.
Чекаючи різних небезпечних несподіванок, Грайлик міцно стиснув у руках спис-підпирачку і пішов уперед.
За брамою починалася широка алея, обсаджена тополями, як бульвар Шевченка в Києві, що вела у глиб Куматенеги. Ні колючого дроту, ні тюремних бараків, які сподівався побачити Грайлик, видно не було. Та от попереду показалася дерев’яна арка, а на ній на червоному полотнищі білий напис: "Колонія Макаронія".
"Ага! Все-таки колонія!" — подумав Грайлик. Що таке колонія, він добре знав. Не раз чув і про колонію суворого режиму, і про дитячу виправну колонію для неповнолітніх правопорушників і злочинців.
Насторожено озираючись на всі боки, посунув Грайлик під аркою. Щось тихо, не чути нічого. Мабуть, лежать зв’язані, роти позатикані.
І раптом…
(Продовження на наступній сторінці)