— Ти думаєш, він був у підземеллі?
— А де ж?
— Але там же замкнено. Ми ж дивилися.
— Замкнено, — Женя зітхнув. — І все-таки… Мені здається, він там був.
— Ну, може, підійшов, побачив, що замкнено, і повернувся.
— А може, у нього ключ є…
— Ключ у сільраді, ти ж знаєш.
— Ключ і викрасти можна.
— Ну це ти вже нафантазував таке… Що він — злодій?
— А чого він од нас утік?
— Та не схожий він на злодія.
— А темні окуляри?
Вони ще довго тинялися біля склепу, висуваючи різні припущення й домисли, аж поки не захотіли їсти. Тоді подалися до баби Секлети.
Наминаючи запахущий бабин борщ зі старим салом, хлопці весь час задумливо перезиралися і раз у раз багатозначно похитували головами. Таємничий Нолик не давав їм спокою.
Баба помітила їхні перезирання й усміхнулася:
— Що, хлопці, знову якась придибенція сталася?
Женя глянув на Вітасика "Від баби Секлети, здається, можна не ховатися", — промовляв його погляд. Вітасик ствердно кивнув.
— Бабусю, а що б ви подумали про людину, яка не залишає слідів? — спитав Женя.
— Як це? — не зрозуміла баба.
— А отак. Ходить по багнюці — і жодного сліду.
— По воді, яко по суху… Було таке. Ходив так Ісус Христос. Син Божий. Господь-Бог наш.
— Ні. На Христа він не схожий, — сказав Женя.
— Абсолютно, — підтвердив Вітасик.
— У спортивному костюмі.
— У темних окулярах.
— А де ви його бачили?
— Та біля склепу на кладовищі.
— Де хід у підземелля монастиря.
— А-а… — протягнула баба Секлета. — Тоді не дивно. Те місце привиди полюбляють. От вони слідів ніколи не залишають. Це точно. Колись, коли я ще дівкою була, і мені там із привидом здибатися довелося. Йшла на побачення з Василем… Гарний був хлопець, справжній сокіл, царство йому небесне, — баба перехрестилася, — кучерявий, стрункий, високий, у війну загинув на фронті. Так от, кажу, йшла на побачення з Василем, а побачилася з привидом волохатим, хай Бог милує… Сутеніло, зорі вже на небі засвітилися. Підходжу, а з-за склепу раптом — я-ак шуроне!.. Волохате, бридке, очі горять…Я мало не вмерла з переляку. Незчулася, як і вдома опинилася. Як бігла, не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, як на перелазі перечепилася і носом заорала. А Василь понад дві години чекав, ніякого привида не бачив і образився, думав, що я його обдурила, не прийшла. Так ми й посварилися… Не повірив він мені… — баба зітхнула й замовкла, поринувши у свої спогади.
…Але й на привида Нолик не був схожий.
Розділ V
Святий Гавриїл
Леонід Сергійович Підшивалов та Аркадій Маркович Любашевський були з цілком порядних, інтелігентних родин.
Обидва закінчили політехнічний інститут і вже три роки працювали інженерами. Правда, блискучої кар'єри поки що не зробили, але кар'єра — то жінка примхлива, і сподобатися їй не так просто. Звичайно, деяким щастить одразу. Так, як, наприклад, Олександру Петровичу Федоряці, який невдовзі після закінчення того ж таки політехнічного поїхав на три роки у Марокко і повернувся з машиною, грошима та іншими радостями цивілізованого світу, які викликають таку заздрість у сучасної молоді.
Олександр Петрович Федоряка був на два роки старший за Підшивалова та Любашевського, і різниця між ними була два курси, але в інституті вони приятелювали, оскільки грали в одній інститутській баскетбольній команді. І для Підшивалова і Любашевського Федоряка був Сашуня, а для нього Підшивалов був Льосик, а Любашевський — Деголль. Не хотілося б ображати пам'ять видатного француза, але факт залишався фактом — ніхто з приятелів не називав Любашевського інакше як Деголль. Він і справді був схожий на французького генерала — такий же високий і з таким же видатним носом.
Повернувшись із Марокко, Сашуня випадково зустрівся на вулиці з Льосиком і Деголлем, запросив їх до себе і, звичайно ж, похвалився своїми закордонними надбаннями. І ця зустріч стала початком відновлення старих інститутських зв'язків Всі троє були ще не одруженими, парубкували, і квартира Сашуні стала місцем товариських вечірок і гульбищ. Мама Сашуні, яка мешкала разом із ним, подовгу була відсутня (їздила у Миргород до дочки няньчити малу онуку), і молодим людям ніхто не заважав. Заводіякою у компанії був Льосик. Веселий, компанійський, він завжди вигадував щось незвичайне, якісь розіграші й містифікації. І коли він запропонував Деголлю за допомогою пластиліну зробити відбиток ключів Сашуні, підробити їх і залізти у квартиру, Деголль був певен, що це чергова містифікація Правда, Льосик потім запевняв, що й сам він спершу думав лише розіграти. Сашуню. Та коли "операція" була вдало проведена, користолюбство охопило друзів із такою силою, що вони забули про розіграш. "Ми ж не все взяли, тільки часточку, машина йому лишилася, гроші, Сашуня не пропаде, — заспокоювали вони себе. — До того ж він такий лопух — ніколи не догадається".
