— Одпусти! Не боїмось! — підхопили Раїска Мняу та Зіна Бебешко.
Шакал Бацила сторопів і завмер.
Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки шакал був дорослий, а вони були дитинчата.
Ще мить і…
РОЗДІЛ 8
Єдиний у житті випадок, коли серед ночі сходить сонце
І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича:
— А що це тут робиться серед ночі? Га?
Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзиґою закрутився на місці.
Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і наступив шакалові на хвіст.
— Ой-йой-ой! — пронизливо завищав шакал Бацила. — Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пу-стіть!.. Пустіть!..
— Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! — скривився Бегемот Гіпопотамович. — Забирайся геть!
Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою.
— Хай біжить! Тепер він назавжди забуде дорогу до нашого лісу.
Шакал Бацила з вереском сторчголов покотився у чагарі й одразу зник.
— Ой, спасибі! — загукали в один голос Зіна Бебешко і Раїска Мняу. — Ви врятували нас. Але як ви опинилися тут?!
— А це ось він мене покликав, — сказав Бегемот Гіпопотамович, обережно піднімаючи з землі свій золотий тромбон. — Я почув його голос і одразу прибіг сюди. От що значить музика!..
Кося й Колько перезирнулися і почервоніли — як вони й подумати могли, що Бегемот Гіпопотамович узяв портфель…
А Вовчик Вовченко стояв, низько-низько похиливши голову, і сльози капали з його очей на землю.
— Покарайте мене… Що хочете, робіть! Але я… я більше не буду… Слово честі…— ледь чутно схлипнув він. І такий він став нещасний, що боляче було дивитися на нього.
"Ех, Вовчику, Вовчику! Дурненький ти, дурненький!.." — подумали всі.
Звичайно, можна було сказати, що він сам винен в усьому, що якби він по-іншому поводився, то…
Але він і сам це розумів.
Доля його й так покарала. Нелегко переживати такі хвилини…
І ніхто йому нічого не сказав. Бо всі вони були добрими — і Кося Вухань, і Колько Колючка, і Зіна Бебешко, і Раїска Мняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопотамович.
— Ну, а тепер ходімо додому! — сказав Бегемот Гіпопотамович, підніс до рота золотий тромбон і заграв.
І вони рушили.
І Кося Вухань (недарма ж він мав абсолютний слух і був "цяця-ляля") заспівав пісню, а всі підхопили:
Дуже нас колись лякали
Хулігани і шакали.
Ми боялися, тремтіли,
Слова їм сказать не сміли.
А тепер, а тепер
Ми не боїмося —
З хуліганів ми тепер
Дружно сміємося.
Гей! Гоп! Тру-ля-ля!
До-ре-мі-фа-соль-ля!
А ще в тій пісні співалося про те, як добре вчитися в школі і вивчати іноземні мови, і музику, і математику, і все-все інше.
Вони йшли і співали.
І враз несподівано з-за лісу піднялося сонце.
І освітило землю.
І заграло-заблищало на золотому тромбоні Бегемота Гіпопотамовича.
І заспівали-защебетали в лісі пташки.
І по-ранковому запахли квіти.
— Що? Серед ночі зійшло сонце? — здивовано скажеш ти. — Так не буває. Навіть у казках.
Що ж, я згоден з тобою. То було справжнє диво!..
Але спробуй, друже мій дорогий, хоч раз перебороти в своїй душі страх, і ти зрозумієш, що нічого дивного в цьому немає.
Ти побачиш, як серед ночі зійде для тебе сонце.
І я від щирого серця бажаю тобі цього!..
ПРИГОДИ В ПАВУТИНІ!
РОЗДІЛ 1
В ньому нагадується про лісову школу, про її учнів та вчителів.
Новенька. Неприємні несподіванки.
І знову ми з тобою, друже мій дорогий, у лісовій школі.
Давай-но зазирнемо у клас.
Онде за першою партою сидять вони — вірні нерозлучні друзі зайчик Кося Вухань та їжачок Колько Колючка.
За ними — рисеня Раїска Мняу та козеня Зіна Бебешко. Далі — ведмежа Михайлик Ведмеденко та борсученя Боря Сук.
Потім лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
А за останньою партою, як майже у кожному класі, сидять — хто? — авжеж, сидять зривщики дисципліни, ледарі й двієчники вовченя Вовчик Вовченко та лисеня Рудик Лисовенко, які останнім часом подружилися.
Зараз саме урок музики, і вчитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович розучує зі школярами нову спортивну пісню.
От послухай.
Диригуючи своєю мідною трубою, яка називається красиво й урочисто — тромбон, Бегемот Гіпопотамович виводить:
Якщо хочеш
Бути скорим,
Дужим, спритним
І бадьорим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
І всі дружно підхоплюють:
Стань спортсме-ено-ом!..
