— На мою думку, маємо справу з істотою незвичайною, — сказав капітан Попенко. — Він назвав себе Ноликом. Мабуть, жартома. Певне, знає, що ми називаємо літаючі тарілки — НЛО. Може, й інопланетянин… Причому з планети, маса якої набагато більша за масу Землі. Цим можна пояснити його стрибки. Ви ж знаєте, як на Місяці стрибали американські астронавти. І те, що його кросівки хлопці не могли підняти. Підошва з надважкої речовини. Щоб він міг нормально ходити по землі. А коли треба було стрибнути — роззувся.
— А його здатність відчувати, передбачати злочинні наміри? — спитав Женя.
— Ну, такими якостями володіють навіть звичайні земні люди, — сказав Анатолій Петрович. — Варто хоча б згадати французького лікаря Нострадамуса, який жив у шістнадцятому сторіччі і передбачив багато історичних подій аж до сьогоднішнього дня. Або нашу вітчизняну теософку Блаватську. Або Вангу з Болгарії. Та й про віщунів-тахіонів скільки писалося!..
— Так, видно, недарма існують гіпотези і про паралельні світи, про живі субстанції з інших вимірів, — сказав капітан Горбатюк.
— І про те, що вони стежать за розвитком нашої цивілізації і навіть оберігають нас, — додав капітан Попенко.
— А в підземеллі він ховався, мабуть, тому, що йому за жаркий температурний режим нашого літа, — сказав Григорій Тарасович.
— Може, тому й тюбик розтанув, — усміхнувся Анатолій Петрович.
— Хто б він не був, але він урятував нам життя… Усім, — сказав Вітасик. — І я вдячний йому за це.
— Так. Якби не він, була б таки катастрофа, — зітхнув Степан Іванович. — Позаяк полковник вирішив прискорити її на чверть години…
— Спасибі тобі, Нолику! — сказав Женя, подивившись чогось угору, на небо.
І раптом він почув слова: "Будь ласка!" Вони прозвучали не вголос, а подумки.
Женя глянув на Вітасика, потім на капітана Горбатюка, капітана Попенка, Григорія Тарасовича, свого тата… І зрозумів, що вони теж почули ці слова.
Бо вони всі разом усміхнулися.
І всім їм стало радісно.
Завжди стає радісно, коли смертельна небезпека минає.