Та Сашуня виявився не таким лопухом, як вони думали. Він одразу запідозрив своїх приятелів і заявив у міліцію.
Міліція встановила за ними нагляд і досить швидко накрила їхні спроби реалізувати апаратуру через знайомих у ломбарді. Льосик викручувався вигадливо й майстерно, виявляючи справжній талант містифікатора. Він доводив, що все було задумано виключно як розіграш і останній акт комедії мав відбутися саме у ломбарді, куди вони нібито збиралися привести Сашуню. Але Деголль розколовся одразу…
Зважаючи на те, що інженери були "неофіти", не притягалися раніше до судової відповідальності, а також на прохання потерпілого, який уже пожалів своїх приятелів, капітан Горбатюк вирішив не ув'язнювати підслідних, не брати їх під варту, а обмежитися підпискою про невиїзд.
— Просто не знаю, що й робити, — казав капітанові Сашуня. — Я б уже й забрав свою заяву, але… якби була певність, що вони ніколи більше не робитимуть такого. Адже безкарність розбещує, породжує цинізм. Тепер я думаю, що того листа в інституті таки вони мені написали.
— Якого листа? — спитав капітан.
— Та… — махнув Сашуня рукою. — Не хочеться згадувати.
— Все-таки… Раз уже сказали…
— Був я закоханий в одну студентку. Гарна дівчина. І Льосик у неї був закоханий, і Деголль, по-моєму. Та й не тільки вони, багато хлопців… Красуня була. Вона нікому не надавала переваги, але до мене ставилася, може, прихильніше, ніж до інших. І от одержую я якось листа, що вона… одне слово, бруд різний, помиї… І підпис "Святий Гавриїл".
— Святий Гавриїл? — перепитав капітан.
— А є така старовинна пісня київських студентів… російською мовою… про те, як студенти вночі гуляють, бенкетують, розважаються…
А Владимир святой с колокольни большой
На народ свой глядит, улыбается
Он и сам бы не прочь провести с ними ночь,
Но на старости лет не решается…
Через тумбу-тумбу раз,
Через тумбу-тумбу два,
Через тумбу-тумбу три — спотыкается…
Ну, а потім усе-таки одважився. І тоді… є там такі слова:
А святой Гавриил Богу в рай доложил
О проделках святого Владимира:
Что он курит и пьет, на начальство плюет
И еще кое-чем занимается…
Ну, і ми між собою донощиків називали Святими Гавриїлами… А потім підкинули такого ж листа їй. І Льосик, і Деголль ходили й показували — і в них такі листи виявилися. На принтері, однаковісінькі. І ще в декого. Брудна історія. І пустили чутку, що це начебто я написав. А я тепер думаю, що це таки вони…
""Святий Гавриїл"… "Тринадцятий Апостол" — однотипні підписи", — подумав капітан Горбатюк.
Льосик не під вартою, написати міг запросто. Для чого? Хто його зна. Але такий вигадливий містифікатор і цинік навряд чи сидітиме зараз склавши руки. Щось намагатиметься робити.
Невже Святий Гавриїл і Тринадцятий Апостол — одна й та сама особа?
Розділ VI
Троянда. Полковник Силенко і зек Гординя. Сліди Нолика
— До вечора ми ще встигнемо з'їздити й повернутися, — сказав Женя. — Якщо вийдемо зараз же.
— Давай, — погодився Вітасик.
Хлопці вирішили відвідати Шурика Дармовиса і серйозно поговорити з ним про Нолика. А може, вдасться навіть зустрітися з самим Ноликом. Чогось же він там, на дачах, вештався. Може, він там у когось гостює. А може, й живе десь там, на дачі, з батьками.
Колись Троянда була невеличким хутором, де мешкало півтора десятка людей. Тепер тут розпросторилися дачні сади, що тяглися вздовж річки на два кілометри, — ціле місто з вулицями, площами, з кіосками, крамницями і навіть кінотеатром.
Знайти Першу Дачну, 75 виявилося справою не дуже важкою. Хоча йти від станції довелося далеченько.
Дача Дармовисів була цегляною, триповерховою — унизу гараж, над ним кімнати зі скляною верандою, а вище — мансарда з балкончиком. І сад навколо дачі буяв густою зеленню — доглянутий, родючий.
Але Шурика не було видно. Вони погукали — ніхто не відповів. Самі заходити на територію не наважились.
(Продовження на наступній сторінці)