"Ти впертий і не боязкий. Але свою наполегливість тобі треба спрямувати в інший бік".
— В який? — спитав я вголос.
"Щоб спробувати врятувати людство".
— Що я можу зробити для цього? — спитав я.
"Боротися", — була відповідь.
— З ким? З чим?
"З некомпетентністю й самовпевненістю вчених. Ви довели людство до прірви, ви й рятуйте. Розплачуйтесь…"
На цьому телепатичний контакт з невідомим розумом враз перервався. Віти несподівано одпустили, немовби навіть одштовхнули мене, я втратив опору, зірвався і полетів униз. Добре, що земля під деревом була встелена товстим шаром зотлілого листя, і я не покалічився.
Я повертався з лісу, як очманілий. Що це було? Хто говорив зі мною? Дерево? Але ж це безглуздя!.. А втім, чому таке вже безглуздя? Що ми знаємо про безконечний незбагненний світ наш?
Майже нічого.
Хіба не можливі навіть на нашій планеті якісь розумні істоти, приховані від нас багатомірністю простору, мешканці світу, паралельного нашому, який не сприймається нашим зором, нашими органами чуттів?
У той день просто з лісу я поїхав не додому, я поїхав до свого друга Севи Стародуба, до шановного Всеволода Казимировича. Півночі сиділи ми з ним і радилися. Він одразу повірив у реальність того, що відбулося зі мною.
То була ніч переоцінки всіх наших цінностей.
От я! На що я витратив свої сили, час, своє життя?
На роботу над БВК — білково-вітамінним концентратом. Здавалося, що це дасть величезний економічний результат. Домішки для корму худобі! Набудували заводів, витратили мільярди карбованців. А потім з'ясувалося, що ті заводи приносять шкоду людині, виробляють страшний алерген, небезпечний для здоров'я.
А що дав Чорнобиль?! А вся діяльність індустрій, що забруднює навколишнє середовище?
До сімнадцятого сторіччя земля кожні сто років втрачала один з видів тварин. Тепер завдяки цивілізації це відбувається за рік, а то й менше.
Звичайно, начебто й схаменулися і вчені, і громадськість, і керівники. Багато говорять про екологічні проблеми, створюють "зелений світ", будують очисні споруди. Але як все повільно й мало робиться!.. Коли такими темпами й далі піде, не встигнемо, не встигнемо врятуватися… Загинемо!.. Треба, щоб кожен, буквально кожен відчував неспокій і відповідальність. Особливо це стосується вчених. Бо з них усе почалося. Вони перші несуть відповідальність. Перші й розплачуватися повинні…
Професор Петриківський замовк на хвилину, глянув уважно на Горбатюка, на Попенка, усміхнувся:
— Ну, а тепер про те, що вас, товариші капітани, найбільше цікавить. Бо ж не випадково, мабуть, з'явилися ви у лісі. Я й сам уже думав про побачення з вами. Особливо як дізнався, що підозра впала на Семена Панасовича Дикого. Цього, чесно кажучи, я не передбачав…
— Так значить… — капітан Горбатюк перезирнувся з капітаном Попенком.
— Так, так, — кивнув головою професор Петриківський. — Агент "СД" — це я. "Агент сердитого дерева". "Розплачуйтесь…" — сказало воно. І я подумав, що в цьому є сенс. Ми повинні розплачуватися. Усім, що маємо, — талантом, зусиллями, життям, грошима… Повинні, не чекаючи, поки розкрутиться важка неповоротка бюрократична машина, виявляти ініціативу, кмітливість, оперативність. Вкладати гроші у справу збереження життя на землі негайно і ефективно. Тим більше час зараз такий, що дозволяє робити це. І от виникла ідея…
— У нас обох! — перебив його Всеволод Казимирович.
— Це він, щоб розплачувався не я один, — усміхнувся професор Петриківський. — Хоча ідея належить, вибач, Сево, мені. Та не про це зараз річ. Ми дізналися, що кооператив "Варіант" займається пошуком і впровадженням екологічно ефективних винаходів. І нещодавно група спеціалістів, що співробітничає з кооперативом, винайшла оригінальні фільтри для знищення чадного газу в автомобільних вихлопах. Є можливість за допомогою виробничого кооперативу швидко налагодити виготовлення фільтрів. Але для цього потрібні гроші. Негайно. Кооператив наштовхнувся на байдужість бюрократів. І от виникла ідея…
— В обох! — знову втрутився Стародуб.
— Яка різниця? — знизав плечима Петриківський.
— Різницю ти відчуєш, коли справа дійде до суду.
