— Пробачте, це, звичайно, не моя справа… Але, мені здається, вам не слід було б цього робити. Якщо я правильно зрозуміла, ваш товариш покинув дружину, з якою прожив багато років, дітей, і збирається почати життя спочатку. Причому на чужі гроші.
Всеволод Казимирович знову скривився і не відповів.
— А по-моєму, Всеволод Казимирович робить дуже благородно. Я схиляюся перед ним. Підтримати чиєсь кохання, сприяти чужому щастю — це… — Олечка говорила пристрасно, як на сцені.
— Щастя на чужому нещасті — це злочин! — перебила її Любов Іванівна.
— От правду кажуть, ніколи старші, — Олечка хотіла сказати "старі", але вчасно виправилася, — ніколи старші не зрозуміють…
— Будь ласка, я вас прошу, будь ласка! — перебив її тепер уже Всеволод Казимирович, нервово озираючись. За ним уже стояло в черзі кілька чоловік.
— Ви казали, будете брати акредитиви? Але краще, по-моєму, чеки, — сказала Любов Іванівна і звернулася до черги. — Вибачте, будь ласка, хто поспішає, не стійте. Доведеться зачекати. У нас буде довга операція.
Двоє з черги, невдоволено буркнувши, пішли, троє лишилося.
Всеволод Казимирович виявляв явне занепокоєння, весь час оглядався, нервово позирав на годинник.
Любов Іванівна і Олечка більше не говорили нічого. Працювали мовчки.
Тільки після того як Всеволод Казимирович пішов, обстановка в ощадкасі трохи розрядилася.
— Пощастило комусь! — мрійливо усміхнулася Олечка.
— А комусь ні, — зітхнула, але одразу ж усміхнулася Любов Іванівна, тепер уже до наступної клієнтки, підфарбованої бабусі у крислатому капелюшку:
— Здрастуйте, дорога Ангеліно Іванівно! Вибачте, що довелося чекати. Член-кореспондент Стародуб ще вчора замовив велику суму, їде сьогодні до Москви… довелося оформляти.
— Нічого, мені поспішати нікуди. Хай молоді поспішають…
Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі інші кудись поспішали. Майже весь день в ощадкасі була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й вгору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п'ятій на кілька хвилин ощадкаси спорожніла, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, "кореспондентша", як її називали поза очі сусіди й знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але виглядала набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Тричі на тиждень ходила до масажиста, двічі до косметички, і це, звичайно, давало наслідки.
— Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, — люб'язно привіталася Любов Іванівна. — Ви прекрасно виглядаєте… Як завжди…
— Ах, яке там… Здрастуйте! — вона махнула рукою. — Оце з аеропорту. Проводжала свого.
— Полетів?
— Та! Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся.
— Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Ніч у поїзді… Хоч і чеки, але такі гроші…
— Які гроші?! — "Кореспондентша" застигла з роззявленим ротом.
Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку, але було вже пізно.
— Він що… зняв з книжки?.. — "Кореспондентша" не договорила, очікувально вп'явшись очима в Любов Іванівну.
— Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу… — ледь чутно пролепетала Любов Іванівна.
— Ви що — мене не знаєте?.. Скільки він зняв? — Вона була бліда як стіна.
Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою.
— Скільки? — трагічним голосом повторила "кореспондентша".
— С-сорок тисяч… — не сказала — видихнула Любов Іванівна.
В цю мить двері розчинилися, і до ощадкаси з сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно, студенти.
Далі продовжувати цю розмову було неможливо.
Ірина Семенівна ображено стулила губи і, не попрощавшись, пішла до дверей.
Вона виходила з ощадкаси згорблена, жалюгідна, постаріла на двадцять років.
Пудель вискочив за нею, підібгавши хвоста.
Ощадкаса знаходилась у будинку, де жив з батьками Женя Кисіль.
Розділ III
Невдача. НЛО. Дядько Бориса Івановича.
Капітана Горбатюка у райвідділі не було — поїхав розслідувати розбійний напад на кооперативне кафе, що стався сьогодні вночі.
Хлопці чекали години дві, але марно.
— Він може й до вечора не повернутися, — сказав черговий. — Розбійний напад — це вам не жарти. Детальний огляд місця події, збір речових доказів, опит свідків… Це все вимагає уваги й часу. А у вас щось серйозне? Може, мені доповісте?
— Та ні, вибачте… — зам'явся Женя.
— Нам до капітана. Особисто, — сказав Вітасик.
