— "Так, певно. Тільки що монастирі були вже перед Ісусом, як ти сам оповів мені в саді; навіть на Святій Горі Афонській жили отшельники перед приходом Спасителя. Але мимо всего наука королевича Сідгатта відпихає від себе. Вона блестить, але так, як великанське порохно або попелище пожарища величезного города, в котрім були бо-, жі святині і княжі тереми і людські оселі з садами і дітьми, а остало тільки почорніле камінне і жевріюче вуглє, що згодом також почорніє, спопеліє й рознесеться з вітрами.
"Страшна пожежа, яку запалив великий королевич Сідгатто вже вигоріла в його рідній землі і перекинулася дальше, як сам оповідаєш. Вона вигорить і там — і спопеліє... Бо в однім вона неправдива: не признає того, що є хвилі в людськім життю, які зрівноважуть усякі перебуті терпіння і в яких людина говорить до Творця свого: Дякую тобі зате, що ти сотворив мене і дав побачити красу життя і світа. Але мимо всього та наука дивно приманчива і дивно велика", сказав задуманий князь Осмомисл.
Опісля взяв до рук Св. Письмо нового завіта в золотих окладинках і почав читати так уважно, як би нікого не було в кімнаті крім нього. По довшім часі сказав:
— "На всі болі й терпіння життя даю тобі, Мирославе, сю книгу, з якої черпали потіху вже наші батьки... Вона також говорить "про терпіннє" тільки лічить його, а не убиває разом з життєм. А що за ріжниця в тім, знаю добре, бо я сам убивав життє з пімсти за Настасю і сам лічив терпіння".
Мирослав подякував щиро.
Довго в ніч оповідав ще князеви свої пригоди за сімнайцять літ блуканини.
По княжім теремі й цілім городі як стій шибнула вістка, що Мирослав Крушина власними очима оглядав таємничу державу Попа Івана. Княжа прислуга по тихо присягалася на чім світ стоїть, що підслухала, як Мирослав оповідав князеви дива про ту державу.
До Мирослава почали вже на другий день приходити навіть найпо-важнійші бояри з жінками й дуже просили, щоб оповів їм про те, як виглядає Піп Іван і його держава. Ніщо не помагало, що Мирослав божився перед ними, що жадної христіянської держави в глибині Азії не бачив, хоч шукав за нею.
Всі думали, що князь з якихось причин заборонив йому, оповідати про се. І віра в те, що Мирослав дійсно бачив таємничу державу, тільки росла та кріпшала.
Раз пізною осіню лучилося Мирославу ждати на князя біля сторо-жевої гридниці. Князь довго не виходив. Починав уже западати су-
мерк, а що було холодно, хотів Мирослав загрітися при огнищі
дружинників. Але як тільки наблизився до них, почув своє ім’я і побачив, як гурток дружинників заслухався в оповіданнє одного. Се заінтересувало його. Він тихо підступав і став за заломом муру тай мимохіть почув таке:
— "І чого той Крушина так криється з тим?"
— "Бо князь заборонив оповідати про се!"
— "А чому?"
— "Вже в тім щось мусить бути! Може не хоче, аби ми там пішли, служби шукати".
— "І ти, кажеш, сам чув, як він оповідав князеви?"
— "Бий мене Божа сила, коли не чув!"
— "То кажи з кінця, як то було!"
— "Яж уже тілько разів оповідав вам! Тай що йно говорив"...
— "Е, ти все щось укриваєш з того, що чув!"
— "Укриваєш, укриваєш! Кажи з кінця!" Загуло з усіх сторін. "І тут є ще такі, що не чули всего!"
Мирослав дуже був цікавий почути, що оповідають собі княжі люди про його пригоди. Притаїв у собі дух і слухав. А старший дружинник з перекривленим носом оповідав таке:
— "Цілий рік ішов він землею однооких людий-велитнів: на сорок ліктів високих. А як перейшов їх землю, то дійшов до землі людий з одною ногою, які ходять на головах, а тою ногою накриваються від дощу і граду"...
— "Га!" чути було з круга слухачів оклик здивування, хоч уже не перший раз чули ту історію.
— "Потому прийшов по році до землі таких людий, що мають лице на грудях"...
— "Ну, а що мають там, де ми лице?" запитав якийсь дружинник, що перший раз чув се оповіданнє "від самого свідка".
— "Там у них пусто, як у нас на задній части голови".
— "Навіть волосся не мають?" цікавився дальше той сам. Але се обрушило оповідача і він крикнув:
— "Іди тай запитай його! Я вже того не знаю!"
— "Нехай говорить! Тихо! Далі!" загуло з усіх сторін.
— "І знов ішов він цілий рік їх землею. Бачив там ріки з великими рибами, що мають срібну луску й золоту кров у жилах. Хвостом убє така риба найдужшого вола. І прийшов потому до краю песиголовців, що вміють гавкати як собаки і говорити, як люди"...
