Вклонився і вийшов.
Побожна княгиня, почувши про приказ увязнення святого старця, видивилася на сина, мов би почула щось вправді дуже страшного але неможливого. В її очах малювався жах. Помалу піднесла праву руку і перехрестила сина, опісля себе. Не могла вимовити й слова.
Син почувся до повинности, витолкувати сей крок. Не міг якось сказати, що той монах болючо зачіпив його дразливе місце — прокляв сина, якого ще на світі нема! Але вкінці зважився і сказав.
Стара княгиня знала вже, що Настася при надії, а від византійсько-го лікаря довідалася, що велика перевага мужеського пола в родині Чагрових вказує на те, що більша є правдоподібність, що буде син, чим дочка.
Аж такого завзяття в нападі святого старця не сподівалася, бо і для неї був дорогий той внук, хоч і неправого ложа. Подумала ще тільки, що може князеви донесли неправду, але не сказала того, щоб не дразкити і так в найвисшім степені подразненого сина. Вона не знала, що він ще не зовсім показав їй глибину свого гніву: Ярослав не міг сказати матері, що ігумен Данило закинув його невинній Настасі, що вона належить до "іграющих купно ногами!"
Відчуваючи, що пристрасний гнів сина горячий як'жар і що тепер ніщо його не ослабить, тільки ще роздратує, мягко попращалася з ним і пішла до своїх кімнат. Сіла при вікні, що виходило на подві-рє і ждала, тихо плачучи. Довго ждала. Чула, як на Дністрі, Лукві і Лімниці рубають лід варяжські полки, чула скорий тупіт кінноти і рівний та тяжкий похід піхоти і скрипіт потворних машин. Галич ще мовчав, хоч,— як говорила між собою перелякана, жіноча служба,— великі маси народу збиралися кругом церкви Пресвятої Богородиці, куди їм заступили дорогу сильні відділи Варягів.
Задзвонили на вечірню в церквах Галича; але не дзвонили три найважнійші церкви; якраз кругом них збиралися мовчки великі товпи народа, серед якого кружляли найдивнійші вісти. А кожда з них долітала до замку крізь кордони Варягів, одна дивнійша від другої. Від одної з них задрожала на цілім тілі побожна княгиня Евдокія.
Щож оповідала та вістка?
Вона оповідала, що в монастирі св. Іоана Варяги зарубали суздальських дружинників княгині Ольги, які на її приказ не хотіли зложити оружа й виволікають з келії звязаного ігумена Данила, що сивим волосом своїм замітає землю...
Дрож перейшла її як електрична струя. Вона упала на коліна і молилася горячо до Бога, молилася за сина і внука свого, за ігумена Данила і за Настасю Чагрівну, що принесла щастє її синови, бодай на короткий час.
Але не вислухав Бог ні одної молитви її.
Ще не передзвонили дзвони галицьких церков, як на замковім подвірю задудніли колеса колісниці і копита коний кінного відділу. Княгиня виглянула вікном: там з воза окруженого їздцями витягали високі скандинавські ратники старого ігумена Данила. Руки мав звяза-ні як до молитви, а біле волосе його і борода були в неладі.
Крикнула й упала зімлівши.
А по Галичі як полумінь летіла вістка про увязненнє святого старця Данила, і затрясся з обурення великий престольний город — затрясся в усіх дільницях своїх аж по Сокіл і Крил ос, по Бринь і Викторів, по Косину і Питрин, по Тяжів і Селець, по Чешибіси і багна Бистриці.
Надходила ніч і замкнули всі брами міста. Але за окопами й укріпленнями города збиралося темне як ніч хлопство і невольники бояр. По вулицях столиці літали як вихор кінні відділи Торків, Берендіїв, Половців і тяжко ступали заковані в панцирях Варяги.
А між тим ішла вже фурія ворохобні — в розхрістаній одежі, з огнем в очах, що страшно світив на снігом засипаних, людьми й військом залитих площах і вулицях столиці. Йшла і липала крівавими очима — на високий терем, на радну гридницю, на золотий стіл Ярослава.
В ДАЛЕКІЙ ДОРОЗІ
Глава пята, яка має на ціли пояснити суть ріжниці між князем і невольником, представити коротко переживання Мирослава в землі, де написано сильну книгу корон, і причину далеких походів ісповідників пророка і скоре завоюваннє ними великої й богатоі Індії, про яку знали вже наші старі билини, та причини тоі прудкости, яких власним умом доторкнувся Мирослав, що як невольник ішов зі своїм паном на завоюваннє Індії; пояснити страшний закон Корми і чотири головні межі пізнання людини і вісім стежок, що провадять до знищення людського терпіння як бачив їх індійський королевич Сідгатто; представити подругу Мирослава і смерть її і поворот Мирослава до рідної землі в 17-тім році блуканини.
Скоро йде навіть князь-ізгой, помалу йде невольник.
Бо власть, як любов, має тисяч очий і міць незглибиму. Се наймо-гутнійші сили людства, в таємничий спосіб звязані з собою, як нерозривне подруже. Одна викликає другу, як опікунку свою. А що тінь любови називається ненависть, а тінь власти жорстокість, то й вони вплетені в ту таємничу звязь.