— Ну дивіться… — хлопцям здалося, що черговий образився. Він був новою людиною у райвідділі, і нічого не знав про дружні стосунки Жені й Вітасика з капітаном Горбатюком.
Почекавши ще трохи, хлопці вийшли на вулицю.
— Взагалі то дохле діло, — сказав Вітасик. — Ну чим може допомогти капітан? Якщо це навіть і рекет, а потерпілий сам не хоче розслідування, що ти зробиш?
— Нічого, — погодився Женя. — Та й не до того тепер. Раз у нього розбійний напад.
— Але ж ми сказали, що подзвонимо. Вона чекає…
— І капітан Попенко у відрядженні… — зітхнув Женя.
— Давай все-таки подзвонимо. І скажемо як є. А то вона подумає, що ми просто не захотіли. Образиться.
Вони зайшли в автоматну будку, набрали номер.
Милочка не образилася.
— Ну що ви, що ви! Не виправдовуйтесь! Коли зможете… тоді й… Спасибі! Ідіть готуйте уроки. А то завтра контрольна з математики. До побачення!
Як це приємно, коли перша красуня в класі, яка ще вчора задирала кирпу і навіть не дивилася у ваш бік, говорить з вами так лагідно й привітно!
— Треба-таки буде їй допомогти, — сказав Женя.
— Авжеж, треба! Та чи зможемо? — невпевнено відповів Вітасик.
— Самі ні, звичайно. А з допомогою Анатолія Петровича та Степана Івановича… — тут Женя замовк, бо раптом побачив, що назустріч їм біжить Шурик Дармовис — переляканий, розгублений, очі горять, наче за ним сто вовків женуться.
— Ой!.. Ой!.. Ой!.. — задихаючись, тільки й спромігся вигукнути Шурик, наскочивши на хлопців.
— Що таке?
— Що з тобою? — Женя й Вітасик не одразу одержали відповідь. Шурик тільки тикав рукою назад у небо і ойкав. Нарешті вигукнув, віддихавшись:
— Там!.. НЛО бачив!.. На власні очі!.. Клянусь!.. Оно-но!.. Ще видно!.. Дивіться!
Хлопці подивилися туди, куди він показував, і ледь устигли помітити на крайнебі миленьку білу цятку, що сховалася за хмари.
— Та яке НЛО! Звичайнісінький літак, мабуть, — сказав Женя.
— "Літак"! Що я, літака упізнати не можу? — пхикнув Шурик. — То ви просто не побачили, бо вже далеко було. А я отак-о бачив, майже над головою. Сріблястий довгастий предмет. Без крил. Схожий на маленький дирижабль.
— Так, може, й був дирижабль, — сказав Вітасик.
— "Дирижабль"! — знову пхикнув Шурик. — Хіба дирижабль так літає? Раз! — і за мить півнеба. І знову завис.
Бачачи, що хлопці недовірливо перезираються, Шурик махнув рукою:
— А! Ну вас! Хоми невірні! — і побіг далі.
— Невже справді НЛО? — дивлячись йому вслід, заздрісно проказав Женя.
— Як ми не бачили! — досадливо тупнув ногою Вітасик. — Що було б у небо глянути одному з нас!
Справді. Вони так мріяли хоч разочок побачити який-небудь нерозпізнаний літаючий об'єкт! Так мріяли!
Особливо з минулої осені, коли Вітасиків сусід, колишній кандидат фізико-математичних наук, а нині молодий письменник Борис Іванович Бука, дав їм прочитати в газеті "Советская культура" замітку про те, що сталося у Воронежі 27 вересня 1989 року. То було потрясаюче! Тут уже й найпоміркованіші скептики, що завжди говорили про НЛО, наче то атмосферні явища, уламки супутників, космічних ракет, радіозонди абощо, змушені були прикусити язики.
Які вже там атмосферні явища, уламки та радіозонди, як багато людей на власні очі бачили: підлетіла до парку червоно-бордова куля, відчинився внизу люк, і з'явилася істота триметрового зросту з трьома очима, у сріблистому комбінезоні і "чоботах" бронзового кольору, з якимось диском на грудях. І коли маленький хлопчик закричав з переляку, "триокий" глянув на нього, і хлопчик враз знерухомів. Очі пришельця світилися при цьому. А потім він спрямував якусь півметрову трубку на шістнадцятирічного підлітка, і той… зник. Всі люди закричали. "Триокий" зайшов назад у кулю, і куля полетіла. І одразу знову з'явився підліток, що зник…
(Продовження на наступній сторінці)