— "Вони не хотіли його дальше пустити. Але як він сказав, що йде від нашого князя Ярослава, то зараз пустили. Ще й смока запрягли йому до колісниці"...
— "Сссс!... А чому тоді пустили?"
— "Бачиш, який ти дурний!" крикнув инший дружинник і додав повагом: "Бо посла такого розумного князя скрізь пошанують! Навіть такого, як ти пошанувалиб!"
— "Тільки, що його князь не вишле!"
— "А як я сам пішов би і сказав, що я посол князя Ярослава?!" пробував відгризтися нападений.
— "Ану спробуй! Таж по тобі зараз пізнають, що тебе князь не післав би! І ще побилиб гарно! Хахаха!"...
— "Тихо! Досить! Ну, далі!"
— "Смок перевіз його через пісчан'е море, де пісок так шумить струями, як Дністер в час повені й став над неперехідною рікою. Нею пливе у крови камінне, як у нас крига. Впереверти несе його червона, кипуча кров. Тої ріки не перейшов ще ніхто. Навіть смоки не годні перейти її".
— "Як же перейшов Крушина?!"
— "Пожди!!"
— "Смок, що його віз, храпнув сорок разів, а з високої гори, що стоїть одна серед пустині, прилетів такий птах-гриф, з зелізними кігтями і клювом. Він схопив Крушину й переніс його на ту гору, де вийшли проти нього три мавки з зеленим волоссєм і завдали йому три трудні загадки. А як він відгадав їх, позволили йому йти дальше і сміхом попращали"...
— "Чомуж сміхом?"
— "Зараз побачиш! Тихо!"
— "Бо він ішов далі в дикі пустині й височезні, снігом завіяні гори, в голодні й холодні тай виглядав, як тінь, заки добився до христіянської держави Попа Івана. Вже з далека зміркував, що доходить до неї"...
— "По чім?"
— "О ні!" загуло нараз зпоміж дружинників, які вже перед тим щось живо шепотіли між собою.
— "Через цісаря Мануїла наш князь уже не від нині знається з Попом Іваном!" крикнув оден з дружинників.
— "А я тобі кажу, що цісар Мануїл що йно через нашого князя по-знакомився з Попом Іваном!" відповів противник першого.
— "Тихо!" кричали инші.
Мирослав був дуже цікавий, довідатися про те, Що він "бачив" у державі Попа Івана. Але годі вже було. Бо дружинники позривалися в завзятій суперечці, і він мусів відійти.
На відхіднім чув іще уривки окликів, з яких зміркував, що часть дружинників думає, що князь Ярослав хоче ужити помочі Попа Івана проти Половців і тому держить у тайні ділу справу. А инші знов думали, що то цісар Мануїл зобовязав князя і його посла до найбільшої тайни, бо потрібував помочі Попа Івана проти невірних у Святій землі.
Мирослав тільки раменами здвигнув і пішов дальше. Але зрозумів, що шкода боротися проти віри в свою подорож до держави Попа Івана.
Невдовзі опісля одружився Мирослав з дочкою покійного бири-ча Яструба, а князь дав йому одно з опорожнених боярств і виправив до Византії з увязненим Ніконом та його спільником. І Мирослав вдруге був у Берладі, але сим разом вже не як вязень і вдруге говорив з імператором Мануїлом, причім показалося, що старий цісар Мануїл нічого не знав про затії своїх дворян на придунайські городи Ярослава.
В Византії на кладовищі знайшов Мирослав поставлений хрест на гробі батька і набрав переконання, що тільки висші верстви грецького народа визначаються зіпсуттєм.
* * *
Поспішний поворот галицьких полків з походу на Київ не змінив нічого в Галичі, зате тим більше в Київі. Як зразу князю Мстиславу велося добре й він дійшов без перепони аж до руїн святого Київа та заняв їх, бо Гліб, брат Андрія, втік на саму вістку про прихід Мстислава,— так від хвилі, як опустили його галицькі полки, почалися невдачі. Облога Вишгорода, в котрім затворився Давид син Ростислава, союзник Андрія і Гліба, поступала пиняво. Невдовзі Гліб одержав в поміч велику орду Половців, і Великий Князь Мстислав подався на Волинь, де й помер у Володимирі Волинськім в осені тогож року: а в спадку по нім перейшов престол і пімства на найстаршого сина його, Романа Великого, що почав княжити у Володимирі Волинськім. В Луцьку княжив його старий Ярослав Ізяславич.
Недовго княжив на руїнах Київа брат Андрія, князь Гліб. Він помер в кілька місяців по Мстиславі. Ще коротше княжив у зруйнованім Київі і Володимир внук Мономаха. Та скора смерть одного князя за другим викликала вражіннє, немов би вони не могли жити в зруйнованих останках давньої величі.
(Продовження на наступній сторінці)