А Кося Вухань, який має абсолютний слух (ще б пак, такі вуха!), далі тягне соло:
Якщо хочеш Бути добрим,
Благородним І хоробрим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
І всі підхоплюють:
Стань спортсме-ено-ом!..
Вовчик Вовченко і Рудик Лисовенко навмисне фальшивлять, але хіба вони в силі зіпсувати пісню!
Їхні голоси тонуть у дружному хорі.
Проте класна керівничка Пантера Ягуарівна, сидячи в учительській і перевіряючи зошити (контрольну з математики), чує це і скрушно хитає головою:
— От шибеники! І коли вони врешті виправляться!
Тут же в учительській сидять інші вчителі — і викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна, і вчитель лісової історії Мамонт Африканович, і вчителька лісової географії Жирафа Жирафіївна, і фізкультурник, знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед мавп Макак Макакович.
А директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь замкнувся у себе в кабінеті і пише звіт за перше півріччя.
На вигляд він суворий і непривітний, але насправді добряга й дуже любить дітей. От і зараз, пишучи звіт, він згадує кожного учня і сам до себе лагідно усміхається. Він дозволяє собі це тільки на самоті. А от вийде з кабінету і знову насупиться. Він вважає, що лагідним бути непедагогічно. Хіба з ними можна? Вони ж на голову сядуть. Той же Вовчик Вовченко, дай йому волю, хвоста тобі одгризе…
Бурмило Михайлович зітхає і, по-учнівському схиливши голову набік, продовжує писати.
Що б там не було, нарікати не слід. Справи у школі йдуть непогано. І успішність, слава Богу, досить висока, і дисципліна не така вже й низька. А колись?.. І згадувати не хочеться. Ще трохи — і довелося б Вовченка у звірячу колонію відправляти — неповнолітнім правопорушником зробився. Подумати тільки — у Бегемота Гіпопотамовича, викладача сольфеджіо, тромбона поцупив!.. Зв’язався з дорослим бандитом-рецидивістом шакалом Бацилою і, заляканий ним, трохи сам злодієм не став.
Добре, що Кося Вухань і Колько Колючка виявилися справжніми молодцями. Не злякалися шакала Бацили, допомогли викрити його і вигнати з лісу.
А якими ж боягузами прийшли вони до школи! Тіні власної боялися. Тепер зовсім не те — приємно на них дивитися.
Вовченко, правда, зразковим учнем не став, потроху порушує дисципліну, ще й на Лисовенка погано впливає, але що ви хочете, де ви бачили, щоб порушники дисципліни одразу стали зразковими? Так навіть у казках не буває…
— Ні! Непогано йдуть справи у школі. Непогано!
Бурмило Михайлович усміхається.
А учні у класі співають, а учні заливаються:
Якщо хочеш Бути добрим,
Благородним
І хоробрим, —
Стань спортсменом!
Стань спортсменом!
Стань спортсме-ено-ом!
І хто знає, як усе б склалося, коли б на другий день після того, як ми з тобою, друже мій дорогий, зазирали до класу, не з’явилась новенька.
Одчинилися двері, і Пантера Ягуарівна ввела до класу товстеньке дике порося у смугастому платтячку і з великим смугастим бантом на голові. Ввела і сказала, як завжди кажуть учителі в таких випадках:
— Знайомтеся, діти, це наша нова учениця. Хрюша Кабанюк.
— Хрю… хрювіт! — сказала новенька, сіла за вільну парту і одразу почала щось їсти.
— Яка симпатичненька! Правда? Яке в неї платтячко! — зашепотіла Соня Лось.
— Ага! — закивала Зіна Бебешко. — А бе-бе-бантик який! Мені так подобається!
— І меніу! І меніу! — підхопила Раїска Мняу.
— Пхе! Подумаєш! Звичайнісінька свиня, та й усе! — скривився Вовчик Вовченко. — Чортзна-що і збоку бантик.
— Плавильно! — сказав Рудик Лисовенко (він не вимовляє літери "р" і замість "правильно" говорить "плавильно").
Кося Вухань і Колько Колючка промовчали.
Хрюша їм теж не дуже сподобалась, але підтакувати Вовченку й Лисовенку вони не захотіли.
Хоча після пригоди з шакалом Бацилою Вовчик до них більше не чіплявся, але й дружби поки що не виходило.
На першому уроці була лісова історія.
Мамонт Африканович дуже цікаво розповідав про древніх шаблезубих тигрів, але слухали його неуважно, як то кажуть, у піввуха.
Усі раз у раз позирали на парту, де сиділа, щось хрумкаючи, новенька.
А коли продзвенів дзвоник на перерву й учні вибігли у двір, Кося Вухань перший загукав:
(Продовження на наступній сторінці)