— Суд мене не лякає. Я свідомо ішов на це… Почали ми з себе. Я і Сева віддали все, що мали. Але цього було не досить. І тоді виникла думка звернутися до тих учених, внесок яких у забруднення навколишнього середовища, у спричинення екологічної катастрофи найбільший. Я нікого не шантажував, не погрожував, не вимагав. Це легко перевірити. Я звертався до їхнього сумління і розуму. Говорив, на що потрібні гроші. Звертався до тих, кого знав і в порядність кого вірив. Наводив приклади самовідданості вчених, громадянської мужності і благородства, згадував академіка Сахарова. Одне слово, не шантажував, а намагався переконати. А називаючи себе агентом "СД", розшифровував цю абревіатуру, як Совість і Дія. Бо зараз для збереження життя на землі однієї совісті вже замало. Потрібні дії — активні, негайні, масові… А те, що я не називав свого прізвища, а обрав такий таємничий псевдонім, теж мало свій психологічний вплив. Та й хіба сам отой телепатичний контакт на "сердитому дереві" не був таємничий?.. І ще — вірте не вірте — а я не певен, чи все, що я говорив моїм колегам, говорив я сам. У мене було таке враження, наче хтось підказував мені деякі думки. Я відчував навіть якийсь трепет, що, може, передавався й моєму співрозмовникові…
— Так! — подала раптом голос Милочка. — Я коли почула, як ти сказав "агент СД", мене всю аж пересмикнуло, паче струмом ударило… Я думала, що тобі той "агент" дзвонить, а то, виявляється, ти…
Розділ XIX
Капітани підводять підсумки.
— Це, Толю, мабуть, перший у моєму житті випадок, коли, не відкриваючи кримінальної справи, я познайомився із "злочинцем" і після цього, можна сказати, закриваю справу — за відсутністю злочинної дії. Хоча факт певного порушення законності, може, і є.
— Скажи відверто, Стьопо, ти певен на сто відсотків, що якби ми з тобою не поїхали зранку в ту районну лікарню провідати Дикого і не побачили на зворотному шляху Милочку, Женю й Вітасика, і не зацікавилися, і не пішли, кинувши машину, за ними, і не були свідками тієї дивовижі біля "сердитого дерева…" — ти певен на сто відсотків, що Петриківський би прийшов до нас?
— Певен. Особливо після того, що сталося з Диким. А він би про це через день-два дізнався.
— Може, й так… Ти знаєш, мені аж боляче було дивитися на нього, коли ти сказав про затримку рекетирів, про Дикого, про те, як ми опинилися в лісі…
— Мені самому стало його жаль. Адже об'єктивно вийшло, що це через нього постраждав Дикий. Якби не було того переказу, рекетири б не… Бо до того фінансові справи кооперативу були не дуже…
Вони, як завжди, сиділи на балконі і дивилися на вечірні вогні міста. Хоч було вже й холодно. Але Ніна Олександрівна не дозволяла палити в квартирі.
— Так Яворський, кажеш, теж претензій не має, — промовив капітан Попенко.
— Жодних. Я говорив з ним дуже відверто і щиро. Все розповів, не називаючи, правда, прізвищ. Так, як домовилися. Він уважно вислухав і сказав: "Шкодую тільки про одне — що не мені першому спало це на думку, що не я агент "СД". Але я — Добровольський. Цим усе сказано".
— Отже, позивачів нема. Яворський — Добровольський. Помазан мало не побив мене за втручання… Справу "агента "СД"" можна закривати.
— Порядні все-таки вони люди… Обиватель з такими грошима добровільно б ніколи не розлучився.
— Совість і Дія… На них уся надія.
— Так… Дія… дія… Органи правопорядку мусять керуватися у своїх діях чіткими параграфами законів. Інакше порядку не буде. А ми з тобою от уже втретє стикаємося з явищами незбагненними і неймовірними. До яких ніякого параграфу не підбереш.
— Ич який! Порядку захотів! Хочеш залишитися без роботи?
— Що-що, а це нам поки що не загрожує.
Вони замовкли, докурюючи й дивлячись то на мерехтливі вогні міста, то на зірки в холодному осінньому небі.
І здавалося їм, що вогники вечірнього міста і зірки в небі переморгуються свідомо й значуще…
Чи є справді невідомий нам таємничий розум у цьому бездонному небі?
Чи є він навколо нас, у тому невидимому паралельному світі іншого виміру, про який говорив професор?
Може, відкриє колись цю таємницю "сердите дерево", раз воно вже заговорило…
А втім, яке ж воно "сердите", коли дбає про збереження життя на землі?..
Хоч дитячий час уже давно минув, але Женя й Вітасик не спали. Вони лежали й думали.
Я не знаю, про що вони думали. Але підстав для думок було більше, ніж досить. І одна з них…
Прощаючись з хлопцями, Милочка сказала:
— Спасибі вам!.. Без вас я б… просто не знаю…
Потім підійшла й… поцілувала їх. Спершу Вітасика, потім Женю.
Я не знаю, чи могли б ви заснути після того, як вас поцілувала перша красуня класу.
Не знаю… Не кажучи вже про все інше…