Власть уродилася з любови.
Колись давно, в часах, про які не знає нічого оповісти найстарша літопись українського народу, один з забутих предків Ярослава одержав власть як вожд одного племени нашого народу, як представитель його сили в потребі.
В якій потребі?
Хто знає про се оповісти?
І та власть як дорогий клейнод переходила з покоління на поколінне. І хоч все глибше вкорінювалася в народ, і хоч як розгалузився рід Володимира Великого,— той старий клейнод любови світив кождому з його членів, навіть тим, що втікали в чужину.
І за ними йшли хоч би уривки народної любови, що виходить укрита з заулків душі,' як мрака з яруг. І тому — скоро йде навіть князь-ізгой.
Помалу йде невольник. ,
Він взагалі не посувається сам. Він власність свого пана. Бідні ви всі невольники, привязані до своїх панів, як вони не називалибся. Ви так помалу йдете колючими стежками свого життя...
В десятім році скитання дійшов Мирослав Крушина, запроданий в неволю член галицького посольства, в дику і непривітну, тверду, як його доля, пустиню Гедрозії.
Тут пізнав, що навіть пустині так ріжняться між собою, як людські долі. І жаль йому було пустинь Арабії, де перебував девять най-красших літ свого життя, де пізнав велич Божу і красу людий та їх злобу.
А тепер ішов камяною пусткою Гедрозії, де денна спека переходила горяч арабської пустині, а нічний холод рівнався карпатській сту-діні. І ся пустиня також була безводна, хоч лучалися в ній нагальні зливи. Але брудні струї дощу, що бурливо летіли по камяній підставі щілинами, потрісканими від спеки, щезали так скоро, що навіть хлепта-юча язиком собака не могла заспокоїти спраги.
Зі зростаючим жалем згадував Мирослав країну, над якою посідала власть "читанка" пророка Магомета, а яку він за десять літ неволі зміряв вшир і вздовж своїми молодими ногами. Був у т. зв. "Щасливій Арабії" або країні Ємен, був у легендами озореній Сабі, відки давно-давно вийшли основники абісинського царства, був на пустинних височинах країн Недж і Гіджжас, що до потворности великими сходами спадають аж до филь Червоного моря і де кочують убогі бедуїни, свобідні мешканці пустині у вічній боротьбі між собою; навчився їх мандрівного способу життя в шатрах з волосіння і їх гарних пісень, що вихвалюють коний і героїв та пізнав їх стару віру, останки якої лишилися в народі й геть-геть по приняттю "святої читанки" пророка, званої "коран", що починається від слів:
"В імя Аллага,
Милостивого, Милосердного!
"Хвала будь Господу, Пану світа, Милостивому, Милосердному,— Цареви в судний день! Тобі служимо, до Тебе о поміч кличемо! Веди нас правою стежкою, стежкою тих, яким Ти ласкавий, а не тих, на яких Ти гнівний і не блукаючих"...
Невідому путь і непевність осолоджувала йому тільки думка, що може дійде до таємничої христіянської держави Попа Івана. В її істну-ваннє вірили христіянські народи Европи через усе середновіче. І чим дужше напирав на них могаметанський меч, тим більше кріпшала їх віра в таємничу христіянську державу в глибині Азії, відки має прийти сила, яка побє невірних і освободить від них Святу Землю.
Мирослав належав до тої породи людий, що мають щастє в нещастю. В другім році неволі купив його від властителя купецької каравани один не старий ще шейх бедуїнів, Ібрагім бен Амру, що старався жити по приписам корану і наслідувати пророка.
Був то чоловік справедливий, добрий і загально поважаний. Він строго виповняв пять головних приписів ісляму: вірив, що є тільки один бог Аллаг, котрого пророком Магомет, мився і молився пять разів на день, лицем обернений до Мекки, постив від рана до ночі в місяці Рамазан, давав що року сорокову пайку всего майна свого на убогих та в місяці Зулгіджа ходив на прощу до святого каменя в Каабі.
Крім того виповняв по можности й инші приписи ісляму: здержувався від гри, вина й заборонених страв, був гостинний для подорожних і чужинців, добрий для невольників, слуг і жінок та все думав про участь у святій війні проти невірних, яку приписує 66-ий уступ осмої глави корану, кажучи:
..."Запалюй вірних до боротьби; і коли між вами буде хоч би двай-цять витревало-хоробрих, то переможуть дві сотні; а як таких буде між вами сто, то вони переможуть тисячу невірних"...
Шейх Ібрагім, що хотів совісно сповняти всі приписи корану, який наказує боротьбу з невірними і гостинність для чужинців, постановив собі, навернути молодого Мирослава. В тій ціли дав йому не тяжку службу і можність, познакомитися зі "святою читанкою" пророка та часто говорив з ним про релігійні справи, розпитуючи притім і про рідний край Мирослава, а розстаючися з ним, дорікав йому за "невірство" лиш лагідними словами сто девятої глави корану "про невірних", що зовсім не годилися зі зазивом до боротьби з ними!
(Продовження на наступній сторінці)