СОНЦЕ СЕРЕД НОЧІ
РОЗДІЛ 1
Який знайомить читачів з героями казки та з лісовою школою.
Бурмило Михайлович перевіряє здібності.
Жив на світі їжачок Колько Колючка.
І жив на світі зайчик Кося Вухань.
Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.
А найдужче боялися хуліганів.
То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:
— Ой мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!
Вийде мама-їжачиха на ґанок, — а у дворі дві маленькі жабки стрибають.
То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:
— Ой мамо, мамо! За мною хуліган женеться!
Мама-зайчиха визирне у віконце, а там метелик літає.
Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..
І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по сусідству.
Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.
— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.
— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами, — Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.
Тато-заєць сидів на ґанку і читав "Лісову газету".
— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.
Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ґанку і все чуло, здригнулося й заскиглило:
— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь…
— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо, й ходитимеш.
— Ну що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.
Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.
Вийшли за ворота, гульк — а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.
Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.
Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів.
— Прізвище!
— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.
— Вухань! — знову сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.
— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.
— Я вас, мамо, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу!
— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!
— Так чого ж він мовчить?
— Він… він у мене… дуже скромний. — Мама-зайчиха підштовхнула сина: — Ну, кажи, Косю, кажи!..
Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.
— Гм… — насупився Бурмило Михайлович. — Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, "р-р-р" по-ведмежому.
Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.
— Ну! — нетерпляче сказав директор.
Кося розтулив рота, але з рота не вилетіло ані звуку.
— Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!
— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.
— Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий…
— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із столичного зоопарку. У нас вимоги.
— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите…
Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати "р-р-р" по-ведмежому. Замість "р-р-р" у нього виходило чогось "хрю". І зі слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість, Бурмило Михайлович мав добре серце.
— Ой, і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..
— Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.
Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.
Заперечувати щось було пізно.
Наступного дня вранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.
РОЗДІЛ 2
Перший урок. Пантера Ягуарівна.
"Хіба можна таке вухо не вкусити!"
"У-у, зрадник"
Біля школи вже зібралися учні.
Вони скупчилися перед ґанком, попідбирали хвости (в кого такі були) й чекали появи директора.
Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове.
А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів.
Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався.
І от раптом мама лишилася десь за парканом, а ти сам— один вперше йдеш у ще не знаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях пече, а в животі тенькає і холоне.
Кося Вухань стояв поряд з Кольком Колючкою і так голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся і злякано спитав:
— Ой, що це?
— З-зуби, — затинаючись, чесно признався зайчик.
— Боїшся? — спитав Колько.
— Б-боюсь, — признався Кося.
— І я боюсь, — сказав Колько. — Давай разом боятися.
— Давай!
І такий він раптом став дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!).
"От із ким я дружитиму!" — одразу вирішив він. І йому стало трохи легше.
Нарешті на ґанок вийшов директор Бурмило Михайлович Ведмідь. За ним вчителі — пантера, жирафа, лисиця, слон, мавпа і бегемот.
— Здрастуйте, діти! — урочисто сказав Ведмідь, — Вітаю вас із початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, — Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію, — Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру — Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо — Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам… Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків… А тепер — у клас! Починаються уроки.
Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник.
На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом.
Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків — лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук; з дівчаток — рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете? Познайомившись з учнями, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку — з Раїскою Мняу.
Не минуло й п’яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо.
— Т-ти чого?! — сахнувся Кося.
— Просто так, — вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо.
— Перестань! — стиха зойкнув Кося.
— Ги! Не перестану, — знову вищирився Вовчик. — Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!
— Ти що — хуліган?!
— Хуліган! — гордо сказав Вовчик. — А ти хто — заєць?
— Заєць…
— Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!
— Чого це б-боягуз?.. — почервонів Кося. — Я просто… просто собі заєць.
(Продовження на наступній сторінці)